22 липня. Пам’ятні дати

Богдан Сильвестрович Ступка (1941-2012), видатний український актор театру і кіно, художній керівник київського Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, народний артист України, Герой України (2011). Народився у 1941 році в селищі Куликів на Львівщині, яке тоді було окуповане фашистами. «Бомби падали, підривали хати, трупи, повішені – усе це пам’ятаю. Солдати по 18-19 років, із пушком, ще вусів не було, - лежали вбиті. Ми перебігали з однієї місцевості в іншу, в мене був кашкет із дашком. І батько мене держав на плечах. І раптом – фіть – кашкет як зняло. Батько підіймає, і якраз там, де дашок був – дірка від кулі. Це дало відбиток на все життя – страх», - згадував актор. Після війни батько Богдана Сильвестровича співав у хорі Оперного театру, тому дитинство хлопчика минуло за його лаштунками. Актором мріяв стати з 17 років. Заочно навчався у Львівському університеті. Перша робота – в астрономічній обсерваторії. В юності був модником і стилягою – перешив дідові штани, носив зачіску «кок», хвацько танцював рок-н-рол. У 1961 році закінчив акторську студію при Театрі ім. Марії Заньковецької. Згодом працював у ньому. Дебютував у кіно роллю Ореста Дзвонаря у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. У 1978 році на запрошення Сергія Данченка, який тоді очолив Театр ім. Франка, перебрався до Києва. 1993 року отримав Шевченківську премію за головну роль у виставі «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Роль Тев’є Ступка зіграв понад 300 разів. Загалом на сцені зіграв понад 50 ролей, а в кіно – більш як сотню. У 1999-2001 рр. був міністром культури, з 2001, після смерті Сергія Данченка, очолював Театр імені Франка.

Події дня:

Цього дня у 2014 році Збройні сили України увійшли до Севєродонецька і почали зачистку міста від проросійських бойовиків. Місто перебувало під окупацією сепаратистів з червня 2014 року. Операцію по звільненню міста здійснювали бійці Криворізької бригади Національної гвардії України під керівництвом генерал-майора Олександра Радієвського. Нині Севєродонецьк є адміністративним центром Луганщини.

Ювілеї дня:

140 років від дня народження Януша Корчака (справж. – Генрік Гольдшмідт; 1878-1942), польського письменника, педагога, лікаря. Автор повістей «Діти вулиці», «Моськи, Йоськи й Срулі», «Банкротство малого Джека», «Король Матіуш Перший», «Щоденника». Закінчив Варшавський університет. Працював лікарем. Був успішним спеціалістом. Отримував високі гонорари від багатих пацієнтів і безкоштовно лікував дітей з бідних родин. В 1911 р. очолив Будинок сиріт. «Сином своїм я обрав ідею служіння дитині…», - написав він через 30 років. Під час 1-ї світової війни перебував в Україні, брав участь в організації будинку для польських дітей у Києві. Загинув у гітлерівському таборі смерті Треблінка разом з 200 своїми вихованцями. «…Варшава – моя, і я – її. Скажу більше: я – це вона… Мені сказав один хлопчик, залишаючи Будинок Сиріт: «Якби не цей будинок, я б не знав, що на світі існують чесні люди, котрі не крадуть. Не знав би, що можна говорити правду. Не знав би, що на світі існує правда…»  Поливаю квіти. Моя лисина у вікні – гарна ціль. У нього карабін. Чому він стоїть і дивиться спокійно? Немає наказу. А може, він до військової служби був сільським учителем або нотаріусом, двірником? Що б він зробив, якби я кивнув йому головою? По-товариськи помахав би рукою? Можливо, він не знає навіть, як все насправді? Він міг приїхати лише вчора, здалеку…» Це останні рядки з щоденника Януша Корчака, який він вів у гетто. Великий життєлюб і гуманіст  шукав людину навіть в есесівці.

136 років від дня народження Ярослава Антоновича Гординського (1882–1939), українського історика літератури, філолога, письменника. Після закінчення філософського факультету Львівського та Віденського університетів викладав українську та класичні мови у гімназіях Львова і Коломиї, читав лекції на Вищих учительських курсах у Львові. Працював у філологічній секції Наукового товариства ім. Шевченка. Автор виданої у 1939 році в Українській Могилянсько-Мазепинській Академії наук у Львові «Літературної критики підсовєтської України», де у 18 розділах автор розглядає радянську літературну критику, літературні журнали того часу, початки «пролетарської» літератури й марксистської критики, літературні дискусії того часу, висловлюючи при цьому влучні зауваження й характеристики щодо національного питання.

131 років від дня народження Густава Людвіга Герца (1887–1975), німецького фізика, лауреата Нобелівської премії з фізики (1925). У 1935–1945 очолював дослідницькі роботи в лабораторії заводів Сіменса. Досліджував спектри поглинання рентгенівського проміння. Автор праць зі спектроскопії, ультразвуку, фізики напівпровідників, розробив метод розділення ізотопів дифузією.

Роковини смерті:

День пам’яті Наталії Михайлівни Ужвій (1898-1986), української актриси. Шлях Наталії Ужвій на професійну сцену не був легким. Шість років вона працювала вчителькою, згодом почала виступати на аматорській сцені. У 28 років її запросили до театру «Березіль», яким керував Лесь Курбас. На сцені цього театру вона грала 10 років, потім перейшла до Київського театру ім. І. Франка. У нотатках «Шлях до серця» Ужвій згадувала, як вона репетирувала свою першу театральну роль. То була епізодична роль у п’єсі «Мораль пані Дульської» Запольської: «Коли дома нікого не було, я ставала перед дзеркалом і репетирувала. А вночі виходила на луки, освітлені місяцем, оточені густими деревами, і… знепритомнювала, сміялась і плакала, робила все, що треба було по ролі…». На відміну від багатьох інших акторів знайомство Ужвій з театром відбулося досить пізно. «Будучи вчителькою, - розповідала актриса, - я почала брати участь у любительському драматичному гуртку. Було це в 1916 році в Золотоноші на Полтавщині (нині Черкаської області), куди на літні канікули я приїздила до рідних, які, втікаючи від жахів першої імперіалістичної війни, оселилися в Золотоноші. Там під час канікул я вперше побачила українські народні п’єси в любительському театрі. Вони і сколихнули у мене якісь несвідомі або досі дрімаючі почуття. Я втратила спокій, була одержима однією думкою, одним пристрасним бажанням – потрапити на підмостки цього театру, що незабаром і здійснилося. Я стала учасницею місцевого любительського драмгуртка. Про те, що це колись стане моєю професією, я, звичайно, і гадки не мала. З часом воно виявилося не так. Вже на четвертий рік я відчула, що театр починає поглинати мене повністю, а школа відходить на другий план. І, нарешті, театр остаточно витіснив школу з мого життя…»

Сьогодні день пам’яті Костянтина Петровича Степанкова (справж. – Волощук; 1928-2004), українського актора, педагога, народного артиста України, першого лауреата премії ім. Леоніда Бикова, лауреата Національної премії України ім. О. Довженка. Знявся у фільмах: «Камінний хрест», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон-ХХ», «Захар Беркут», «Гадюка» та ін. Цікаво, що про акторську професію Степанков навіть і не думав. Народився на Хмельниччині в родині священика, який був репресований, а згодом і розстріляний. Дитинство було важке. Після війни юнак вступив до Уманського сільськогосподарського інституту (факультет плодово-ягідної технології). Гарно навчався, займався самодіяльністю, організував драмгурток. Як згадував згодом актор, поворот на 180 градусів стався у 1948 році, коли до Умані на гастролі приїхав театр ім. І. Франка зі своїм зоряним складом: Бучма, Ужвій, Добровольський, Мілютенко, Яковченко. Студенти показали корифеям капусник. Сподобався Степанков. Амвросій Бучма запросив талановитого хлопця до театрального інституту – на свій курс. Так і почалася акторська кар’єра Костянтина Степанкова.