Сергій Черепанов – це людина-оркестр. Він бізнесмен, викладач, письменник, поет, драматург, актор, продюсер, громадський діяч, член правління Українського товариства Януша Корчака. А ще є в Києві Черепанова гора, і Сергій Черепанов бореться, щоб хоч щось від неї залишилося

І в зв'язку з цим наше перше запитання:

– Жити взагалі не нудно, Сергію Юрійовичу?

– Я щаслива людина, тому що поки вистачає сил на все, тобто їх не вистачає, але щоранку я прокидаюся з думкою, що от сьогодні ще що-небудь цікаве зробимо. Хтось каже, – розкидаєшся, міг би зосередитися на чомусь одному, але це «розкидання» дає сили і нові ідеї. А Черепанова гора – одне з чудес Києва. Була колись у губернському ще Києві Комісія з краси, без вердикту якої – чи гарно буде – ніщо не будувалося. І ця комісія визнала офіційно Черепанову гору найкрасивішим місцем у Києві.

– Черепанова гора «перемогла» Володимирську гірку?

– Ну, яка перемога... Врятувати б. За 100 років більшу частину гори знищено, залишилися фрагменти, які дуже б хотілося зберегти, і ми боремося. А така вершина світової культури, як Корчак?.. Нам би пишатися і пам'ятати: тут, у Києві, жив і творив великий гуманіст, почав писати геніальну на всі часи книгу «Як любити дитину». Тому вулиця Януша Корчака неодмінно мала в Києві з'явитися – і ми цього домоглися.

– Цікаво, а ким ще не проти стати Сергій Черепанов?

– Ну, скажімо, більш професійним дідусем, адже у мене двоє онуків. І блог «Думати серцем», який я веду зовсім недавно, присвячений третьому віку, тим, хто переступив пенсійну межу. Для цих людей хочеться зробити більше. Наприклад, вечори журналу «Радуга», які ми проводимо вже 12 років, збирають здебільшого цю публіку – літніх, інтелігентних киян.

– А в літературу як ви прийшли?

– На початку 90-х все розвалювалося: безгрошів'я – зарплата доцента 17 доларів на місяць, повна безнадія, та ви пам'ятаєте. Захотілося за щось зачепитися, знайти опору, і я став писати оповідання про дитинство і читати їх друзям. Вони слухали, потім починали перебивати, розповідати про свої дитячі історії. Я бачив, як обличчя в них освітлюються радістю, і зрозумів, що дитинство, золоте київське дитинство – один з наріжних каменів, на яких все тримається, і в житті людському, і, можливо, у Всесвіті. Ось це – ще щось розповісти про дитинство, щоб комусь стало добре – це і був мотив мого «красного письменства».

– Але ви ж починали як поет?

– А чи можна в Києві не бути поетом?

– На жаль, можна. І багато хто не гає цієї можливості...

– А я закоханий у рідне місто. Я побував у 62 країнах і можу з упевненістю сказати: Київ унікальний. І навіть не тому що – мій, рідний. А тому, що пронизаний творчістю. У Європі – у Берліні, наприклад, в Барселоні, людей, «які створюють культуру», вже більше, ніж тих, хто цей продукт споживає. Київ – не просто з цього ряду. Він немов постав для того, щоб тут народжувалися творці. Хтось пов'язує цей феномен з особливою еманацією грунту, гір, площ, парків. Хтось з корінням і вірою в Бога, хтось з багатою багатонаціональної міською культурою. Все так. Але навіть на європейському тлі те, що сталося тут за останні чверть століття, вражає. Неймовірний сплеск, виверження творчого розмаїття. І головна причина в тому, що ми вирвалися з «совка». За 27 років незалежності, щоправда, помноженої на два Майдани і одну війну, у нас – творчий бум: безперервний потік фестивалів, розквіт молодіжних клубів, театри, галереї, майстер-класи... А скільки пишуть! Наш журнал отримує за рік тексти більш ніж 3000 авторів!

– От ви почали писати про дитинство, друзям сподобалося. На жаль, для багатьох на цьому «література» закінчується... А як у вас було?

– Мені пощастило, що я зустрів Ріталія Зіновійовича Заславського і Юрія Владиславовича Ковальського, і вони ввели мене в світ «Радуги», найстарішого в Україні літературного журналу. Народ пише – непростий, творці ревниві. А тут створена дивовижна атмосфера – «Коло споріднення» за визначенням Заславського. Його давно вже немає з нами, а традиції живі. І зараз я щасливий, що журнал, незважаючи на величезні труднощі, рухається разом з країною, наводить мости між культурами в Україні – українською, російською, єврейською, татарською, польською... Тільки-но видали вірші Заславського у чудовому перекладі Михайла Литвинця. Абсолютно геніальні рядки, написані в 1995-му, про те, що відбувається в РФ зараз...

Росія вернулась в кордони свої.

Для чого походи? Для чого бої?

Для чого ж утрати, і сльози, і кров,

І ця до просторів незряча любов?

– Ну, от якщо ми вже про це. «Радуга» – журнал російськомовний...

– Вже не зовсім так. Перша повість, написана і російською, і українською мовою була опублікована у 5-6 номері журналу за 2016-й рік. Це моя двомовна повість «Риба моєї мрії». І вона не може бути іншою.

– Як це?

– Фрагменти російською та українською співіснують цілком органічно, як і обидві мовні стихії в нашому Києві. Ми дійсно двомовні. І для нас перехід з однієї мови на іншу не є якоюсь проблемою.

– Але є люди, для яких змішання мов – це проблема, м'яко кажучи. Вони, наприклад, проти квотування, вважають, що потрібно мати канали українською мовою і окремо – російською. І нехай вони між собою конкурують за глядача.

– А мені здається, що киянам, всім жителям України, треба просто поважати і любити один одного, і тоді ніяких проблем ні в кого не буде. Я хочу, щоб вся наша країна була талановитою, інтеліґентною. І ось ще що важливо. Коли РФ в 2014 році розв'язала війну, я вийшов на Майдан з плакатом «Дві мови – меньше крови». Я не розумів тоді, що визнання української мови єдиною державною – найважливіша складова незалежності України, запорука того, що ми не повернемо назад, в імперію. Вектор в Європу, в цивілізацію – незмірно важливіший зниження статусу російської мови. Тоді ж, у 2014-му, Олександр Аркадійович Верхман – мудрець і правозахисник, і мій друг сказав: «Націоналісти – це ті, хто любить свій народ, а нацисти – ті, хто ненавидить інші народи». Для мене очевидно – саме РФ все більше скочується до нацизму, а ми, Україна – йдемо вперед, в толерантну, доброзичливу, вільну, демократичну – ну як ще Європу похвалити?

– Повернімося до літератури XXI століття, в тому сенсі, що вона стала літературою, в хорошому сенсі цього слова, аматорською...

– А хто такий професійний літератор? Той, хто живе літературною працею? В Україні зараз таких небагато. Щоб заробляти гроші літературою, часом теж ідуть на компроміс, пишуть не завжди те, до чого лежить душа. Мені пощастило, я створював бізнес, заробляв працею консультанта.

– Тобто, у вас роль «халтури» грає бізнес?

– Халтурити не можна ніде, конкуренти не дадуть. Та й нецікаво. А «живе життя» дає письменникові і теми, і знання матеріалу. Я з величезною насолодою майже десять років працював у НДІ, потім викладав у Київському торговельно-економічному університеті.

– Що саме?

– Економіку й основи бізнесу. Як створити свою справу, як її розвивати. Прагнув привчити студентів до думки, що немає нічого моральнішого за ринок. А потім і сам пішов у бізнес. У 1988-му ми створили разом з друзями науково-консалтинговий кооператив, який займався приватизацією, створенням спільних підприємств, бізнес-плануванням тощо. Ми більше 700 проектів реалізували, брали участь у створенні середнього класу в Україні.

– І він є?

– Звичайно, і який! Енергійний, вольовий, патріотичний...

– Я навіть не припускав, що в нашій розмові зайде про це мова. І як ви оцінюєте нинішній уряд?

– Вектор обраний, безумовно, правильно. Якби ми, боронь Боже, потрапили в Митний Союз, а потім – і в єдину рублеву зону, то, врешті-решт, з ринковими засадами було б покінчено. Вацлав Гавел незадовго до своєї смерті в 2011 році опублікував лист-заповіт, де визначив владу в РФ, як союз КДБ і мафії, які, опинися б ми під «крилом Кремля», з національним капіталом не панькалися. Займаючись консалтингом, я переконався, що в РФ приватизація була на порядок жорсткішою, кривавішою, ніж в Україні. До честі наших олігархів, вони це зрозуміли першими. Залишилося створити стимули для розвитку бізнесу в Україні. На жаль... За 27 років можна було зробити набагато більше.

Земля, наприклад, – колосальний ресурс, який потрібно, не зволікаючи, включати в господарський обіг. І це буде потужним поштовхом до зростання інвестицій, до процвітання України. А крики з трибун, що не можна, мовляв, «рідну неньку розпродавати» – це політичні спекуляції. Творчо треба підходити, випускайте потроху землю на вільний ринок, по 2% в кожній області, контролюйте.

– Це буде така годівничка...

– Не без цього. Але реформи по суті ще Столипіна, нехай і з запізненням на сто років, треба хоча б почати. Микола II не міг стримати сліз, коли, об'їжджаючи Херсонську губернію, десь у районі Асканія-Нова, потрапив у німецьку колонію. Він там побачив, що ці колоністи побудували, виростили, як організували справу. Титул барона комусь із колоністів "пожаловал".

– Що самодержець всеросійський ще міг зробити? Поплакати, титул "пожаловать"...

– Бог з ним... Я порадів, коли днями їздив за місто, далеко, кілометрів 150: всі ділянки землі оброблені і засіяні. А ще п'ять-сім років тому поля заростали бур'янами...

– А ось я ще додам позитиву – американці опублікували результати досліджень: в Україні зросла тривалість життя. На два роки.

– І я знаю, що на це вплинуло... За рівнем антисемітизму Україна увійшла до найбільш толерантних європейських країн. Запитайте, який тут зв'язок? Нетерпимість і страх поступаються місцем взаємному інтересові, повазі, довірі. Після 2004 року, незважаючи на інсинуації та провокації кремлівської кліки, я фізично відчуваю «подобрішання», зміцнення міжнаціонального консенсусу в нашому суспільстві, – тому й живемо довше. Мій син – Ігор Черепанов, відомий київський арт-директор і рок-музикант, стверджує, що в молодіжному середовищі расова і національна ворожнеча подолана остаточно. «Це і непристойно, і не в тренді. Майдан і братерство по зброї зробили свою справу. І безвіз допомагає». А Мар'ян Біленький, популярний ізраїльський письменник-гуморист, блискучий публіцист та блогер, відвідавши Україну говорить, що антисемітизм живе у нас хіба що на сторінках місцевих єврейських газет. Перебільшення, звісно, але й тенденція проглядається.

– Якщо повернутися до теми творчості: які все-таки існують сфери, які не допускають «многоверстатництва», вимагають, згідно з класиком, «полной гибели всерьез»?

– Театр. Причому, не тільки повної, а й добровільної. Кажу серйозно: якщо хочете схуднути – створіть театр, будьте там драматургом, продюсером і актором – і я вам гарантую зниження ваги мінімум на 7 кг!

– Не шкода, семи кг заради театру, аматорського, по суті?

– Ну, вагу я ще наберу. Але, скажіть, хто шкодує про народження дитини? Театр – це диво. Причому, зроблене своїми руками. Літературно-драматичний театр «Радуга», однойменний з нашим журналом, з'явився не на порожньому місці. Шкільна агітбригада, капусники, СТЕМи і КВК, літературно-музичні вечори, що проводяться нашим журналом спільно з київськими клубами («Екслібрис», Голохвастова, КСП та ін), дитячий театр Юрія Авраменка, якому я допомагав в 90-ті... Саме він і запропонував поставити його п'єсу за чеховською «Дамою з собачкою». І я зважився, ще й тому, що я вже двадцять років писав сагу про київську родину – повісті «Зоркий мальчик», «Воскресенье», «Понедельник, вторник», оповідання «Маменькин», «Двумя трамваями»... Ольга Порядинська переклала їх українською. Були видані аудіокниги. Своїх героїв я вже почув, а хотілося ще й побачити...

– Торік ваш театр поставив «Город Миров, или Двумя трамваями» сцени з київського життя і показав його сім (!) разів. Це, здається, не характерно для аматорського театру...

– Напевно, можу пояснити, чому. Насамперед, працював професійний режисер – Юрій Раєвський – учень Людмили Дмитрівни Лимар. У Петра Приходька величезний досвід роботи звукорежисером; художник (О. Здор), музичний редактор (Ю. Соколова), світло (А. Коротенко) – всі профі. Що стосується акторів, а в нас всі аматори, то, незважаючи на недоліки в темпоритмі та сценічному мовленні, ми взяли глядача достовірністю, природністю, – і «повною загибеллю всерйоз». Переконаний – для актора важливішв за все чуйна душа, потяг до творчості і життєвий досвід. Усі наші актори – особистості. Наталія Висоцька – професор, видатний шекспірознавець – в ролі Мами. Як тонко Наташа відчуває 1953-й, «космополітичний» рік! Як доносить до глядача жах радянського режиму, якому тільки любов і вірність здатні протистояти. Марина Фалькович грає головну героїню, бабусю Соню, і я кожен раз захоплююся – оце характер! І думаю про те, як гідно в її роду зберігають пам'ять про Голокост і як глибоко Марина ввібрала традиції київської єврейської сім'ї, можливо, завдяки віршам Григорія Фальковича – кращого дитячого поета України.

– У вашій виставі бабусю представлено в молодому, зрілому і літньому віці. І онук – теж в трьох особах, з різних часів. І всі вони одночасно на сцені, взаємодіють між собою...

– Секрет нашого успіху, скромного, але дуже важливого для кожного з нас, – саме в цьому – в родинній традиції, у загальній київській спорідненості акторів і героїв. Ліда і Толя Потапови продовжують справу Майї Марківни Потапової – легендарного творця клубу «Екслібрис» – центру духовної свободи Києва в роки режиму. Лікар і письменник Євген Черняховський грає дідуся, а його син, Костя – онука. І глядач вірить у спадкову інтелігентність поколінь Черняховських, де традиції лікування переплетені з майстерністю слова. А Саша та Інна Труфанови – яка гарна пара! У Саші – харизма, виправка! І Інна – улюблений киянами бард; вона співала в «Трубі» під Майданом і "город Миров" знає зсередини. Інна грає Секретутку. І від вистави до вистави – яскравіше, тонше.

– Секретутка – це ім'я власне?

– Дворове! А ще у нас Болонка є. Такі були в кожному дворі – доміно, голубник, «сємачки», зметикувати на трьох при нагоді... Василь Савчук – найстарший у нас в театрі. Він грає кілька ролей – Болонку, і сексота-КГБіста, і Проца, шикарного київського кравця. Майстер перевтілення!

– У вас грають діти?

– І не тільки. У виставах зайнята вся сім'я Микитенків-Кондрияненків – дідусь Володя, донька Наталя і онук Вітер. І від моєї родини троє акторів: онука, дружина і я. У цьому секрет, чи радше метод: ми не лицедіємо – ми висловлюємо притаманне нашому віку, київському доброзичливому і милосердному менталітету. Коли бабуся, перебираючи гречку, вела розмову про своє життя, про молодість, про війну... і ми з нею намагалися врятувати кожну крупинку, щоб вона, не дай Боже, не потрапила в сміття. З цих крупинок-спогадів і виникає коло споріднення, глибинне почуття Батьківщини, віра в те, що й мої онуки колись теж схиляться над чистим столом, рятуючи правдиве і смачне слово, зворушливу історію, сімейні легенди. Давайте привчати себе і дітей щодня рятувати світ. Онука моя, до речі, грає мою бабусю – свою прапра- в дитинстві. Це таке щастя бачити, що нічого нікуди не поділося!

– Генетика?

– Швидше, переселення душ...

– Кажуть, що за лаштунками вас називають Карабасом...

– Ні-ні, багато поважніше – Карабасом-Барабасом! Я їх так люблю, моїх акторів! Змушую працювати. А вони люди складні, самодостатні...Театр виявився у всіх сенсах – і залаштуння виникло, і суперництво. За цим критерієм – ой, який професійний наш театр! І не тільки за цим...

– А культурне чиновництво. Які у вас складаються стосунки?

– Там теж різні люди. Скажімо, у Василькові ми знайшли повне розуміння нашого проекту «Думати серцем» – і серед депутатів, і в мерії. Конкретні, творчі люди. І в Києві мене, наприклад, потішив ХХ Міжнародний театральний фестиваль «Блукаючі зірки». Ми опинилися серед профі, вчилися у них, і, здається, теж були цікаві – на фестивальному показі був переаншлаг, нас добре прийняв глядач, і висновки майстрів обнадіюють.

– А Міністерство культури до цього стосунок мало?

– Звичайно. Але тримався фестиваль на ентузіазмі небагатьох. Скільки сил, скільки душі вклав у нього Аркадій Монастирський! Він пішов із життя молодою людиною... Цей фестиваль – справжнє свято для всіх, хто любить театр – потрібно підтримати, і ми теж готові допомагати.

– Задоволення це дороге?

– Утримувати театр?

– Так. Ну, при тому, що актори працюють...

– Актори працюють безкоштовно.

– Постійного офісу немає?

– І не треба.

– А репетиції?

– Нам допомагають хороші люди. Серед наших акторів і глядачів чимало людей науки. Вже багато років у Будинку вчених Академії наук України ми проводимо творчі зустрічі, вечори гумору, шоу для дітей, а тепер і вистави, і репетиції. Алла Калініна – чудова людина, вона розуміє, як організувати дозвілля тих, хто зайнятий інтелектуальною працею.

– Як людина, що живе культурою, яка робиться російською мовою, що б ви сказали з приводу відомо чиєї пропаганди?

– Мірою моїх сил у ЗМІ і соцмережах, в особистому листуванні, скрізь, куди б я не приїздив, кажу: все, що в РФ ллють на Україну – є брехня і наклеп. І ці мерзенніші звинувачення у фашизмі звучать з вуст агресора, того, хто винен у смерті і стражданнях десятків тисяч! Тільки ж ненависть – у перемозі не головна складова. Ми перемогли Гітлера не тільки завдяки знаменитим віршам Симонова, квінтесенції ненависті до ворога: «Сколько раз ты увидел его – столько раз ты его убей!» Ми перемагаємо розумом, справами, любов'ю до Батьківщини, добротою нашою – ось джерела перемоги.

– Сергію Юрійовичу, а справжній киянин, він хто?

– А можна я з прикладів почну? Я знаю багатьох справжніх киян. Це наприклад, Тарас Степура – з 2014-го волонтер, мотався в найгарячіші точки, возив продукти, екіпіровку, ліки... ось він – справжній киянин. І Світлана Петровська – заслужений вчитель України, що несе світло Януша Корчака вже більше 50 років. Філя Жебровська – піднімає фармацевтику України в найтяжчих умовах кризи і жорстокої конкуренції. Справжній киянин – Валерій Дружбинський, який працює у «Дзеркалі тижня» і робить все для того, щоб Україна не звернула з обраного Майданом шляху. А загалом... Справжній киянин – це доброта і м'якість, наполегливість і впевненість у перемозі. І таких з кожним роком дедалі більше.

Бесіду вів Сергій Тихий, Київ