27 червня. Пам’ятні дати

Враховуючи чималий внесок рибалок та рибальства у вирішенні глобальної проблеми нестачі продовольства, за рішенням Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО ООН), з 1985 року відзначається Всесвітній день рибальства. Рішення було ухвалене на Міжнародній конференції з регулювання і розвитку риболовства, яка відбулась у липні 1984 року в Римі. За оцінками спеціалістів, від 10 до 12 відсотків населення світу залежить від рибного промислу і аквакультури як джерела засобів до існування. Найбільше людей у риболовецькій галузі задіяно в Азії – 84%, в Африці – 10%, у країнах Латинської Америки і Карибського басейну – 4%; в рибному господарстві інших регіонів світу зайнято лише 2% населення. Загалом у світі нараховується близько 5 мільйонів риболовецьких суден. Щороку рибним господарством світу виробляється понад 150 млн тонн риби, загальною вартістю майже на 130 мільярдів доларів. Зростає об’єм морського промислового риболовства і рибальства у внутрішніх водоймах. Українські рибалки відзначають це свято разом з колегами з усього світу, хоча, існує й суто український День рибалки, який відзначають у другу неділю липня. На сьогодні майже 30 тисяч українців зайняті професійним промислом риби, переробкою уловів, торгівлею риботоварами; приблизно 3 мільйони українців – це рибалки-аматори, для багатьох з яких рибний лов є основним внеском в бюджет родини. Але галузь у цілому переживає зараз не найкращі часи – після загарбання Росією Киму Україна втратила дві третини морського промислового рибальства. Наша країна, яка ще донедавна була другою після Туреччинни з вилову риби в Чорному та Азовському морях, зараз не входить навіть і до п’ятірки країн, що ведуть там промисел. До того ж загублений і майже весь океанічний риболовецький флот. Зважаючи на асортимент і ціни, риба стає для українців делікатесом, її споживання невпинно зменшується. 80% риби на українському ринку – імпортного походження.

Події дня:

27-28 червня 1663 року у Ніжині відбулась загальна козацька рада – так звана Чорна рада, на якій Івана Брюховецького обрали гетьманом Лівобережної України. Після смерті Богдана Хмельницького створена ним Українська козацька держава почала слабнути. Підривали її внутрішні чвари, втручання сусідів. Спочатку гетьманом став генеральний військовий писар Іван Виговський (змушений невдовзі втекти до Польщі), а восени 1659-го гетьманом обрали Юрія Хмельницького. Та і йому не вдалося спинити руїну. Після зречення Юрія Хмельницького булава дісталася зятеві Богдана, переяславському полковнику Павлу Тетері. Втім, лівобережне козацтво також не сприйняло його пропольської орієнтації. Наказним (тимчасовим) гетьманом на лівобережжі був шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко, прилуцький полковник. У боротьбі за гетьманську владу Сомкові протистояв Іван Брюховецький, ставленик Запорожжя, промосковський політик. 27-28 червня 1663-го під Ніжином на Чорній (великій, за участю козацької «черні») раді Брюховецький і став гетьманом. Так в Україні з’явилися два гетьмани: у Правобережній – Тетеря, у Лівобережній – Брюховецький. Відповідно здійснювався і територіальний поділ держави. Це згодом призвело до того, що лівобережжя потрапило під владу Росії, а правобережжя – Польщі. Хоча гетьмани на обох берегах Дніпра й прагнули самостійності та незалежності… Події тих часів талановито відтворив у своєму романі «Чорна рада. Хроніка 1663 року» Пантелеймон Куліш.

27 червня 1964 року у Вашингтоні в районі площі Дюпон-серкл було відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. На урочистостях був присутній екс-президент США Дуайт Ейзенхауер, який виступив з вітальною промовою. На пам’ятнику викарбувані наступні слова: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року…» Прикметно, що Радянський Союз був проти спорудження цього пам’ятника, й відкрили його лише завдяки чималим зусиллям української діаспори за кордоном.

Ювілеї дня:

146 років від дня народження Пола Лоуренса Данбара (1872–1906), американського письменника. Перший афроамериканський письменник, що здобув загальноамериканське визнання. Народився в родині рабів, виховувався в надзвичайних злиднях, досить рано виявив непересічний поетичний талант. Мріяв стати юристом, але змушений був працювати ліфтером у універсальному магазині; власним коштом видав поетичну збірку «Дуб і плющ», яка була досить схвально сприйнята критикою. Згодом письменнику вдалося здійснити успішну подорож до Англії, після повернення працював у Бібліотеці конгресу в Вашингтоні. Хворів на сухоти, бідував, але не переставав писати, видаючи збірки віршів, новел, романів, есе. Його кращі вірші, написані на діалекті, вирізняються м’яким гумором, ліризмом, теплотою в зображенні людських почуттів та картин південної природи (недарма його називали «негритянським Робертом Бернсом»). Менш оригінальним є Данбар-прозаїк, але й серед його чималої прозової спадщини можна знайти декілька чудових новел.

Цього дня народився Кшиштоф Кесльовський (1941-1996), відомий польський кінорежисер. Ще одне яскраве польське ім’я у світовому кінематографі поряд з Поланським, Вайдою, Зануссі, Кавалеровичем і Анджеєм Жулавським. Найвідомішою роботою митця є кінотрилогія «Три кольори» («Синій», головна премія на МКФ у Венеції; «Білий», премія на МКФ у Берліні; «Червоний»). Крім того, зняв фільми «Подвійне життя Вероніки», «Короткий фільм про любов», «Короткий фільм про вбивство» (1988 р., обидва увійшли до телесеріалу «Декалог») та ін. Розпочинав як документаліст. Кшиштоф Кесльовський – випускник славетної кіношколи у Лодзі, куди він поступав тричі. Між спробами працював костюмером у театрі, навчався на викладацьких курсах з образотворчого мистецтва і навіть у пожежному училищі. Стосовно останнього, там він остаточно зрозумів, що горн, режим, накази і залізна дисципліна не для нього. Він – жорсткий індивідуаліст: «Їм коли хочу, а не коли наказують, роблю те, що хочу». Але, найвагоміший аргумент: «Я звик думати сам і не хочу, аби за мене це робив хтось інший, хоча, напевно, це й досить зручно…» Крім того, юнаку доводилося уникати служби в армії. Що він лише не робив, аби не стати вояком! І схуд на 25 кіло (при зрості метр вісімдесят важив 55 кг), і прикидався дурником. Його врятував діагноз, поставлений варшавськими медиками: «шизофренія». Після того його зрештою прийняли до кіношколи в Лодзі. Про все це й про багато чого іншого можна прочитати в спогадах Кшиштофа Кесльовського «Про себе» (цикл надзвичайно цікавих монологів, записаних англійкою Данутою Сток). Останні свої кінострічки режисер знімав у тісній співпраці з французами, у нього охоче знімалися французькі зірки: Жюльєт Бінош, Жан-Луї Трентіньян, Ірен Жакоб. Але Кесльовський завжди повертався на батьківщину: «Моя любов до Польщі нагадує любов у багаторічному шлюбі – чоловік і дружина все одне про одного знають, трохи набридли одне одному, але коли хтось один із них помирає, через місяць помирає й інший. Відверто кажучи, я не можу уявити своє життя без Польщі. Мені важко на Заході, попри чудові тамтешні умови… Я не відчуваю себе громадянином світу. Я всюди і завжди поляк».

Роковини смерті:

124 роки з дня смерті Федора Артемійовича Терещенка (1832–1894), українського підприємця і мецената. Молодший брат Миколи Терещенка. Народився в Глухові (тепер Сумська обл.), де потім неодноразово займав високі громадські посади (мирового судді, бургомістра міського магістрату тощо), опікував засновані родиною Терещенків в місті заклади. Переселившись до Москви, також займався широкою благодійницькою діяльністю, входив до рад і очолював численні московські благодійні комітети. В 1875 році переїхав до Києва, де відразу був обраний гласним міської думи. Фінансував численні благодійні заходи, що проводилися в місті, зокрема будівництво і утримання Рубежівської колонії (для навчання ремеслам малолітніх злочинців), нічліжного та пологового будинків (Нижній Вал) тощо. В своєму будинку (вул. Терещенівська, 9) влаштував картинну галерею, яку могли відвідувати мешканці міста. Його цікавили переважно твори передвижників, які він купував на аукціонах, конкуруючи в цій справі з Третьяковим. У Терещенка часто гостювали видатні художники, зокрема Рєпін, Шишкін, Крамськой. Зібрані ним твори склали основу київського Музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. За два дні до смерті Терещенко пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Міського музею (тепер Національний художній музей).

Цього дня, рік тому, не стало Сергія Якутовича (1952-2017), українського художника, графіка, ілюстратора книжок. Походив з родини знаних українських художників – Георгія Якутовича та Оксани Павловської. Дитинство Сергія минуло у батьківській майстерні. Вже з 14 років юнак професійно займався мистецтвом. З 1976 року художник активно співпрацював з українськими видавництвами. До часів Незалежності він ілюструє чи не усю класику світової та вітчизняної літератури - загалом у доробку майстра 160 видань. Окрім того, Якутович випустив унікальну графічну серію з портретів усіх українських гетьманів. Досить помітні роботи митця і в кіно. Він був головним художником фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, телефільмів «Ще як ми були козаками», «Загублений рай», «Тарас Бульба» Володимира Бортка, «Поводир» Олеся Саніна.