13 червня. Пам’ятні дати

13 червня. Пам’ятні дати

6255
Ukrinform
Цього дня у 2014 році українські війська визволили від проросійських окупантів Маріуполь.

Ще з самого початку втілення в життя російськими агресорами сумнівної ідеї «русского мира», а потім і в час неприкритої збройної агресії проти України Маріуполь був (та й залишається) ласим шматком для Кремля, адже це місто має надзвичайно важливе стратегічне значення. Маріуполь – це і порт, і два металургійні комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») та найбільше в Україні машинобудівне підприємство – концерн «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України. Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже одразу після втечі з України президента Януковича. Особливо проросійські сили активізувались після так званого приєднання Криму до Росії. Приблизно з середини квітня Маріупольська міськрада була захоплена сепаратистами, які наводили жах на місцевих мешканців, показуючи, хто в місті господар. 9 травня, виконуючи накази московських кураторів, вони штурмували міське УВС – Маріуполь перейшов під їхній повний контроль. При цьому було поранено і взято в полон начальника УВС Валерія Андрощука і вбито начальника ДАІ Віктора Саєнка, бійця добровольчого батальйону міліції «Азов» Родіона Добродомова. До того ж, терористи заблокували бетонними блоками декілька вулиць у центрі міста і захопили адмінбудівлі. Міліція, СБУ і прокуратура були повністю паралізовані, а чимало хто з силовиків вже готувався приміряти на себе російську форму за прикладом своїх кримських колег. Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над третім за розміром містом Донбасу – Маріуполем, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому знаходилися українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України, та півтори сотні добровольців з батальйону МВС «Азов». Штурм Маріуполя українське командування спочатку планувало на 23 травня 2014 року, аби надати можливість містянам проголосувати разом з іншими українцями на президентських виборах, але згодом, після аналізу наявних сил і засобів, відмовилося від цього плану. Остаточною датою початку визволення було визначено 13 червня. У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро», 2 роти Національної гвардії та спецназ МВС. Блок-пости на в’їздах до міста контролювали військові, допомога надходила також від членів Правого сектору та місцевих активістів. Для блокування району проведення спецоперації було залучено близько 500 військовослужбовців ЗСУ та НГ. Штурм розпочався о 5-ій ранку. У ході зачистки Маріуполя від проросійських найманців було ліквідовано їхні ключові опорні точки, знищено техніку та відновлено контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради. Відтоді, завдяки зусиллям українських військових та самих маріупольців, місто живе хоч і напруженим, але мирним життям, залишаючись вразливим для терактів, найбільший з яких стався 24 січня 2015 року.

Ювілеї дня:

144 роки від дня народження Марка Черемшини (Іван Юрійович Семанюк; 1874-1927), українського письменника, юриста, культурно-громадського діяча. Народився в с. Кобаки, Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Проза Марка Черемшини надзвичайно яскрава, поетична і чимось подібна до Стефаникової – друга і побратима. Подібними були й їхні долі. Мужицький син, єдиний із дітей, кому батько, незважаючи на матеріальні нестатки, вирішив дати освіту, Іван у Коломийській гімназії зазнавав глуму і насмішок з боку викладачів та панських синків за своє «холопське» походження. Навчання в гімназії нічого крім огиди не викликало, але хлопець виявив неабияку наполегливість, вивчив польську мову і невдовзі вийшов в число кращих учнів. «Незаможність моєї родини, - писав він в автобіографії, - приневолила мене вже від першого класу заробляти на себе лекціями». У 1896 році в газеті «Буковина» було надруковано перше оповідання 22-річного Івана Семанюка «Керманич», підписане псевдонімом «Марко Черемшина», що так і залишилось його літературним ім’ям. Після закінчення гімназії він вступив на юридичний відділ Віденського університету – мріяв навчатися на медичному, але плата там була вищою. «Права учився я у Відні для хліба, - писав він у автобіографії, - а більше займався літературою та просвітою»; далеко зачитувався в красному письменстві німецькому і російському, що майже нерадо заглядав до римського та німецького права». У 1912 році Черемшина відкриває власну адвокатську канцелярію у м. Снятині, багато допомагає місцевому люду, який приходив до нього «по поміч і пораду». Днями, за свідченням дружини, він пропадав на судових засіданнях, а вечором і вночі писав всілякі заяви, скарги і протести до різних судових, фінансових і адміністративних установ. Перша збірка новел Черемшини «Карби» вийшла друком 1901 року, друга – «Село вигибає», аж у 1925. В історію української літератури Марко Черемшина увійшов як співець долі гуцульського селянства. Саме йому письменник служив все життя – і словом, і ділом.

75 років від дня народження Малкольма Макдауелла (1943), англійського актора. Знявся у фільмах: «О, щасливчик!», «Госпіталь Британія». «Перші 9 ½ тижнів», «Механічний апельсин», «Поцілунок перед смертю», «Калігула». Перед тим як стати актором Малкольм встиг попрацювати у пабі свого батька, потім - комівояжером. Закінчивши курси акторської майстерності, він грав в провінційних театрах, згодом влаштувався в трупу Королівського шекспірівського театру. Кінодебютом актора стала картина Ліндсея Андерсона «Якщо....» (1968). Пізніше режисер розповідав, що в Макдауеллі він побачив «не тільки досить рідкісне поєднання молодості і професіоналізму, а й акторську індивідуальність». А от справжня популярність прийшла до Макдауелла після зйомок в культовому фільмі Стенлі Кубрика «Механічний апельсин» (1971). У цій блискучій екранізації відомого роману Ентоні Берджесса актор проявив себе як майстер психологічного аналізу, критики назвали його роботу однієї з найбільш вражаючих в кінематографі. За майже півстолітню кар'єру Макдауел зіграв в понад 70 фільмах. У 2008 році на щорічному кінофестивалі в Савані він отримав Приз за внесок у кіномистецтво. А в 2012 році на Голлівудській алеї слави з'явилася зірка з ім'ям Макдауелла.

Роковини смерті:

124 роки із дня смерті Миколи Миколайовича Ґе (1831–1894), вітчизняного живописця, одного із засновників товариства передвижників. Автор картин на історичні, міфологічні та євангельські теми («Тайна вечеря», «Петро І допитує царевича Олексія в Петергофі», «Голгофа»; портретів –Герцена, Толстого; етюдів, присвячених Україні). З 1841 року жив у Києві, закінчив 1-у київську гімназію, навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету, але математиком не став – побачивши апокаліптичну картину Карла Брюллова «Останній день Помпеї» (1830-1833; улюблене полотно Миколи Гоголя), він різко змінює власну долю й поступає до петербурзькій Академії мистецтв, у якій навчається протягом 7 років. Досить довго він «пас задніх», майстри пензля не бачили в ньому художника, але йому вдалося здобути на випускному іспиті золоту медаль… Попри галльське коріння та «оптимістичне» прізвище («gai» – веселий), Микола Миколайович був людиною сумною – його серце було сповнене скорботи й туги через небездоганність світу. Саме тому, життєрадісні образи, так само як і сонце в його пейзажах, зустрічаються вкрай рідко (яскравим винятком можна назвати хіба що портрет Катерини Забели, дружини молодшого сина художника і рідної сестри співачки Надії Забели-Врубель (дружини відомого художника), яка досить тепло й людяно ставилася до свекра, та ранній портрет дружини – Ганни Ґе). «Я художник, - казав про себе Микола Ґе. – Этот дар дан не для пустяков, для удовлетворения и потехи; дар для того, чтобы будить и открывать в человеке, что в нем есть, что в нем дорого, но что заслоняет пошлость этой жизни». З 1876 року він оселився на хуторі Іванівському (тепер с. Шевченко) на Чернігівщині, де й жив до кінця свого життя. Чудова колекція живопису і графіки видатного художника зберігається в Київському музеї російського мистецтва. На жаль, під час війни 18 живописних і графічних робіт майстра були втрачені, у тому числі й портрети мецената Миколи Терещенка та матері історика Миколи Костомарова.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-