Сталін несамовито боровся з селянством

…Живу на Печерську. У порівняно непоганому будинку. За спиною райдержадміністрації. Тихий, зелено-елітний колись, район нагадує мені тепер батькову майстерню в МТС, а то й весь тракторно-комбайновий парк, у розпал підготовки до збирання врожаю.

Деренчать невгамовні дрилі, аж у голові дрижить. Щось стукає, грюкає, скрипить, ріже, тягне, кидає, падає… Трохи далі раз-по-раз бухкає якась нечиста сила, наче от-от завалить увесь світ. Для молодого українського капіталізму це, мабуть, звичайне явище. Невпевнені, але жаднючі новітні олігархи, що встигли швидко освоїти центральну й місцеву владу, поспішають з її допомогою прибрати до рук дорогі й вигідні навколишні території. Вбиваються сваї, крутяться гусаки-крани, блищить модне скло. З вікон мого чотирнадцятого поверху бачу вже кілька якихось лже-Нью-Йорків. Дещо різних, але однаково розхристаних, невпорядкованих, претензійних. А всередині старих будинків колишні чиновники та партійні функціонери, що приватизували державні квартири на ім`я своїх немічних сільських батьків та бабусь, тепер перелаштовують їх під вишукано-модерні смаки. Невдовзі перепродають це добро грошовитішим співвітчизникам, і все починається спочатку. Знову ламають стіни, вигадують аркодужні прорізи і входи, всілякі підвісні й ліпні витребеньки, міняють вікна, утеплюють підлоги і стіни, встановлюють джакузі й круті замки… Відірвані ж від рідних місць старенькі колгоспники не витримують міського режиму, не сприймають висотного щастя. Інколи й виходять „на волю” з вікон багатоповерхівок…

МТС і велика рогата худоба

А згадка про МТС – не для красного слівця. Напівіндустріальний гармидер, сповнений дзвінкого гамору – значна частина сімейної біографії.

Державні машинно-тракторні станції, як основна форма виробничої змички між робітничим класом і селянством, єднання серпа й молота на місцевому рівні, почали створюватися десь із 1928 року. Тоді, 28 листопада в Березівському районі Одеського округу з`явилася перша в СРСР МТС. Надійшли й перші трактори.

Масово організацію МТС було розгорнуто після відповідної постанови Ради Праці і Оборони 1929 р. Але техніки не вистачало. Це повторилося і після війни. У 1947 р., коли я залишав село, на польових роботах все ще використовували наявну тяглову силу – велику рогату худобу. А колгоспи ще й критикували за те, що перестали займатися тваринництвом.

Якщо колгоспи використовувалися як інструмент і джерело безперервного викачування сільськогосподарської продукції за маршрутом „село–центр”, то МТС покликані були суттєво вдосконалити його територільне фунціонування шляхом укрупнення суб`єктів постачання за допомогою техніки.

Саме з Сичівською МТС у своєму селі пов`язана подальша доля мого працьовитого батька аж до 1958 року, коли МТС були розформовані згідно з партійною постановою як такі, що „перестали відповідати потребі розвитку продуктивних сил сільського господарства”. Після закінчення  курсів механізаторів він свого часу поповнив нечисленні лави робітництва, яке тут щойно зароджувалось. Тато став одним із перших комбайнерів і в цій поважній іпостасі й залишився у моїй пам`яті. Так у нашій родині відбулася ота сама „змичка” державного й кооперативного секторів: глава сімейства – в МТС, дружина – в колгоспній ланці. Сім`я підросла до політико-економічного статусу робітничо-селянської, що відповідало тодішнім тенденціям розвитку країни. Фактично ж вийшов якийсь симбіоз, співжиття „двох в одному”: тато й справді закріпився в лавах робітничого класу, а мама так і залишилася батрачкою нового класу колгоспників.

А трактори й комбайни отримали прописку на колгоспних полях.

Своїх тракторів спочатку не було. Вони були лише в Америці. Цікаво, що масовий випуск серійних тракторів на заводах Форда збігся в часі з революцією 1917 року в Росії. Колісний американець „Фордзон” (якщо не помиляюсь, одного з них можна побачити на п’єдесталі в Умані) та  його харківський собрат ХТЗ,  так само як і гусеничний „Комунар” та комбайн „Сталінець”,  стали символами колективізації. У нашій сім'ї вони були відомі, бо тато на всіх них працював роками.

Але село не тільки індустріалізувалось, а й помітно політизувалось.

Сталін не хотів бачити недоліків тоталітарної системи, а їх наявність пояснював діяльністю безлічі противників нового ладу: шкідників, саботажників, шпигунів, загостренням класової боротьби, міжнародним ворожим оточенням. Звідси природно нібито випливали й репресії, котрі не оминули й Івангород.

Тож разом з появою МТС сюди хвиля за хвилею докочувались вісті з фронтів класової боротьби, наслідком яких було зникнення то одного, то іншого земляка. Дивно, але радянська пропаганда, здавалось, не помічала протиріч власної ідеологічної роботи. Практично паралельно й постійно наголошувалось на доктринальній позиції про головне завдання Радянської держави – побудови безкласового комуністичного суспільтства і – водночас! – у свідомість громадян буквально вдовбувалась думка про безперервну класову боротьбу з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Спочатку почистили бібліотеку на виконання ухвали Політбюро ЦК КП(б)У від 19 липня 1935 року про вилучення „зінов`євсько-троцькістської і націоналістичної літератури”. А потім особливо голосним був процес наприкінці 1936 – початку 1937 рр. над „замаскованим під доброго директора” керівником „троцькістської зграї” Шварцманом. З 50 свідків на партзборах і в суді лише двоє стали на захист свого директора, інші каялися у втраті політичної пильності, що завадило їм розгледіти „ворога народу”. Разом із приїжджим Шварцманом у незвідані краї загриміли й деякі івангородці. Тата це якось обійшло. Мабуть, політично не дуже „випинався”. В газетах його ім`я з`являлось лише в групових заявах з приводу прийняття якихось соціалістичних зобов`язань тощо.

Не знаю, з якого часу, але скільки його пам`ятаю, він завжди, і в майстернях, і вдома, возився з якимсь металом. Власне, це голосно сказано: металом! Насправді – з залізяччям. У невисокій прибудівці до шопи (так у нас називали сарай) не було тільки пташиного молока, тобто було все, як у Греції. Звичайно, порівняння не з тієї опери, але в невеличкій коморці було стільки цвяхів, болтів, гайок, ключів, викруток, ножів, терпугів, лещат, пилок, столярного причандалля та різної іншої всячини, що куди там Плюшкіну. Все це було розфасовано по коробках з-під німецьких патронів, по великих і малих гільзах з-під снарядів, у склянках-банках, натикано під стінами, під дахом, навішано на ланцюжках, мотузках... Не було майже нічого нового. Весь цей металобрухт хазяйновитий тато стаскував звідусіль у свою комірчину, називаючи її, як і в МТС, майстернею. Занадто пишно, якщо врахувати, що там не було де не те що розвернутись, а й повернутись. Та цим магічним словом він вочевидь пов`язував себе з колгоспними та еМТееСівськими майстернями, до яких звик, як до рідної хати, і в яких, крім польових таборів та повзання під тракторами, комбайнами, молотарками, провів мало не все своє життя.

Скористатися усім цим багатством батькові було непросто. Іржа буйствувала несамовито, і щоб щось забити чи закрутити, треба було його добряче почистити, помити гасом, попротирати. Тато робив це, здавалося, з превеликим задоволенням, не помічаючи ні бруду, ні часу. І коли щось вдавалося зробити, він пишався цим, як мала дитина, приказуючи щось на зразок „Буде триматись, куди дінеться? Ще й як буде триматись!” Навіть у цих дрібницях відчувалось, як йому подобалось бути самодостатнім і щоб усе в нього було під руками. Коли школярики бігали за „вторинною сировиною”, мама не раз казала: „Повіддавай усе”, але він скупувато виділяв якусь дещицю „для виконання шкільного плану” і продовжував чаклувати над своїм „скарбом”. Я й сам не зовсім розумів його, але тепер, коли катастрофічно забив квартиру книгами, газетами, вирізками, я не раз згадую тісну татову майстерню. Від нього, до речі, я звик абсолютно нормально ставитись до всіляких технічних мастил на руках, хоч терпіти не можу будь-який інший жир, навіть українське сало – їм з апетитом, але в руки майже ніколи не беру.    

Доводилося чути, що тато нібито якийсь мізер днів очолював місцевий ТСОЗ. Я пробував з`ясувати це. Та щось там нав`язували, сказав він, але жінки мене прогнали... Що тут правда, а що жарт, так і не знаю. Знаю лишень, що в батька ніколи не було ніяких керівних амбіцій. Він був просто Трударем. Одним із тисяч і мільйонів йому подібних, на яких, власне й трималась Земля й в усі часи жирувала система. Але система не була вічною.

                                                      Українофобія Сталіна

Тоді, як царський голова Ради Міністрів Петро Столипін орієнтувався на зміцнення селянина-землевласника, щоб мати опору правлячого режиму, то Сталін несамовито боровся з селянством, вбачаючи в ньому реального політичного й економічного противника режиму. І на етапі становлення колгоспної системи, і як самовідновлюваного резерву дрібнобуржуазного спротиву в майбутньому. Можливо, це й було основним мотивом його поведінки? Версій багато. Наївно дошукуватись прямих вказівок щодо цього.

Та факт залишається фактом: Сталін нищив українців. Фізично й духовно. Як Гітлер євреїв. До речі, майже одночасно. Ми вже згадували, якими жахливими після голодомору були для нас 1937-38 роки. Того ж 1938-го, 9 листопада, у нацистській Німеччині під час так званої „кришталевої ночі” було спалено та зруйновано 267 синагог і заарештовано близько 30 тисяч євреїв.   

В опублікованих свідченнях тих, хто пережив голодомор, поряд із констатацією жахливих фактів геноциду українського народу, логічно присутнє зовсім не риторичне запитання: як же таке могло трапитись, що люди вмирали на найродючіших чорноземах України? На тих самих землях, які Гітлером вважалися стратегічним товаром, і ешелонами вивозилися до Німеччини, в тому числі й із Христинівського та Уманського районів нинішньої Черкащини. Посилання на природні катаклізми, як визначальні чинники голоду, в серйозній науці беруться до уваги, проте не сприймаються однозначно. Справа, отже в політиці державного керівництва.

„Дуже важко зрозуміти, що було в голові у Сталіна” (Річард Пайпс), але його  вчинки страшні.

Формуючи свої оці міркування, я певний час пригальмовував себе. Бо ж  хтось може й заперечити, звинуватити в політичній кон`юнктурності: тепер, мовляв, на Сталіна можна звалювати все. В тому числі й ненависть до українців. Я публіцист, не історик, і пам`ятаючи про це, прагнув бути в міру витриманим, або й обережним. І все ж, така думка не полишала мене. Десь прочитав, що навіть академік-ядерник Сахаров писав про „українофобію”, як  характерну рису Сталіна, і я зафіксував це в пам`яті, як доказ правильності своїх роздумів. Але високоповажний Сахаров теж не історик!

І раптом у газеті „День” (19 і 26 жовтня та 03,10,17 і 24 листопада 2005 р., та й далі) читаю, що й провідні історики ламають над цим голову. Однак, вони пішли далі: від визнання голоду і терору голодом до кваліфікації його як голодомор і геноцид. Розлога розвідка професора, доктора наук Станіслава Кульчицького, так буквально й називається: „Чому Сталін нас нищив?..” Він розкриває соціально-економічний, національний та ідеологічний виміри геноциду. Переказувати величезну публікацію – справа невдячна. І я не маю наміру це робити. Її треба читати. Для мене важливо було ще раз переконатися в правильності власних висновків на підставі прочитаного й почутого.

Жашківська письменниця Докія Гуменна, вже на еміграції переповідала одну з версій смерті дружини Сталіна, почутих нею в Києві. Надія Алілуєва начебто від знайомого члена партії знала про голод в Україні, „звірячі методи відбирання хліба, людоїдство, вимерлі села”, і наполягала на припиненні колективізації. „Вони почали сваритися  і Сталін у нападі люті під час цієї сварки задушив її.”

                                Голод супроводжувався посиленням репресій

Зарубіжні історики, і особливо інтелектуальне середовище української еміграції говорили й писали про голод давним давно. У нас же це була заборонена тема, одна з „білих плям” нашого минулого. Вперше на офіційному рівні факт голоду було визнано в ювілейній доповіді члена Політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького з нагоди 70-річчя радянської влади в Україні 25 грудня 1987 року. Ще через два з лишком роки (26.01.1990), з ініціативи Інституту історії партії, ЦК Компартії України прийняв постанову „Про  голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов`язаних з ним архівних матеріалів.” (До речі, якщо б хтось скористався радянськими довідниками „Политические партии”, то з подивом дізнався, що не тільки голоду, а й партії такої не було. І якби не одна фразочка „В КПСС имеется 14 ЦК компартий союзных республик”, то про це можна було б і не здогадуватись, бо й слова „Україна” там також нема).

А до того навіть згадувати про голод не можна було.

В області найбільші втрати від голодної смерті в Христинівському районі – 24 168 осіб. За ним ідуть Черкаський, Корсунь-Шевченківський, Уманський, Тальнівський і Лисянський. (За Книгою пам`яті жертв Голодомору 1932 -1933 рр., Черкаська обл.)

Голод 1946-47-го настав, коли вже начебто намітилась якась стабілізація і з`явились певні умови для тверезої оцінки становища. Проте все знову повторилося в старих традиціях. Влада нічому не навчилась. Добрішою до простих людей вона не стала. Голод, як і раніше, супроводжувався посиленням репресій. 4 червня 1947 р. Президія ВР СРСР прийняла укази „Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна” та „Про посилення охорони особистої власності громадян”. Крадіжка колгоспного і державного майна, в тому числі й зрізування та збирання колосків каралася ув`язненням від семи до десяти років з конфіскацією майна.

До контролю за виконанням цих рішень залучалися сільські активісти, партійці та комсомольці. У вільний від навчання час мене також було призначено так званим  „комсомольським об`їждчиком полів”. Надану мені з братом Тарасом бричку-однокінку я майже не використовував. Дуже прислужився куплений татом велосипед.

Був у селі такий собі поет Капйонкін, дещо вульгарний, писав тільки російською. Так от одного разу висловив мені претензії: „А почему это ты мою тещу обижаешь? Шастаешь по полям. Уже дважды, завидев тебя, ей пришлось убегать с поля, прятаться. Упала, ногу вывихнула…” А ти, кажу, хочеш, щоб на моєму місці була міліція? Уявляєш, де б тоді буде твоя теща?

Та були випадки й серйозніші.

Колишні сільські поліцаї, котрі не втекли і переховувалися, хто де міг, по можливості підкормлювали свої сім’ї. Однієї ночі на битому шляху з боку Великої Севастянівки, як на току, обмолотили кілька кіп пшениці. На ранок, коли це стало відомо, туди з`їхалася добра ватага міліції і всякого активу. Взяли й мене. Сусід, Павло („штунда”), старший об`їждчик, зразу став допікати мені – куди, мовляв, дивився? Чоловік з райкому – так його представили – розумів безглуздість претензій, зупинив його, а мені сказав: „Розберемось.”

Як розбирались – не знаю.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства