18 березня. Пам’ятні дати

Майже від разу стрілецькі товариства швидко поширилися по всій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі. За короткий період було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи. Загалом було організовано близько 50 товариств «Січових стрільців». Навчання проводилися в передмістях Львова. Найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких сокільсько-січових-пластових сил стало Шевченківське свято, що відбулося 28 червня 1914 року у Львові.

Після початку Першої світової війни, 6 серпня 1914 року, Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест про створення у складі австро-угорської армії українського добровольчого легіону - Українські Січові Стрільці (УСС). По суті, створення легіону УСС, який формувався в структурах австрійської армії, було спробою створення нового українського війська. Заклик був почутий: вояками зголосилися стати майже 30 тисяч добровольців з усієї Галичини. Щоправда, австрійський уряд, побоюючись патріотичних настроїв українців, обмежив чисельність легіону до 2,5 тисяч. Ядро військового угрупування склали активісти січово-сокільського, пластунського руху, було чимало студентів, вчорашніх гімназистів, викладачів, правників, митців та інших представників інтелігенції. Спочатку це був лише гурт патріотів далеких від військової справи, але з часом їм вдалося подолати всі перешкоди і на початок 1917 року стати добре вишколеною українською військовою формацією з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та термінологією.

Легіон УСС став утіленням передової політичної думки і виражав сподівання національно-свідомої частини суспільства на виборення Української держави. На початку вересня солдати склали військову присягу: перший раз на вірність Австро-Угорщині, а другий Україні. Протягом 1914 – першої половини 1915 року Легіон протистояв російським військам у Карпатах, де одним із найяскравіших епізодів були бої за гору Маківку. У 1915-1917 роках легіонери брали участь у кровопролитних боях на Поділлі. Сотні молодих вояків, українських патріотів загинули на схилах гори Лисоні, на Бережанщині та в інших місцях. На стрілецьких могилах, поряд з прізвищем викарбовували слова: «Впав за волю України». Згодом з легіону УСС було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем – полк, який брав активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років.

Події дня:

Цього дня у 1921 році в Ризі був підписаний Мирний договір між Польщею та Росією і Україною, в результаті якого Україна втратила свої західні землі. Документ набрав чинності 30 квітня 1921-го, анульований у 1939. За цим договором до Польщі відходила Західна Україна і Західна Білорусь. Крім того, що Радянська сторона віддавала Польщі значні території, вона зобов’язувалась виплатити їй 30 мільйонів золотих рублів у золотих монетах чи зливках (у річний термін; стаття ХІІІ договору), а також повернути, вивезені починаючи з 1 січня 1772 року з території Польщі до Росії й України (звісно, більшою мірою до Росії), цінності – воєнні трофеї, книги, археологічні знахідки, художні колекції, архівні зібрання тощо. Договір був укладений трьома мовами – польською, російською і українською. Останнє свідчить про те, що Україна залишалася більш-менш рівноправним суб’єктом міжнародних відносин, хоча це й досить слабка втіха, адже під контроль Польщі відходила значна частина українських земель разом із майже однорідним українським населенням (Волинь і Східна Галичина). Проведений у 1931 році перепис показав, що на цій території проживало 8,9 млн чоловік, у тому числі майже 6 млн українців. Варто зауважити, що стомлені виснажливою війною українці, досить оптимістично сприйняли факт приєднання до Польщі. Але цей оптимізм тривав не довго. Вже через три місяці після підписання Ризького миру – 21 травня 1921 року – у Волинському воєводстві було заборонено вживання української мови. Крім мови з’явилися значні перешкоди для діяльності українських просвітницьких організацій, зокрема «Просвіти»; йшов наступ на українську освіту, про що свідчить закриття впродовж тільки одного навчального року (1924-1925) понад 300 українських шкіл. Можна згадати й так звану ревіндикацію – спроби римо-католицького єпископату оволодіти тими церквами та церковними землями, які, як вони стверджували, колись були насильно вилучені російською владою у римо-католиків і передані Православній церкві. Як виявилося, поляки, зі своєю ідеєю про першість західної (латинської) цивілізації над східнохристиянською, були не готові до партнерських відносин з українцями, до сприйняття «іншості» українства. Натомість українці теж не вирізнялися толерантністю – найрадикальніші йшли у підпілля, створювали партизанські загони, чия лють спрямовувалася на поляків. У 1939 році політичний клімат у Європі змінився, Польща була поділена між Гітлером і Сталіним і втратила власну незалежність.

Ювілеї дня:

142 роки від дня народження Йосипа Дмитровича Стадника (1876-1954), українського галицького актора, режисера, педагога і перекладача, корифея українського театру. На час Першої світової війни у Галичині було близько 400 мандрівних артистів. Йосип Стадник був директором, адміністратором, режисером, перекладачем, автором, видавцем, білетером, художнім керівником. Все, що було в світовій літературі нового й демократичного, він перекладав і виводив на сцену. На стадниківські вистави приходили всі – українці, поляки, євреї, всі знаходили для себе відповідний репертуар. Трупа Стадника об’їздила з виставами всю Галичину. Це було справжнісіньке «життя на фірах». Артисти, театральний реквізит – все містилося на 28 фірах. Інколи у дорозі доводилося проводити по декілька тижнів (приміром, аби дістатися з Кам’янця-Подільського до Перемишля, чи то до Львова). У 1939 році Стадник був призначений художнім керівником Державного українського драматичного театру імені Лесі Українки у Львові. З 1944 до 1947 р. - працює режисером у «Театрі мініатюр» у Львові. Помер він на 78 році життя. Дружиною Йосипа Стадника була Софія Стечинська-Стадникова – відома українська акторка і співачка. Разом подружжя прожило 52 роки. Одружилися ще у 1902 у Дрогобичі. Молодій на той час ледве виповнилося 15 років, а молодому було 26. Варто ще зазначити, що учнями Йосипа Стадника були Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Євген Коханенко, Ярослав Геляс. Діти Стадників – Ярема та Стефа також присвятили своє життя театру.

122 роки від дня народження Надії Віталіївни Суровцової (1896-1985), української громадської діячки, філолога-перекладача, історика. 29 років була в’язнем сталінських таборів. Після повернення із заслання, її дім в Умані у 60-70-х роках став одним з духовних центрів. Два тижні у будинку Надії Віталіївни жив Солженіцин, котрий записував її спогади про табори (до речі, він згадує її в своєму «Архіпелаг ГУЛАГ»). Упродовж тривалого часу ім’я Надії Суровцової було під забороною. Лише з 1985 його почали потроху згадувати, а в 1990 році відбувся вечір пам’яті, який провела Михайлина Коцюбинська. У Суровцової була досить непроста доля. Навчалася на історико-філологічному та юридичному факультетах Петербурзького університету. В 1917-1918 рр. брала активну участь в громадському і політичному житті України. Працювала в уряді Центральної Ради, під час гетьманщини – в секретаріаті Міністерства закордонних справ. Наприкінці 1918 року була призначена секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, у складі якої працювала у Відні до 1920. У Відні закінчила філософський факультет університету, захистила дисертацію й одержала науковий ступінь доктора філософії. В еміграції брала активну участь у роботі «Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи», конгресах у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Певний час очолювала та була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України». В 1924 році Суровцова відвідала США й Канаду. Виступала з промовами на численних мітингах. Повернувшись з Америки вона вступає в Австрійську комуністичну партію. На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох газетах і журналах, перекладає українською й німецькою мовами твори Володимира Короленка, Василя Стефаника, збірку українських народних казок. 1925 року Суровцова повертається в Україну і зразу ж поринає в бурхливу діяльність: працює редактором пресбюро наркомату закордонних справ, редактором РАТАУ (нині Укрінформ), цензором закордонної преси у Головліті. В кіноуправлінні з нею працювали Микола Бажан, Юрій Яновський, кіноплакатистом юний Олександр Довженко. З часом Суровцову переводять на роботу в Комісаріат закордонних справ, призначають референтом наркома Шліхтера. У 1926 році нею зацікавилось Харківське ДПУ. Їй запропонували стати секретним співробітником, але вона відмовилась. Результатом цієї відмови став перший арешт і переведення на Луб’янку. Там теж вмовляли «взятися за розум», та й вимагали не казна що – лише стежити за Юрієм Коцюбинським, Михайлом Левицьким та іншими, але у відповідь знову почули рішуче - ні. Відтоді й почалась 29-річна табірна епопея цієї хороброї жінки. Лише у 1957 році їй вдалося повернутись на батьківщину. Втім, спокійного життя не було: постійні обшуки, стеження, доноси, шантаж тривали майже до самої смерті Надії Суровцової. З 2005 року в Умані, в будинку, де впродовж 28 років мешкала Надія Суровцева, діє меморіальний музей-квартира її імені.

18 березня 1969 року народився один із найсильніших і найвідоміших українських шахістів Василь Іванчук. Родом Василь Іванчук з міста Копичинці, що на Тернопільщині. Батько – юрист, мати – фізик. Шахами почав займатися з шестирічного віку; перший учитель – батько, далі розвивався сам, задіюючи унікальну пам’ять і розвиваючи аналітичні здібності. У шістнадцять років Василь Іванчук став першим на юніорському чемпіонаті СРСР і третім в українській першості. У сімнадцять став лідером на чемпіонаті Європи серед юнаків. Наступного, 1988 року, Іванчук здобув звання міжнародного гросмейстера. Відтоді почалось його професійне сходження. Василь Іванчук – віце-чемпіон світу з шахів серед чоловіків (2002, тоді він поступився першим місцем 19-річному українцеві Руслану Пономарьову), чемпіон Європи (2004), чемпіон світу з бліцу (2007); триразовий переможець супертурніру в Лінаресі; чотириразовий переможець шахових олімпіад (1988, 1990, 2004, 2010). Понад 20 років український спортсмен входив до десятки найсильніших шахістів світу. В 2011 році Василь Іванчук відкрив у Львові власний шаховий клуб-школу для дітей віком від 6 до 16 років.

Перше фото: ycc.milua.org