5 серпня. Пам’ятні дати

Цей день відзначається згідно з Указом Президента від 27 червня 2007 року у першу неділю серпня. Історія світової авіації тісно пов’язана з українською землею. Тут творили конструктор одного з перших літаків, що піднявся у повітря, Олександр Можайський, засновник теорії ракетобудування Микола Кибальчич, творець бойових ракет Олександр Засядько. Імена киян Ігоря Сікорського та Дмитра Григоровича стали всесвітньо відомими завдяки збудованими літальними апаратами. Безстрашні українські льотчики-аси Костянтин Арцеулов і Володимир Дибовський зуміли «приборкати» пострах перших авіаторів – штопор. Мужній і талановитий пілот Євграф Крутень заклав підвалини тактики винищувальної авіації, на які спираються і сьогоднішні прийоми повітряного бою. В Одесі промисловцем Артуром Анатра був створений один із перших у Російській імперії авіаційних заводів. Після розпаду Радянського Союзу і проголошення у 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне із найпотужніших у Європі авіаційних угруповань із сучасними літальними апаратами. На базі цього угруповання 17 березня 1992 року були створені Повітряні Сили України. Нині до складу Повітряних Сил входять бомбардувальна, винищувальна, штурмова, розвідувальна, транспортна авіація та зенітні, ракетні та радіотехнічні війська. Разом з тим, до них входять окремі військові частини і підрозділи спеціальних військ – розвідувальних, інженерних, радіаційних, хімічних і бактеріологічного захисту, зв’язку, автоматизованих систем управління та радіотехнічного забезпечення, радіоелектронної боротьби, метеорологічного забезпечення, частини матеріально-технічного і медичного забезпечення та інші. Підготовка фахівців для Повітряних Сил здійснюється в Харківському університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. На озброєнні Повітряних Сил знаходяться літаки МІГ-29, Су-27, Су-25, Су-24, Су-24МР, Л-39, Іл-76, Ан-26, Ан-24, Ан-30, Ту-134, вертольоти Мі-8, Мі-9, зенітні ракетні комплекси С-300 та «Бук» різних модифікацій. Загальна чисельність особового складу - близько 50 тис. чоловік.

Події дня:

246 років тому (1772) Росія, Прусія та Австрія підписали таємну конвенцію про поділ Речі Посполитої (Петербурзька конвенція). До Росії відійшли Східна Білорусь і польська частина Лівонії, до Прусії – північна частина Великопольщі (крім Гданська та Торуні), до Австрії – Галичина. 22 вересня 1772 року польський сейм і король Станіслав Понятовський відмовились від претензій на окуповані території. Таким чином, Польща втратила третину свої територій. Однак це не зупинило занепад країни. У 1793 році відбувся Другий, а в 1795 році Третій поділ Речі Посполитої, в результаті якого Польська держава припинила своє існування аж до кінця Першої світової війни у листопаді 1918 року, коли Австро-Угорська та Російська імперії розпались.

81 рік тому, у серпні 1937 року, у розпал Великого терору, кремлівське керівництво завдало нищівного удару по українських партійних органах. На той час було вже тотально знищено українське селянство, духівництво, по тюрмах сиділи чи не всі провідні науковці та талановиті митці (пік їхніх арештів припадає на 1934-1935 роки), приречено чекаючи на свій чорний листопад у Сандармосі. 5 серпня 1937 року до Києва прибула комісія з Москви у складі Молотова, Хрущова та Єжова, яких супроводжував чималий «десант» енкаведистів. Українське партійне керівництво продовжувало чинити опір. Молотов наполягав на знятті з посад та виведенні зі складу ЦК КП(б)У Косіора, Петровського і Любченка та обрання першим секретарем Микити Хрущова. Члени українського ЦК відмовлялися голосувати за цю пропозицію. Молотов по телефону запросив інструкцій особисто від Сталіна, після чого вийшов з пропозицією до керівника КП України їхати до Москви для спільного засідання з Політбюро ЦК ВКП(б). Відмова означала б порушення партійної дисципліни і неминучі репресії, згода – неминучу загибель. Розуміючи це, Любченко 30 серпня застрелив дружину і застрелився сам, а тих, хто поїхав до Москви, було одразу ж заарештовано. З кінця літа 1937-го протягом року в Україні було заарештовано всіх членів Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У, за винятком одного Петровського (зате було арештовано його синів). Зі 102 членів українського ЦК, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У, живими залишилися тільки три. Заарештовано було всіх 17 членів українського уряду, всіх секретарів обкомів України. Терор прокотився по всіх республіканських установах, місцевих радах, промислових підприємствах. Як зазначає Роберт Конквест, «терор був настільки всеохоплюючим і настільки «швидкострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було кворуму, не існувало органу, який би призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з’являлися у наркоматах на тижні і навіть дні, а потім зникали… Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна радянська робота практично завмерла».

60 років тому (1958) розпочав діяльність Іллічівський морський торговельний порт. Цього дня теплохід «Україна» увійшов в акваторію порту, будівництво якого тільки почалося, і пришвартувався біля його єдиного причалу. З цього часу почалась експлуатація майбутнього порту, пов’язана з основною діяльністю – переробкою вантажів. У вересні 2016 року Державне підприємство «Іллічівський морський торговельний порт» було перейменовано в державне підприємство «Морський торговельний порт «Чорноморськ».

Держпідприємство «Іллічівський морський торговельний порт» – універсальний міжнародний порт, один з найбільших на Чорному морі. На підприємстві діють спеціалізовані термінали і комплекси, які дозволяють перевантажувати наливні, навалочні та генеральні вантажі. 29 причалів порту здатні приймати судна вантажопідйомністю до 100 тисяч тонн.

Ювілеї дня:

Цього дня, 125 років тому, в Полтаві народилася одна з найяскравіших зірок доби німого кіно Віра Холодна (1893-1919). Віра Василівна Левченко, а саме таким було дівоче прізвище майбутньої актриси, з юнацьких років мріяла про сцену. Якось, 17-річною, потрапивши на кіносеанс, вона була зачарована побаченим. Акторство для дівчат з гарною зовнішністю на початку ХХ століття було тим самим, що модельний бізнес у нульових ХХІ, але для дівчини з пристойної родини це заняття було майже ганебним. У затишній, але провінційній Полтаві Вірі було затісно, тому вона поїхала до Москви. Там навчалася у балетній студії Большого театру, але невдовзі кинула танці заради модного тоді кінематографа. Одружилася з молодим перспективним юристом Володимиром Холодним. Чоловік був проти кінематографічної кар’єри дружини, але розпочалася Перша світова, він пішов на фронт, а вона – з головою у кінематограф. Її кар’єра була стрімкою й запаморочливою, хоча на перших кінопробах акторського хисту в ній не помітили. За 4 роки вона знялася у понад 50 фільмах, з яких збереглися лише 5 («Міражі», «Життя за життя», «Шахи життя», «Мовчи, смутку, мовчи»). Актриса рано пішла з життя: 25-річною, і сталося це в Одесі. В останню путь королеву екрана проводжали сотні людей. Її раптова смерть викликала неймовірний ажіотаж – містом ширилися різноманітні чутки: одні вважали, що акторка не померла, а виїхала на Захід, що замість неї ховають невідому жінку; інші шепотілися, що Віру Холодну отруїли, бо вона працювала на французьку контррозвідку. Хтось заперечував – вона працювала не на французів, а на чекістів. Був ще один варіант чуток – нібито, актрису викрали і вбили, бо на ній було багато коштовних прикрас. Однак, ніяких підтверджень жодній із версій не знайшлося. Та, в яку була закохана не тільки кіно- і фотокамера, але й половина чоловічого населення Російської імперії, згасла від підступної хвороби. За кілька місяців помер від тифу і її чоловік Володимир. До речі, попри натовпи Віриних шанувальників, серед яких було чимало відомих осіб, зокрема й Іван Бунін, Олексій Толстой, Олександр Вертинський, шлюб Холодних виявився напрочуд щасливим. У вересні 2003 року в Одесі на вулиці Преображенській, біля кафедрального собору, саме там, де колись знаходився будинок у якому мешкала актриса під час своїх останніх гастролей, де вона хворіла і померла, було відкрито бронзовий пам’ятник. Цікавий факт: рідний брат чоловіка Віри Холодної Володимира Холодного – Микола, став ученим ботаніком зі світовим ім’ям. Він пов’язав своє життя з Україною, став академіком. На його честь названо Інститут ботаніки імені М.Г. Холодного НАН України. На жаль, багато хто не знає, що актриса, яка принесла славу російському кіно – українка.

115 років від дня народження Бориса Романовича Гмирі (1903–1969), видатного українського співака (бас), народного артиста СРСР. Слава Бориса Гмирі – це понад 300 українських народних пісень та романсів, більше 300 музичних творів російської та західної класики, 39 оперних партій, вокальні цикли «Зимовий шлях» Ф. Шуберта, «Перські пісні» А. Рубінштейна, «Пісні й танці смерті» М. Мусоргського, «П’ятиденка» Д. Шостаковича, а також 135 нотних зошитів, подарованих співакові його сучасниками-композиторами з проханням виконати їхні твори. Запис «П’ятиденки» – вокального циклу з п’яти романсів – відбувався в присутності Шостаковича. У своїх спогадах акомпаніатор Гмирі Лев Острін згадує: «Під час запису Д.Д. Шостакович сидів біля мене, за роялем, і перегортав ноти. У найбільш напруженому епізоді в пісні «День образ» під час звучання слів: «…Шепчутся, шепчутся: эта любовь не протянет и месяца…» раптом чуємо: «а…а…а…» Озирнулися, а це Дмитро Дмитрович не витримав і розплакався: «Я… я не знаю, що зі мною сталося». Як він потім пояснював – від захвату співом Гмирі, що викликав такий наплив почуттів і від незбагненності, що таку геніальну музику написав». У співака була важка доля: народився в надзвичайно бідній родині, в 11 років замість того, щоб вчитися, змушений був йти батракувати. Працював кур’єром у суді, матросом, кочегаром, вантажником. У 1933 р. під час голодомору помер батько, а матір чудом він врятував. Лише у 27 років Борис Гмиря здобув середню освіту. Збирався стати інженером-будівельником, але любов до співу взяла своє. У 1939 р. 36-річний Гмиря закінчує Харківську консерваторію. Співає спочатку у Харківському, а згодом – у Київському театрах опери та балету. На сцені Київського оперного театру він співав лише 18 років: через численні конфлікти змушений був залишити театр. Багато хто з колег заздрили його талантові, називали поза очі «фашистом» (під час окупації співак декілька разів змушений був співати перед німцями). Гмиря не боявся тимчасового забуття на своїй рідній землі, більше того – вважав його неминучим. З цього приводу він писав: «Я горджуся тим, що мене не визнають сьогодні. Баха майже через три століття відкрив Ромен Ролан. А Бетховен, Моцарт? Хороша компанія. Талановита людина не принизить себе подачками. А нагороди, премії – це подачки. Основне визнання – у людей! Подачки ж беруть слабкі й вічно зігнуті в прислужливості люди».

106 років від дня народження абата П’єра (Анрі-Антуан Груе; 1912-2007), французького католицького священика, засновника добродійної організації «Еммаус» (1949), відомого захисника бездомних і знедолених. Його називали совістю Франції і Папою бідних. Після окупації Франції нацистами в 1940 році взяв псевдонім «абат П’єр» і під цим іменем увійшов в рух Опору. Допомагав переправляти євреїв і політичних через швейцарський кордон. Наприкінці війни сам потрапив у полон, мало не загинув, але зрештою утік. З 1949 року провів чимало гуманітарних акцій з метою привернення уваги до соціальних проблем сучасного суспільства. З 1941 по 1951 був у політиці, але досить скоро зрозумів, що це не його справа. В 2005 році абата П’єра назвали третім найвизначнішим французом усіх часів і народів згідно з опитуванням, проведеним телекомпанією France 2 (після Шарля де Голля і Луї Пастера); він протягом 17 років очолював список з 50 французів, котрі мали беззаперечну шану серед співвітчизників. Останнім часом просив, аби його не включали до подібних рейтингів: «Я стара людина, знаходжусь в кінці свого шляху, тому кажу всім, хто так високо цінує мене: тепер ваша черга бути найкращими, я свою справу зробив». В 1992 р. абат П’єр був удостоєний ордена Почесного легіону. Помер він у січні 2007 року. На його похоронах були присутні майже 25 тисяч людей починаючи з президента Франції і закінчуючи останнім французьким волоцюгою (чи навпаки).

Роковини смерті:

95 років від дня смерті Ватрослава (Ігнатій) Ягича (1838-1923), хорватського філолога-славіста, члена Югославської академії в Загребі. Професор Новоросійського в Одесі, Петербурзького та Віденського університетів. Член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1903). Ягич заснував і видавав (1875–1920) перший міжнародний славістичний журнал – «Архів слов’янської філології». Був редактором створеної з його ініціативи «Енциклопедії слов’янської філології». Автор праць із старослов’янської мови, палеології, історії слов’янської філології, фольклору. Досліджував старослов’янські та давньоруські пам’ятки (зокрема Галицьке євангеліє 1144 р.), багато з них видав. Приділяв значну увагу українській мові, літературі та фольклорові. Ряд питань української мови розглянув у рецензії на «Нарис звукової історії малоруського наріччя» П. Житецького.

25 років від дня смерті Андрія Петровича Ромоданова (1920-1993), українського нейрохірурга. Всесвітньо відомий учений, який запровадив у клінічний простір такі нові напрями, як стереотаксична хірургія, ендоваскулярна нейрорентгенохірургія, нейротравматологія, функціональна та відновна нейрохірургія. З 1993 р. Інститут нейрохірургії Академії медичних наук України носить ім’я А.П. Ромоданова, який 30 років очолював цю установу.