Слово громадськості: воно сильне чи слабке в Україні? Наскільки вагоме воно взагалі?

Слово громадськості: воно сильне чи слабке в Україні? Наскільки вагоме воно взагалі?

Аналітика
598
Ukrinform
Укрінформ пропонує добірку прикладів, які підтверджують: громадськість впливає на владу. Але цей вплив, на думку Ярослава Грицака, допоки є лише локальним. Чому?

У нас все більше трапляється випадків, коли громадськість тисне на владу, і та під цим тиском такі ухвалює рішення, яких від неї вимагає суспільство, або принаймні такі, що не йдуть в розріз із суспільними інтересами. Громадськість тисне на правоохоронні органи, які в результаті виносять правомірні рішення, тисне і в законодавчій сфері, і в питаннях кадрової політики як центральних, так і місцевих органів влади.

Скажімо, нещодавній напад на Катерину Гандзюк. Невідома особа облила активістку сірчаною кислотою, внаслідок чого вона отримала 35% опіків шкіри. Поліція кваліфікувала це як хуліганство. От громадськість і висловила своє обурення, мовляв, і поліція справу перекваліфікувала – тепер це замах на вбивство з особливою жорстокістю. Затримали нібито виконавця, але у нього алібі – він в момент нападу перебував на відпочинку з друзями. Навіть сама Катерина Гандзюк висловлює співчуття затриманому, адже вважає, що на 99% це випадкова людина з вулиці. Громадськість теж не повірила. Поліція поки що стоїть на своєму, захищаючи мундир, але справжнього злочинця шукають далі – 17 серпня поліція затримала двох осіб, яких підозрюють в нападі на активістку. Але чи показовий цей випадок?

Схоже, вплив громадськості дійсно зріс. Можна пригадати ще не один випадок з тих, що траплялись останнім часом, коли громадськість теж змушувала державні органи змінювати свої рішення, а подекуди просто виконувати свою роботу як належить. Укрінформ накопичив добірку найрезонансніших з них:

  1. Завдяки рішучому впливу громадськості, було оперативно розслідуване вбивство правозахисниці Ірини Ноздровської. Вона займалась справою про вбивство своєї сестри, яке начебто скоїв племінник колишнього судді Вишгородського районного суду. Ірину знайшли мертвою 3 січня, одразу після того обурені кияни пікетували Головне управління поліції в Київській області і його начальник Дмитро Ценов був вимушений пообіцяти, що піде у відставку, якщо за два тижні не буде результатів розслідування. Скандал вийшов навіть на міжнародний рівень: британський фінансист Вільям Браудер пригрозив включати українських чиновників до "списку Магнітського", якщо убивць не знайдуть. А посольство США закликало негайно притягти до відповідальності винних. Вже за кілька днів правоохоронці затримали Юрія Россошанського (батька убивці сестри правозахисниці) і оголосили йому підозру у вбивстві правозахисниці. Він, у свою чергу, в убивстві зізнався. Чекаємо на суд.

  2. Рішуча позиція громадськості допомогла ще в одній справі – проти організатора тітушок часів Майдану Юрія Крисіна, який брав участь у вбивстві журналіста В’ячеслава Веремія. Про цю справу Укрінформ детально розповідав тут, тут і тут. Якщо коротко, то слідство кваліфікувало цю справу як… хуліганство, а Шевченківський райсуд Києва виніс Крисіну вирок – 4 роки умовно. Пікетування судів першої та апеляційної інстанції, викриття спроб Крисіна сховатися під приводом обстеження в дитячій (!) лікарні – і справу перекваліфікували. В червні цього року Крисін отримав 5 років за ґратами. Триває ще один процес проти нього, пов’язаний зі злочинами проти майданівців. Отже, і тут тиск небайдужих людей змусив суд винести адекватне рішення.

  3. У кількох випадках громадськість впливала і на парламент. Зокрема, під час прийняття Закону про антикорупційний суд. Проект передбачав консультативну роль ради міжнародних експертів в призначені суддів, а громадськість хотіла для них вирішального голосу. Врешті-решт, дійшли до компромісу: рада міжнародних експертів отримала право вето, яке зможе подолати лише спеціальна комісія з тих-таки міжнародних експертів і української Вищої кваліфікаційної комісії суддів, при чому якщо за таке рішення проголосує не менш як половина “міжнародників”.

  4. З останніх подій, коли голос громадськості впливав на важливі рішення, варто згадати скандал навколо зйомок кінофільму про Василя Стуса. Представники путінського кума Віктора Медведчука “натиснули” на знімальну групу фільму з вимогою прибрати сцени суду, в яких фігурує “адвокат” Медведчук. Але громадськість обурилась, мовляв, так як фільм знімається за наші гроші, перекручувати історію у вигоду політикам не можна. Втрутився і прем’єр Володимир Гройсман. Врешті-решт, сцени суду над Стусом за участі Медведчука у фільм обіцяно повернути.

  5. І зовсім свіженьке: громадські активісти виявили, що метро на Виноградар, можливо, будуватимуть росіяни. Журналіст Дмитро Вовнянко та блогер Катерина Золотарьова, промоніторивши тендери на будівництво гілки столичного метро на Виноградар, помітили, що в тендері бере участь фірма “Інтербудтонель”, власник якої Володимир Петрук керує фірмами, зареєстрованими в Москві. І пояснили: для того, щоб працювати над будівництвом метро в РФ, необхідно співпрацювати з ФСБ, тобто зараз київське метро (стратегічний об’єкт!) планує будувати фірма, яка співпрацює з російським ФСБ. Наразі фірму ще не “відсіяли”, але міська влада, якщо віддасть право на будівництво “Інтербудтонелю”, завдяки громадськості вже не зможе вмити руки.

На жаль, можна зробити і добірку випадків, де тиск громадськості абсолютно нічого не змінив.

Тому і хотілося б відповіді на запитання, наскільки вагомим зараз є слово громадськості? По відповідь ми звернулися до Ярослава Грицака, доктора історичних наук, професора Українського католицього університету.

Ярослав Грицак
Ярослав Грицак

Громадське суспільство впливає локально. Про стратегічний вплив поки не йдеться”

“Почнемо з того, що влада більше не боїться громадськості. Тобто не боїться її дій, але боїться громадської думки. Адже громадська думка має вплив на результат виборів. Влада не зважає на організовані громадські акції, тому що вони є достатньо слабкі (і влада в цьому має рацію), але з іншого боку влада прислухається до громадської думки, зокрема, звертає увагу на лідерів громадської думки і намагається різним способом на них впливати.

Громадське суспільство в Україні було дуже сильним в 2014 році, але воно не може постійно бути в стані напруги, мобілізованості. І оскільки зараз сила громадянського суспільства підупала, то діє закон політики – кожна влада дозволяє собі те, що їй дозволяють. Зараз основний фактор, який може впливати на владу, на мою думку, – це фактор зовнішній, умовний Захід. Владі потрібні гроші, підтримка на вибори тощо.

Коли ми говоримо про громадянське суспільство, то мусимо розуміти, що воно дуже неоднорідне. Є так звані “бульбашкові” організації – ті, які існують на гранти. Вони мають власні мотиви, які збігаються з цілями громадськості тільки тоді, коли відповідають цілям організацій, які дають гранти. А є громадянське суспільство, яке організоване під реальні потреби людей. Я не кажу, що грантові організації це погано, вони також мають робити свою справу, але є ціла серія таких організацій в Україні, які не взаємодіють з іншими. І це – проблема.

Повторюю: на жаль, ми є свідками спаду громадської активності. Громадська активність не може бути постійною, вона має свої піки, має і свої спади. Думаю, що значною мірою громадянське суспільство було покаране за те, що воно не змогло перетворити свою громадянську активність в політичні проекти. Жодне навіть найдосконаліше громадянське суспільство не зможе змінити державу, якщо воно не піде до влади. І зокрема, якщо воно піде до влади, то повинно змінити законодавство, яке б допомагало таким організаціям існувати, яке б їх захищало і давало належну підтримку. Адже в чому суть громадянських організацій? В тому, що вони звільняють державу від не її функцій. А оскільки наша держава постійно набирає на себе функції, бо це їй і зручно, і, знаєте, прибутково, то громадянське суспільство зараз програє.

Наша влада на громадянське суспільство знову не звертає уваги. Вони живуть мов у двох різних світах. Чи триватиме і далі спад? Це Україна – а вона завжди непередбачувана. Я пам’ятаю декілька періодів в історії України, коли нібито була глибока депресія, але раптом щось ставалось – то перший Майдан, то другий Майдан. А по-друге, в яких би умовах не була Україна – громадянське суспільство не вмирає. В Україні, на відміну від тої-таки Росії, є реальне громадянське суспільство. Часом воно слабшає, але лишається стійким.

Громадське суспільство зараз переживає чергову хвилю – це спад, а не занепад! Те, що воно впливає на дії влади в деяких випадках – це саме і є ознака того, що громадянське суспільство в Україні існує, і воно впливає, але лише локально. А стратегічно почне впливати лише тоді, коли прийде до влади, коли видасть політичний проект”.

Микола Романюк. Київ

Перше фото: Сергій Нужненко / Радіо Свобода

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>