14 квітня. Пам’ятні дати

14 квітня. Пам’ятні дати

1344
Ukrinform
Цього дня, у 2014 році, розпочались бойові дії на Донбасі, так звана активна фаза АТО – збройне протистояння української армії російським окупантам.

Як відомо, у зв’язку з напруженою ситуацією на сході України, що склалася на середину квітня 2014 року, зокрема силовими захопленнями невідомими озброєними особами ряду українських міст – Слов’янська, Горлівки, Краматорська, Костянтинівки, Лиману (тоді - Червоного Лиману), Бахмата (тоді – Артемівська), Покровська (тоді – Красно армійська) та ін., 14 квітня тодішній Секретар РНБО і виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов підписав указ про введення в дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». Тоді ж на півночі Донецької області розпочались активні бойові дії. 15 квітня в рамках операції з антитерору український спецназ без жертв звільнив від російських сепаратистів аеропорт Краматорська – надзвичайно важливий стратегічний об’єкт для обох сторін конфлікту. Саме ж місто Краматорськ, як і Слов’янськ, було звільнено лише 5 липня. Українській армії вдалося зупинити наступ ворога, але й на сьогодні частина Донецької та Луганської областей України залишаються під окупацією проросійських бандформувань. Утім найнепоправнішими є людські жертви. За даними управління Верховного комісара ООН у правах людини, за період конфлікту на Сході України загинуло 10 тисяч осіб, серед яких близько 2400 українські військовослужбовці, близько 24 тисяч отримали поранення (як військовослужбовців ЗСУ так і цивільних). Майже два мільйони українців змушені були залишити рідні домівки і стали біженцями, внутрішньо переміщеними особами, а ті, хто залишився на окупованих територіях, або на межі зіткнення, щодня наражаються на смертельну небезпеку. Чергові домовленості про «припинення вогню» не діють, а кількість жертв конфлікту продовжує збільшуватись.

Події дня:

250 років тому (1768) на Правобережній Україні розпочалася Коліївщина – одне з найбільших народно-визвольних повстань проти польсько-шляхетського гніту. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. А їх ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. 6 травня того ж року повстанське військо вирушило у похід по Правобережжю. Причиною повстання було непомірне гноблення польською шляхтою українського селянства та посилення національно-релігійних утисків. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про формальне зрівняння у правах з католиками населення православного й протестантського віросповідань. Це викликало протест з боку найреакційнішої частини магнатів і шляхти. Під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав у місті Бар на Поділлі вони утворили конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Київщині, Поділлі та Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков. Це й переповнило чашу терпіння українців. До того ж, для боротьби з конфедератами царський уряд увів у Польщу, в тому числі на Правобережну Україну, свої війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як допомогу в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки про те, що Катерина ІІ нібито видала «золоту грамоту», якою вона санкціонувала знищення шляхти, орендарів, польських і католицьких священиків. Проте, як виявилося згодом, українці вкотре стали лише «розмінною монетою» у великій політичній грі між Росією і Польщею.

Ювілеї дня:

Фото: wikipedia
Фото: wikipedia

130 років від дня народження Володимира Нарбута (1888-1944) – українського поета, громадського і літературного діяча, керівника Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ) в 1921-1922 роках. Володимир Нарбут народився на Сумщині. З 1906 року жив у Петербурзі. Закінчив Петербурзький університет, публікував вірші, як в петербурзьких виданнях, так і в провінційній пресі. Він увійшов в історію літератури як талановитий поет і один із засновників акмеїзму. У 1921-1922 Володимир Нарбут був директором Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ), яке було попередником Укрінформу. На посаду директора РАТАУ він прийшов із ЮгРОСТА, яке працювало в Одесі. Там він залучив до активної роботи в бюро творчу молодь, зокрема, Бабеля, Багрицького, Олешу, Катаєва, Кольцова, Ільфа. Пізніше, коли Володимир Нарбут очолював у Москві відділ преси ЦК ВКП(б), керував кількома всесоюзними видавництвами і журналами, він був «хрещеним батьком» багатьох творів. Наприклад, романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» Ільфа і Петрова. У період сталінських репресій як творчу особистість Володимира Нарбута було знищено. Його арештували у жовтні 1936 року як «українського націоналіста». У липні 1937-го Нарбута засудили до ув'язнення на 5 років і відправили до пересильного табору поблизу міста Владивосток. Пізніше відправляють у Магадан, де 14 квітня 1938 року, його справа була повторно розглянута і того ж дня його розстріляли (за іншими даними – утопили на баржі разом з іншими в'язнями). У 1956 році Володимир Нарбут був повністю реабілітований за відсутністю у його діях складу злочину.

Цього дня народився Іван Кавалерідзе (1887–1978), український скульптор, кінорежисер, драматург. Кавалерідзе  – постать унікальна, можна навіть сказати, ренесансна, адже він був, подібно до творців доби Відродження людиною універсальною, фахівцем у багатьох галузях. Він був режисером Одеської, Київської кіностудій художніх фільмів, де поставив переважно за власними сценаріями, кінокартини: «Злива», «Перекоп», «Коліївщина», «Прометей», «Наталка Полтавка» (перший український звуковий фільм), «Запорожець за Дунаєм», «Повія», «Стожари». Він є автором п’єс, які йшли в театрах країни; пам’ятників княгині Ользі в Києві, Шевченку в Полтаві, Сумах (не зберігся) і Ромнах, Григорію Сковороді у Лохвиці та Києві. За його проектом у 1992 році в Харкові споруджено пам’ятник Григорію Сковороді, 1996 – пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві. Кавалерідзе був митцем вражаючого діапазону. Міг із геніальністю втілити в життя будь-який задум – чи то в кіно, чи в слові, чи в скульптурі. Мистецтво Кавалерідзе позбавлене вульгарності, фальшу, воно не банальне з однієї простої причини: крім свого безперечного таланту, даного йому Богом і батьками, Кавалерідзе завжди був справжнім, залишався самим собою за будь-яких обставин. Його формула була гранично ясна: в мистецтві половина успіху залежить від того, наскільки ти є людиною. Доля у Кавалерідзе була надзвичайно цікавою, але й важкою водночас. Він пережив стільки, що вистачило б не на один роман і не на один серіал. Бачив царя Миколу ІІ (уперше в Київській опері під час убивства Столипіна, вдруге – в 1917, коли командував запасним батальйоном стрілецького полку й відповідав за охорону заарештованого царя та його родини), ліпив Шаляпіна, товаришував (під час навчання в Парижі) з сім’єю Іллі Мечникова (дружина біолога – Ольга була колишня киянка, сестра відомого київського лікаря Білокопитного). Його могли розстріляти гітлерівці, або більшовики – так само, як вони розстріляли у 1938 його тестя, письменника Пилипа Капельгородського, про що родина дізналася аж наприкінці 1950-х років… Він зазнавав утисків з боку офіційної влади, яка не розуміла його мистецтва і панічно боялася, «как бы чего не вышло». Гостями його двокімнатної київської квартири, на третьому поверсі Червоноармійської 12, бувало багато митців – режисери Сергій Параджанов і Леонід Осика, художниця Тетяна Яблонська та багато інших.

Роковини смерті:

Цього дня в 1986 році пішла з життя Сімона де Бовуар (1908-1986), французька письменниця, філософ, одна з провідних теоретиків фемінізму в ХХ ст.; подруга Жана-Поля Сартра, авторка відомого вислову про те, що «жінкою не народжуються, а стають». Її публіцистична книга «Друга стать» давно стала програмним текстом другої хвилі фемінізму – перша – відбулась у ХІХ-ХХ столітті й пов’язана була з боротьбою за базові права жінок – виборчі, майнові, освітні. Друга ж хвиля (1960-1980), найяскравішою представницею якої і є, власне, Сімона де Бовуар, намагалася розібратися з «пастками» формального рівноправ’я, де крилося і криється чимало прихованих обмежень і заборон. Звісно «Друга стать» не гарантує приємного читання (можливо і навпаки), але вона залишається однією з головних книг 2-ї половини ХХ століття. У Сімони де Бовуар завжди вистачало відданих шанувальників, є вони і зараз. А от одним із тих, хто не схилявся перед нею у шанобливому реверансі, був Чеслав Мілош. Нобелівський лауреат не міг перенести її буржуазності (називав її «дамою вищого світу»), показної інтелектуальності (вірніше «моди на інтелектуальність»), а також не міг пробачити Сартру і Бовуар підлого цькування Камю.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-