Міжрайонний зліт міжконтинентальних ракет у міжшухлядному просторі
Спецпредставник президента Росії у переговорах щодо Донбасу Владислав Сурков опублікував на сайті одного досить відомого журналу статтю «Одиночество полукровки(14+)». Про Україну там прямо не говориться. Але все одно читання цього тексту для України, і не тільки, є дуже корисним. Починаючи з резюме до неї, яке надано за традицією солідних журналів, які претендують на академічність: «Итак, Россия четыре века шла на Восток и еще четыре века на Запад. Ни там, ни там не укоренилась. Обе дороги пройдены. Теперь будут востребованы идеологии третьего пути, третьего типа цивилизации, третьего мира, третьего Рима...».
М-да, вже війнуло цвіллю і затхлістю. Але зараз не час для гидливості. Щоб кремлівська цвіль не розповзалася світом, потрібно брати її на аналіз і підбирати антисептик... Не кажучи вже про те, що те, що для нас цвіль, для російських еліт – то цілющий пеніцилін, то заспокійлива валеріана.
ХТО? ЩО? ДЕ? КОЛИ?
У статті Суркова однаково важливо дивитися, що написано, ким, де і – увага! – коли опубліковане. Отже, «що» – чергове пояснення, мовляв, Росія не така, як всі, значить, шлях у неї особливий і нема чого лізти до неї з «аршином загальним». «Хто» – Владислав Сурков, відомий путінський наближений, вважається інтелектуалом і теоретиком, головний його винахід – концепція «суверенної демократії». Після початку російської агресії в Україні Сурков став одним з головних кураторів і організаторів цих військово-інформаційних дій. І відповідно як спецпредставник президента РФ спілкується з приводу війни на Донбасі з американським представником; при колишньому президенті – з Вікторією Нуланд, тепер – з Куртом Волкером.
Але про те, «хто-що» написав, поговоримо пізніше. А поки займемося «де-коли». Текст Суркова «Одиночество полукровки (14+)» опублікований з гордим попереднім повідомленням «Стаття опублікована в новому номері журналу "Россия в глобальной политике"». І цим одразу підкреслена статусність матеріалу – це вам не холодець з хріном, це політична глобальність, оскільки цей журнал вважається пристойним виданням (наскільки можна бути пристойним в умовах непристойної країни), і серед його партнерів по старій пам'яті числиться навіть Foreign Affairs (найавторитетніший журнал, який пише про зовнішню політику США). Виходить «Россия в глобальной политике» раз на два місяці. Дивимося, однак, на сайт – №1 (січень-лютий) є, можна купити за 200 ре. А от №2 (березень-квітень) – поки немає.
Однак, у Twitter видання написано так «Из нашего выходящего сдвоенного номера – статья Владислава Суркова о политике, культуре и судьбе». Датою публікації проставлено – «9 апреля 2018». Але при цьому кговориться, ніби, ВЖЕ «статья опубликована в новом номере», і ВЖЕ «из нашего выходящего номера».
Чому так? Чому матеріали, опубліковані на сайті «России в глобальной политике», в один день подані так по-різному? Висновок, як на мене, досить очевидний. Коли і як давати чергові побрехеньки про Україну – особливого значення не має. А ось стаття Суркова, судячи з усього, писалася саме зараз, швидко, з нагоди. Але її хочуть подати як щось фундаментальне, давно задумане і написане, а значить таке, що до гарячої актуальності відношення не має.
Але якщо публікатори намагаються це приховати, то саме на це і потрібно дивитися, саме на цьому і потрібно робити акцент. Тобто, суть написаного Сурковим слід у першу чергу співвідносити з тим – «коли».
КОЛИ «ІСКАНДЕРИ» ПЕРЕСТАЛИ СМІЯТИСЯ
Зовнішньополітична ізоляція Росії стає все більш щільною. Однак до Благовіщення і Великодня Мінфін США підготував Росії ваще абсолютно особливий подарунок. Він оголосив про введення санкцій проти 24 росіян, які фігурували у «кремлівському списку», а також проти декількох найважливіших російських компаній. В обґрунтовуючій частині сказано, що уряд Росії «діє в цілях непропорційного збагачення олігархів і владної еліти», при цьому завдаючи шкоди іншим країнам. Розумієте, не хтось, а не щось, а саме «уряд Росії»! У Мінфіні США заявили, що до списку увійшли люди, які отримують вигоду від путінського режиму або грають ключову роль у згубних діях Росії». Розумієте, у «згубних діях» держави Росії! Крім того, під санкції за співпрацю з урядом Сирії потрапили експортер товарів військового призначення «Рособоронекспорт» і Російська фінансова корпорація, яка йому належить. Якщо ж говорити про персоналії, то до списку увійшло безліч найважливіших путінських наближених. Але оскільки велика кількість імен розмиває увагу, назву лише три.
Олексій Міллер, голова правління «Газпрому». Тобто, тепер глава російського газового монополіста став «токсичним». Вести з ним переговори і тим більше ставити підпис на одному аркуші паперу з ним – відтепер заняття досить ризиковане.
І ще два імені. Після введення нових санкцій торгувати з Америкою було заборонено Олегу Дерипасці та Віктору Вексельбергу. (Тут санкційне покарання Росії вдало збіглося з захистом американських виробників алюмінію – але Why not, чому ж при нагоді не поєднати приємне з корисним?).
У п'ятницю, по-свіжому, головний редактор телеканалу Russia Today Маргарита Сімоньян на новий список санкцій відреагувала по-старому, в стилі «Не смешите мои Искандеры»: «Говорила сегодня с двумя свеженькими фигурантами санкций как раз в тот момент, когда их имена были опубликованы. Оба с улыбкой выдохнули: «Ну, наконец-то!» – и продолжили гораздо более увлекательный разговор про Настю Рыбку».
До понеділка Іскандерам стало вже не смішно. Більше за всіх постраждав Деріпаска зі своїм «Русалом», слідом за його активами обвалилися котирування інших російських компаній, а також курс рубля. Загальні втрати всіх російських бізнесменів, які потрапили під санкції, до понеділка перевищили 3 мільярди доларів. Влада Росії, на яку більше десяти років лився золотий дощ газонафтодоларів, влада країни, де сьома частина населення знаходиться за межею бідності, оперативно пообіцяла допомогти своїм мільярдерам і компаніям, що потрапили під санкції. І це логічно: думку двадцяти мільйонів жебраків в Росії можна не враховувати, вони частково одурманені, частково залякані, частково спилися. А ось масова непокора олігархів – вкрай небажана.
Втім, одних грошей, які пообіцяв олігархам віце-прем'єр Аркадій Дворкович, мало. Треба ще переконати, що вони, ці багатії, а разом з ними і вся російська еліта, як в тому старому анекдоті, «не укакались, а круто обоср...сь». Вибачте за знижену лексику, але це, знаєте, текстом Суркова навіяло. Він теж собі дозволяє.
ГІГАНТСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОРИВ: ВІД ТРЕТЬОГО РИМУ... ДО ТРЕТЬОГО РИМУ
Отже, про що ж стаття Суркова «Одиночество полукровки (14+)»? Про те, що (само)обгородження Росії від світу – це нормально, більш того – благотворно, більш того – неминуче. Кокетлива постмодерністська назва розшифровується так: «З 14-го року (в сенсі 2014-го, тобто з окупації Криму та агресії на Донбасі, – О. К.) і далі простягається невизначено довгий новий час, епоха 14+, в яку нас чекає сто (двісті? триста?) років геополітичної самотності».
Потім – плутаний історичний екскурс, який показує хибність як західного вектора (у першу чергу), так і східного. І висновок типу оригінальний: «Итак, Россия четыре века шла на Восток и еще четыре века на Запад. Ни там, ни там не укоренилась. Обе дороги пройдены. Теперь будут востребованы идеологии третьего пути, третьего типа цивилизации, третьего мира, третьего Рима...».
Оп-па. І що, все це писалося заради такої банальщини? Видно, автор і сам відчув щось таке, бо спробував розширити і поглибити думка: «И все-таки вряд ли мы третья цивилизация. Скорее, сдвоенная и двойственная. Вместившая и Восток, и Запад. И европейская, и азиатская одновременно, а оттого не азиатская и не европейская вполне. Наша культурная и геополитическая принадлежность напоминает блуждающую идентичность человека, рожденного в смешанном браке. Он везде родственник и нигде не родной. Свой среди чужих, чужой среди своих. Всех понимающий, никем не понятый. Полукровка, метис, странный какой-то».
Ну, теж не бозна-як оригінально, але хоча б з елементом особистісного підходу. Адже син росіянки і чеченця, автор матеріалу Владислав Юрійович Сурков перші п'ять років життя, згідно з деякими свідченнями, був Асланбеком Андарбековичем Дудаєвим. І наступне потрібно читати з урахуванням цього: «Россия это западно-восточная страна-полукровка. С ее двуглавой государственностью, гибридной ментальностью, межконтинентальной территорией, биполярной историей она, как положено полукровке, харизматична, талантлива, красива и одинока».
Ну, ви зрозуміли? Тут, говорячи про Росію-напівкровку, Владислав Юрійович (Асланбек Андарбекович) насправді пише про себе, коханого. Це ж він такий харизматичний, талановитий, красивий і самотній. Ну... і Росія теж разом з ним. І російські олігархи – теж разом з Сурковим+Росією.
Це до них звертається Сурков, у першу чергу, коли пояснює: «Каким будет предстоящее нам одиночество? Прозябанием бобыля на отшибе? Или счастливым одиночеством лидера, ушедшей в отрыв альфа-нации, перед которой «постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства»? От нас зависит. Одиночество не означает полную изоляцию. <...> Россия, без сомнения, будет торговать, привлекать инвестиции, обмениваться знаниями, воевать (война ведь тоже способ общения), участвовать в коллаборациях, состоять в организациях, конкурировать и сотрудничать, вызывать страх и ненависть, любопытство, симпатию, восхищение. Только уже без ложных целей и самоотрицания. Будет трудно, не раз вспомнится классика отечественной поэзии: «Вокруг только тернии, тернии, тернии... б***ь, когда уже звезды?!» (постмодерністський жарт Суркова, насправді це рядок з батлу російських реперів, – О. К.) Будет интересно. И звезды будут ».
Отже, що за це текст, що в ньому, навіщо він? Автор нещодавньої «суверенної демократії» нині втішає знервовані російські еліти піднесеним образом самотньої Росії. Вона – не гопник, не гебіст – отруйник життя всім, не знавіснілий від останкінської голки жлоб. А... романтична напівкровка, яка заряджається на сто-трьохсотлітню самотність. По суті, це ідеологічний, психологічний корвалол, валідол, валеріана для російських еліт. Заспокойтеся, все буде погано, але не дуже. А в чомусь навіть весело.
І для решти світу – це теж корисне пояснення. Росія, її кремлівський режим наразі невиліковні. У такій якості їх і потрібно сприймати: небезпечний буйний зі зброєю в руках, який підлягає ізоляції.
НАПІВАНАЛІЗ СУРКОВСЬКОЇ «НАПІВКРОВКИ»
Владислав Юрійович вважає себе великим літератором. А оскільки він людина досить впливова, то оточуючі йому в цьому підспівують. Всерйоз обговорюють його твори, написані під псевдонімом, і навіть ставлять за ними вистави.
Що сказати. Як людина, яка пише, Сурков вміє нанизувати слова в думки і фрази. А ще він обожнює гратися постмодерністськими натяками і жартами. Правда, не він один, це давно вже справа настільки звична, що деякі видання 20 років тому заборонили на своїх сторінках використовувати саме слово «постмодернізм». Але літературно словеса Суркова – явище не настільки цікаве, щоб аналізувати їх у культурологічному розрізі. Міцний публіцист, який страждає завищеною самооцінкою та хронічною самозакоханістю – і не більше того.
Куди цікавіше дивитися на його застереження. Ось, наприклад, про наслідки серпня 1991 року: «Расстались с союзными республиками, начали было расставаться с автономными... Но и такая, умаленная и приниженная Россия не вписалась в поворот на Запад». Тут путінський радник вкотре прямо говорить, що держави колишнього СРСР – це частина Росії. І відповідно, їхня незалежність – це «умаление и принижение России». А що ще обіцяє Сурков у взаєминах зі світом, що буде робити Росія: ..воевать (война ведь тоже способ общения)«». І ще – яка у Росії ментальність: «гибридная».
Ось так весело, лукаво, трьома «пазлами» Сурков розклав у своєму тексті «гибридную войну с постсоветскими странами». І тим самим попередив, що це є і буде. У ті самі 100-300 найближчих років.
До речі, ось ця спрямованість на століття вперед у тексті Суркова теж надзвичайно показова. У соціальній практиці «через 100-300 років» означає «ніколи». Тому що люди, які живуть зараз, не зможуть це перевірити. Нормальні країни думають про сьогодення і майбутнє – але на найближчі десятиліття. А такий зухвалий погляд у далеке майбутнє – вірна ознака тоталітаризму («светлое будущее коммунизма», «тысячелетний рейх»).
Так само вражає, що, незважаючи на всі крики про свій інтернаціоналізм, російські ідеологи регулярно, як «пес возвращается на свою блевотину», приходять поритися у питаннях генів, «зайвих хромосом», походження за кров'ю. Ось і Сурков в «Полукровке» також не втримався.
І останнє. При всій пихатій високочолості тексту Суркова з нього випирає провінційність і безграмотність. Він багато оригінальничає, по-голохвастовськи змішуючи слова з різних верств і стилів. І людей малопідготовлених проймає трепет: «Розумный. Аж страшно!» Але якщо вчитатися, вдивитися, то насправді це часто призводить до самопародії.
Ось, скажімо, Сурков говорить, що територія у Росії «межконтинентальная». І тут потрапляє пальцем у небо, оскільки Європа і Азія, які він має на увазі – не континенти, а частини світу. Відповідно Євразія – це один, єдиний континент (материк). Так що тут Владислав Юрійович швидше опинився в «межъящичном пространстве» Жванецького.
Не кажучи вже про те, що навіть якщо винести цю пробачену своєю безграмотністю помилку за дужки, то слівце все одно виглядає дивно. «Межконтинентальными» називають ракети – тому що вони летять з одного континенту на інший. «Межконтинентальными» називають спортивні трофеї, кубки – тому що їх розігрують кращі команди континентів. За радянського часу були ще «Межрайоные смотры художественной самодеятельности».
Тобто саме це слово «межконтинентальный», сама ця приставка "меж-" - не об'єднує щось з чимось в щось цілісне. А лише констатує наявність тимчасового контакту, зв'язку чогось з чимось. Тобто, надаючи російській території визначення саме з такою характерною приставкою "меж-", Сурков якраз і говорить про тимчасовість, ненадійність такого утворення.
І ось тут навіть не знаєш, як на це реагувати. Чи то «Друг Аркадий, не говори красиво». Чи то просто констатувати, що правда життя, як її не засовуйте в упаковку «валеріани для еліт», все одно випирає назовні.
Олег Кудрін, Рига.
