Поїхати і поговорити  - вся методика соціології німецького експерта

Поїхати і поговорити - вся методика соціології німецького експерта

1973
Ukrinform
Церковне коло блогерів, журналістів, священиків та єпископів стежила за битвою журналіста Укрінформ з одним німецьким експертом.  Я вирішив розібрати наукову коректність його досліджень. Йдемо тезово.

Наскільки правильними є методи, які використовує експерт при оцінці релігійної сфери в Україні

Як і всякі методи польової соціології вони є відносними, оскільки дуже багато залежить від суб’єктивних оціночних суджень дослідника. Наприклад, ми заходимо у головний храм Голосіївської пустині в Києві, і він говорить собі на мікрофон: «Храм вміщує 150 осіб», хоча реально там на основній службі стоїть 500 людей, а ще є два храми на території, і всього на недільних службах там буває більше тисячі людей, служать 5 літургій. Але у нього там і залишається, що нібито там 150 чоловік прихожан. Чому це так робиться? Тому що є певна тенденція применшити загальну кількість віруючих. У нього є концепція, що віруючих мало і в Росії, і в Україні, вони менш впливові, ніж футбольні фани, і тому на них держава не повинна звертати великої уваги. Йому будь за що потрібно довести, що і в Україні, і в Росії активних віруючих, що ходять до храму, реально менше одного процента. Але в Росії – це приблизно 2 проценти населення, в Україні – 8 процентів. Це реальні числа із моїх спостережень.

Йдемо далі: він ці спостереження використовує, щоб довести, що в Україні немає кому давати автокефалію

Це вже додатковий його меседж, який він почав розкручувати. Нехай краще порахує, скільки у нас маргіналів, які за єдність із Росією за будь-яку ціну. У нього були відповідні дослідження, і якщо, на його думку, в Україні мало тих, хто за автокефалію, то чомусь він не говорить наскільки менше тих, хто за збереження підпорядкування Москві за будь-яку ціну. Крім того, давайте подивимося на весну 1991 року – на рефендумі велика кількість українців виступили за оновлений Союз, але вже 1 грудня ці самі люди проголосували за повну незалежність. Вірні УПЦ МП подібні до українців у 1991 році – їм важко визначитися. Але повірте, коли буде канонічна альтернатива, УПЦ МП матиме по всій Україні приблизно стільки ж храмів, скільки має в областях Галичини – тобто дуже мало. Спочатку піде Волинь, ну а далі як доміно – Київщина, Полтавщина, Житомирщина, і вся Україна. Все це буде дещо запізніла, але закономірна реакція на дії Росії щодо Криму і щодо Сходу України. Єдність УПЦ з Москвою – це рудимент СРСР, і як не може бути в Україні єдиної армії з Росією, так і не може бути єдиної церкви. Якби питання вирішувалося в 1991 році: чи мати українську армію чи залишити спільні війська шляхом ось такої польової соціології, то намалювати картинку «офіцери проти самостійної армії» було б легко. Але все це немає відношення до реальності. Україна має право на автокефальну церкву. Є церковні структури, про які Москва говорила, що це – маргінали, які тримаються лише підтримкою політиків, і вони самі зникнуть. Цього не сталося. В 2010 році і пізніше ліквідувати УПЦ КП і навіть УАПЦ, приєднавши до УПЦ МП не вдалося навіть Януковичу та його підручним. Церковні структури, особливо УПЦ КП не лише зміцніли, але й мають значну підтримку населення. Якщо УПЦ МП в 2010 році намагалося десь захопити храм УПЦ КП, був завжди ефективний захист храму, оскільки УПЦ КП – це найбільша громадянська організація України, а не просто які парафії як точки надання ритуальних послуг, як ми це частенько бачимо із УПЦ на Сході та на Півдні.      

Думаю, що такі розмови покликані змінити порядок денний у суспільстві. Чомусь забувають, що церкви можуть бути часто відвідуваними, можуть бути взагалі напівпорожніми, як то бачимо у Болгарії, але автокефальна церква у країні з давньою православною традицією мати бути. А патріарх Кирил ясно заявив на власному 70-річчі – ніколи ні за яких обставин Росія не погодиться на церковну самостійність України. «Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви. Бо Київ – це духовна колиска Святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії». І ось замість того, щоб говорити про цей цинізм не визнання нас окремим народом, окремою державою, постійно шукають аргументи на користь того, що ми «єдиний народ». Цей вчений пише, що в Україні 70% російськомовних і треба робити висновки. І так далі, практично кожен день. Які тут можуть бути висновки? На основі таких «висновків» росіяни сунулися на Схід України і думали, що їх зупинять десь під Львовом. Але вийшло інакше. Так буде із церковним питанням. Сьогодні «ігсперт» каже, що це нікому не потрібно, а завтра буде пояснювати чому це УПЦ так швидко «завалилася» і у єдності з Москвою залишилися самі маргінали. Тут треба розуміти, що зараз позиції Росії дуже слабкі в українському церковному питанні. У Москви було чверть століття, щоб за власними лекалами вирішити усі проблеми українського православ’я. Вони це не зробили, і чітко своїми заявами у кінці 2016 року, на 70-річчі патріарха Кирила дали зрозуміти, що ніколи не вирішать. Вселенський патріархат має право і обов’язок вирішити це питання, і як вища судова інстанція, і як орган, що надає нові автокефалії, і як Церква-Мати для України. М’яч на полі Москви був сто разів, останній раз – після листа патріарха Філарета до патріарха Кирила. Вони усіма шансами знехтували, і тому тепер у них просто немає повноважень зупинити процес. У медійний простір РПЦ та УПЦ кидають численні міфи – нібито для визнання українського православ’я автокефальним потрібна згода усіх помісних церков, нібито тут немає кому автокефалії давати, нібито настане вселенський розкол. Все це не відповідає фактам. Вселенський патріархат може сам нам дати автокефалію. Давати автокефалію є кому, і об’єднавчий собор це підтвердить. Не наступило вселенського розколу після кризи в Естонії, не буде і тут. Не забувайте, що підтримка Москви падає. Наприклад, 10 із 14 автокефальних церков на Всеправославному соборі засудили релігійний фундаменталізм, в тому числі – православний. При цьому відкрито говорилося, що це засудження позиції Москви, яка бореться проти релігійної свободи, проти прав людини, вкладає консервативні та етнофілістичні ідеї у концепт країни-цивілізації. І я думаю, що підтримка Москви і надалі падатиме, бо ідейно – це фундаменталізм, який не може мати шансів на успіх в XXI столітті. І коли ці фундаменталісти дивляться на прогресивний єпископат і священство УПЦ КП, вони просто заздрять їх потенціалу та перспективам.

Далі вчений наводить думки, що на об’єднавчому соборі буде обрано або митрополитів Михаїла чи Димитрія з УПЦ КП або Мефодія з УАПЦ.

Я не знаю з якими маргіналами розмовляв цей пан, щоб мати такі думки. Я поважаю митрополитів Михаїла чи Димитрія. Перший багато робить не лише в єпархії, а і на Сході України. Другий є чудовим українським ідеалістом. Але керувати помісною церквою повинен міцний адміністратор і кадровик, із хорошою командою. На сьогодні все це є лише в митрополита Епіфанія, як і підтримка практично усіх єпископів УПЦ КП. Але, знову таки, патріарх Філарет є і залишається національним лідером. Його недоліки на фоні недоліків патріарха Кирила чи Путіна – це цілком невинні речі, які переважно залишилися у минулому. Чому патріарх Філарет, який є не лише безумовним лідером УПЦ КП, але і загальнонаціональним релігійним лідером, виноситься цим псевдо науковцем за межі розгляду? Все це розмови, які покликані відвернути увагу від реальних процесів, посіяти сум’яття у головах церковників та спостерігачів. Між тим, буде реальний процес перемовин українського єпископату із Вселенською патріархією, усі питання будуть вирішені, і внесення якихось застарілих уявлень у сьогоденні реалії – це просто смішно. У цьому – вся методика соціології релігії німецько-російського начебто науковця. Поїхати і поговорити, але нічого толком не почути актуального, а тільки вчорашні роздуми. Подивитися – і побачити лише те, що хочеться бачити. 

Професор, доктор філософських наук, релігієзнавець Юрій Чорноморець

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-