26 квітня. Пам’ятні дати

26 квітня. Пам’ятні дати

1289
Ukrinform
Цього дня у 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС – найбільша техногенно-екологічна катастрофа сучасності.

26 квітня 1986 року о 1 год. 23 хв. на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний хімічний вибух, який спричинив руйнування частини реакторного блоку і машинного залу. Внаслідок вибуху виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Майже одразу на місце аварії приїхали пожежники. Вогонь гасили до 5 години ранку. Проте, у середині самого четвертого блоку його вдалося ліквідувати лише 10 травня, коли більша частина графіту згоріла. Після вибуху та пожежі утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише території сучасної України, Білорусі та Росії, але й території багатьох європейських країн – Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Словенії, Литви, Латвії. За Міжнародною шкалою ядерних подій (INES) цю аварію класифікували за найвищим – сьомим рівнем небезпеки. Від самого початку Москва та керівництво УРСР приховували факт аварії та наслідки екологічної катастрофи. Першою про підвищення рівня радіації повідомила Швеція. Лише 28 квітня в СРСР з’явилося  перше офіційне повідомлення. У перші дні після аварії було евакуйоване населення 10-кілометрової зони, надалі зону евакуації розширили до 30 кілометрів. Загалом в Україні радіоактивно забрудненими стали 2293 населених пунктів, у яких на кінець вісімдесятих років минулого сторіччя мешкало понад 2,6 млн осіб. В результаті цієї катастрофи з сільськогосподарського користування було виведено понад 5 млн га земель. Задля запобігання розповсюдженню радіації наприкінці 1986 року зруйнований реактор накрили спеціальним «саркофагом». За оцінками спеціалістів, під ним залишилося близько 95% палива, яке було в реакторі на момент аварії, а також значна кількість радіоактивних речовин, які складаються із залишків зруйнованого реактора. З міркувань безпеки 15 грудня 2000 року роботу Чорнобильської АЕС було припинено. Водночас об’єкт «Укриття», зведений у 1986 році, поступово руйнувався. У 2004 році було проведено тендер на проектування і спорудження нового «саркофагу» -  Нового безпечного конфайнмента. Його будівництво розпочалось у 2012 році. 29 листопада 2016 року на об’єкт «Укриття» було насунуто Арку Нового безпечного конфайнмента. Введення його в експлуатацію планується у листопаді 2018 року. Надалі будуть роботи з демонтажу нестабільних конструкцій об’єкту «Укриття». За задумом проектувальників, нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на сто років, хоча ліквідувати станцію планують у 2065 році.

Ювілеї дня:

128 років від дня народження Миколи Костянтиновича Зерова (1890-1937), українського поета, літературознавця, перекладача, педагога. Високоерудований історик літератури, першорядний майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії. Став лідером славетної плеяди поетів-неокласиків. Один із найяскравіших представників українського Розстріляного відродження. Народився Микола Зеров у місті Зіньків на Полтавщині. Батько був учителем. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. До 1917 року вчителював у Злотопільській, а з 1917 – у 2-ій Київській гімназії. Водночас брав активну участь в українському літературному житті, виступав як критик, редагував бібліографічний журнал «Книгар» (1919-1920). Упродовж 20-их років був професором літератури в Київському університеті, співробітником Академії Наук, редактором багатьох книжкових видань. Друкуватися почав з 1912 року. З першими перекладами виступив 1918 року. За його життя вийшло дві поетичні збірки: «Антологія античної поезії» (переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія) та збірка поезії «Камена». Майже одразу на творчість Миколи Зерова звернули увагу, і не тільки шанувальники красного письменства і вибагливі знавці античності, але й вірні режиму літературні критики безпомилково учуяли в ньому «чужого», «не радянського» поета і науковця. Сірість за будь-яких часів досить хворобливо і агресивно реагує на талант і розум. «Як поет і перекладач і як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз», - зауважує Юрій Лавріненко. Йому були притаманні естетичний смак, блискуча ерудиція і тонкий гострий розум. А ще він був нещадним до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня в усьому. Якщо на неуцтво насаджувати примітивізм, нічого доброго з того не вийде, вважав Зеров. А саме таку політику проводила нова окупаційна влада в Україні, викорінюючи «до основанья» тисячолітні набутки нації й насаджуючи та вибудовуючи свою примітивну, але надзвичайно живучу модель культурного розвитку. Зеров був одним із небагатьох, хто мав сміливість підтримати революційний виступ Миколи Хвильового та інших членів ВАПЛІТЕ проти насильницької російсько-комуністичної культурної гегемонії в Радянській Україні. Його слухала й на нього рівнялася літературна й наукова молодь, вбачаючи в ньому серйозного й авторитетного науковця. Звісно, терпіти подібне влада не могла і не збиралася. Наприкінці квітня 1935 року Миколу Зерова арештували й заслали в концтабір на Соловки. Але навіть там, за нелюдських умов, втративши єдиного сина, він знаходив у собі сили писати сонети і працювати над перекладом Вергілівої «Енеїди». У 1937 році Миколу Зерова, разом із іншими представниками української науки, політики, літератури та мистецтва було розстріляно в карельському урочищі Сандармох. Йому було лише 47 років.

Роковини смерті:

Фото: wikipedia
Фото: wikipedia

Цього дня у 1945 році не стало Павла Петровича Скоропадського (1873–1945), українського державного та політичного діяча, воєначальника, гетьмана Української Держави (1918). Походив із козацько-шляхетського роду. Засновником його був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Богдана Хмельницького і поліг під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708–1722 рр. був гетьманом України. Павло Скоропадський народився у німецькому Вісбадені в сім’ї повітового предводителя дворянства. Виховувався у пошані до української старовини і культури. Закінчив пажеський корпус – привілейований навчальний заклад при царському дворі. Влітку 1917 року він українізував 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті (40 тис. солдатів і офіцерів). На з’їзді в Чигирині, де було задекларовано відновлення стану українських козаків, Скоропадського обрали почесним атаманом вільного козацтва. Під тиском Симона Петлюри Скоропадський змушений був залишити службу у військах, і зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з І Українського (колишнього 34-го) корпусу і вільного козацтва утворили так звану «Українську народну громаду». Ця організація лобістського типу почала проштовхувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їх погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на гетьмана – Павло Скоропадський. 29 квітня 1918 року владу Центральної Ради було повалено, а Скоропадського було проголошено гетьманом. Чимало зробив гетьман для України – запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику. Проте йому не вдалося зробити головного – подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, зумовлені автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. За гетьманства Скоропадського було відкрито близько 150 нових україномовних гімназій, у Києві та Кам’янці-Подільському створено два нові університети, засновано Національний архів та Національну бібліотеку, відкрито Українську академію наук. Утім, 14 листопада 1918 року, намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня 1918 року. Як відомо, владу захопила тоді Директорія. Гетьманові довелося емігрувати до Німеччини. В еміграції, у листі до колишнього петербурзького професора Могилянського від 25 січня 1921 року Скоропадський писав: «Можливо, я помиляюсь, але я рішуче тієї думки, що російських людей, які допускають чесно не тільки федеративну Україну, але Україну хоча б з деякою культурною автономією, майже немає… Так чи ні? Якщо ні, то назвіть мені хоча б кілька людей, мене це дуже цікавить, я, признаюсь, таких людей шукав, але не знаходив; віра моя раніше, що такі російські люди існують, була, між іншим, однією з причин мого провалу у вісімнадцятому році в Україні…» 16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена Павло Скоропадський був смертельно поранений і 26 квітня помер у шпиталі монастиря Меттен. Похований у м. Оберсдорф у родинному склепі Скоропадських. 


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-