Тут немає жодної єресі: Українській церкві життєво необхідні нові – світські реформи

Чому тільки світські? Бо я не збираюсь викликати цілий шквал критики за пропозиції, котрі відносяться до теологічних, а то навіть догматичних питань, до речі, в яких я не компетентний. От наприклад, ніяк не можу зрозуміти – чому маленькі діти причащаються та ще до того приймають алкоголь-вино.

Але це залишаю теологам, бо коли я звернув увагу на це одному священикові, вказуючи, що таким зарядженням відбирають у семи-восьмилітніх дітей одну з найбільш пам'ятних і приємних подій у житті, а саме подію першого Святого Причастя, на що дитина готується тижнями та до неї приїжджають родичі й приятелі зблизька і здалека, мені було сказано, що цю подію можна назвати тепер першою Святою Сповіддю. Я відповів, що мене особисто перша сповідь не цікавила, а навіть тривожила, та що нагородою за тривогу було Перше Причастя.

У кожному випадку тут мова не про ці речі, а фактично про дві дуже світські буденні справи, які походять від того, що наші традиційні українські церкви, а я маю на увазі Українську католицьку східного обряду та Українську православну, залишилися позаду. Інші християнські, включаючи католицькі та деякі православні, до якоїсь міри просунулись вперед. Тому тут не питання теологічне або віри. Ці справи турбують не тільки мене, але багатьох людей. Це питання додержання анахронічного церковного календаря та ролі в церкві великої частини суспільства, а саме жінки чи дівчини.

Чи календар римського імператора чи папи римського? Тут, мабуть, треба віддати лояльність другому. Тим більше, що другий календар сучасніший, більш правильний та керує нашим буденним життям. Колись висували той аргумент, і я також, між старокалендарниками, що наш народ у неволі, а його церкви катакомбні й не можуть самі визначитися. Сьогодні обставини геть змінились, а найвищі церковні проводи обох церков знаходяться в одному місті, їх ділить хіба ріка Дніпро. Є мости для географічної злуки та діалогу. Але ніхто, так мені здається, діалогу не веде на тему – чи святкувати християнські свята разом із більшістю решти християнського світу. Для чого відокремлення? Для злуки хіба з Москвою! Аргумент – що йдемо слідами наших предків – не витримує критики, бо тоді не потрібно користуватися технологією також. Давайте будемо запрягати коні чи воли, гірше того – палити свічки та в жертву приносити невинних тварин.

Наслідки відокремлення від решти цивілізованого світу серйозні, а я вже не згадую про вигоди. В самій українській діаспорі ця зацькованість ділить не тільки громади, але родини. Інколи вона не дозволяє на відвідини батьків дітьми через шкільні чи інші обов'язки. Натомість, немає жодного доброго аргументу для додержання лояльності римському імператорові. Не потрібно тут глузувати з Цезаря. Він для нас ніхто і тому патріотичні фрази – це демагогія.

Друга бажана реформа не менш характеризується прямо анахронізмом. Чим скривдили Бога чи суспільство, а то і наші церкви, наші дівчатка? Чому вони досі не можуть брати участь як вівтарні службовці? Хіба для них немає місця у нашій Церкві? Несправедливе покривдження примітивної логіки, що кривдить велику частину нашого суспільства та не приносить користі для Церкви. У майже всіх християнських церквах дівчатка – на рівні хлопчиків, хіба тільки в Українській греко-католицькій Церкві та у Православних церквах.

Цю дискусію щодо вівтарних службовців я відважусь навіть поширити. Були колись дяки і кантори, але не було їх жіночого роду. Сьогодні, мабуть, одної статі – не більше і не менше. Правда, вони не є за іконостасом при престолі. Є чоловіки священики, але немає жінок. Також є у нас чоловіки владики, але немає владики жінки. В інших Християнських церквах, крім Католицької і Православної, ця проблема не існує. Тому, безперечно, це питання часу, напевно таки довгого часу в Католицьких та Православних церквах. Мабуть, тривога охоплює чоловічу стать, яка у проводах наших церков. Ця тривога, а може і пристрасть та заздрість, – ненормальні явища, а тим більше не християнські. Між апостолами не було жінок, але це з характеру тогочасного суспільства, а не вибору Ісуса. Наразі не робіть кривди дітям-дівчаткам.

Висновок мій такий. Церква – це не її ієрархи чи навіть духовенство. Вони – тільки частина Церкви. Це не структура будівельна. Можна молитися під небом. Церква – це живе тіло Ісуса, що називається конгрегація або спільнота. Церква мусить змінюватися разом зі спільнотою. Інакше вона перестає бути живим тілом. До цього мусить приєднатися ієрархія та духовенство. Тут немає жодної єресі. Нові світські реформи – це свіжа кров, якої нашій Церкві потрібно, як інколи людині трансфузії, – прямо для життя.

Христос Воскрес — Воістину Воскрес!

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства