24 лютого. Пам’ятні дати
Саме цього дня, 100 років тому у 1918 році, в Таллінні була ухвалена Декларація про незалежність Естонської республіки – «Маніфест до всіх народів Естонії». До своєї незалежності Естонія йшла тим самим шляхом, що й інші прибалтійські республіки. Здавна естонські землі були об’єктом суперництва Польщі, Росії, Швеції та Данії. Внаслідок Північної війни 1700-1721 рр. територія Естонії була включена до складу Росії.
З середини ХІХ ст. почалося потужне естонське національне відродження, на яке російський царат відповів посиленням русифікації та політичними репресіями. Внаслідок історичного зламу (події Першої світової війни) імперія розпалася. Саме тоді й було вперше проголошено незалежність Республіки.
Але Росія не мала наміру просто так будь-кого відпускати, тому естонцям довелося воювати за власну незалежність. Лише у грудні 1920 року більшовицька Росія й Естонія підписали договір про взаємне визнання. Після цього Естонія була і парламентською республікою, і президентською.
За пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року, країна потрапила у сферу впливу СРСР. Спочатку на території Естонії було розміщено радянські військові бази, а згодом – у червні 1940, країну було окуповано Червоною армією та включено до складу СРСР. У 1941-1944 рр. відбувалася німецька окупація, а потім знову повернулися «совєти». Майже одразу після встановлення радянської влади тисячі естонців піддалися депортації вглиб СРСР, відбулась імміграція росіян, колективізація сільського господарства.
З 1987 року в країні почався рух за економічну самостійність одночасно зі зміцненням національного руху. 16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської РСР ухвалила Декларацію про суверенітет, де вперше в історії СРСР проголошувалось верховенство республіканських законів над загальносоюзними. 8 травня 1990 року Верховна Рада Естонської РСР проголосила Естонську Республіку. Пропозиції Москви зберегти Радянський союз на основі конфедеративної угоди були відкинуті естонським керівництвом.
20 серпня 1991 року в Таллінн прибули підрозділи 76-ї Псковської десантно-штурмової дивізії. Добровольцями була організована охорона Вишгороду в Таллінні (Тоомпеа) і Будинку радіо і телебачення. Народний фронт Естонії на Площі Свободи скликав мітинг, який поставив вимогу підтвердити незалежність Естонії. В той же день Верховна рада Естонії спільно з керівництвом Конгресу Естонії ухвалила рішення «Про незалежність Естонської держави та утворення Конституційної асамблеї», тим самим проголосивши відновлення незалежності Естонії.
Вже 17 вересня 1991 року Естонія була прийнята в ООН. У 2004 році країна стала членом Європейського Союзу і НАТО.
Ювілеї дня:
Цього дня народилася відома українська художниця Тетяна Нилівна Яблонська (1917-2005). Вона народилася в Смоленську. Батьки були викладачами гімназії. Під час більшовицького терору родина декілька разів намагалася підпільно виїхати в Польщу або Румунію, але всі спроби виявлялися невдалими. Мешкали в Одесі, Кам’янці-Подільському, Луганську. В 1933 році Тетяна вступила до Київського художнього технікуму. Після його ліквідації, з 1935-го по 1941 рік, навчалася на факультеті живопису Київського художнього інституту, у майстерні професора Федора Кричевського. Часи були важкі: доноси, репресії, всюди були «вуха», які дослухалися до кожного слова й доносили куди треба. «Студенти зникали просто за «разговорчікі», – згадувала згодом Яблонська. Зникали студенти, викладачі. Дехто назавжди, а дехто «виринав» у Казахстані, Сибіру. Її оминула подібна доля, життя виявилося довгим і яскравим, таким самим, як і вона сама: сильна, яскрава і самобутня. Першим великим успіхом Тетяни Яблонської в царині мистецтва стало полотно «Хліб», написане 1949 року. Художниця вважала картину своїм найважливішим твором, бо передала багато справжньої радості від першого врожаю в голодні повоєнні роки. За радянських часів вона була титулованим художником, але їй теж траплялося впадати у немилість. Під впливом робіт Яблонської поет Іван Драч написав серію прекрасних балад. Митці вирішили підготувати разом альбом: на одній сторінці розвороту картина, на іншій – балада. Але хтось «нагорі» вирішив, що в цьому криється якийсь натяк на «буржуазний націоналізм». Після друку весь наклад книжки було порізано. За великим рахунком Яблонську не надто цікавили звання та нагороди – її цікавило тільки мистецтво. Упродовж усього життя вона не переставала вчитися, весь час була в пошуку, саме тому її творча манера весь час зазнавала змін. А ще вона не боялася визнавати власні помилки. Якось на початку 50-х років Яблонська написала в «Советской культуре» надзвичайно суперечливу, але цілком у дусі часу статтю про імпресіоністів, але через декілька років зрозуміла власну помилку й визнала її. Мало того, у 70-их роках, саме картини імпресіоніста Каміля Піссаро надихали її на переосмислення власної творчості й подальшого відходу від плакатності. Дивлячись на картини Тетяни Яблонської, які зазвичай називають «яскравими зразками соціалістичного реалізму», й за які вона отримала дві свої Сталінські премії, менш за все думаєш за прикметник «соціалістичний», адже перед очима згустки життя від якого перехоплює подих. Художниця була двічі у шлюбі, мала трьох доньок. Найвідомішою є Гаяне Атаян, яка теж стала художницею. Тетяна Яблонська була однією з перших киянок, котрі самі водили власне авто, першою, хто одягла брючні костюми, а також першою, хто займався у Києві йогою (тоді про неї майже ніхто й не чув). Серед найвизначніших творів мисткині: «Хліб», «Святковий вечір», «Разом з батьком», «Вечір. Стара Флоренція», «Льон», «Червень»; пейзажі, портрети, рисунки. За життя мала понад 30 персональних виставок. Нині її ім’ям названа одна з вулиць у Солом’янському районі Києва.
99 років від дня народження Петра Полтави (справж. прізв – Федун; 1919-1951), українського військового і політичного діяча, публіциста, майора УПА. У 1942–1943 рр. був одним з організаторів і керівників юнацької референтури ОУН, редагував підпільне видання «Юнак»; був начальником політвиховного відділу головного військового штабу УПА. В 1948–1951 рр. входив до складу Проводу Організації Українських Націоналістів. Будучи майором УПА, брав участь у боях проти гітлерівських окупантів та радянських каральних загонів у Галичині. Загинув під час одного з боїв взимку 1951 року. Автор публіцистичних статей («Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу» та ін.).
63 роки від дня народження Стіва Джобса (1955-2011), американського інженера і бізнесмена, засновника компанії Apple. Практично всі патенти Apple так чи інакше пов’язані з іменем Стіва Джобса. За 56 років свого життя він зробив для комп’ютерної сфери та сфери мобільних технологій більше, ніж можна собі уявити. Окрім цього, Стів Джобс був засновником та керівником студії Pixar, а у 2006-му році став членом ради директорів компанії The Walt Disney Company. «Америка втратила одного з найбільших інноваторів, котрий був утіленням американського духу і винахідливості», - таку оцінку діяльності Стіва Джобса дав президент Сполучених Штатів Америки Барак Обама.
Роковини смерті:
92 роки від дня смерті Софії Анастасівни Окуневської-Морачевської (1865-1926), першої жінки-лікаря в Австро-Угорщині, та першої українки Галичини, що здобула університетську освіту. Одна з плеяди великих українок, тих, хто все життя ламав стереотипи, порушував усталені віками звичаї, хто не боявся змінюватися і змінювати світ навколо себе. Народилася Софія Окуневська на Буковині. Здобула медичну освіту в Цюріху. Практикувала у Швейцарії, Чехії, у місті Львові. Дружина відомого польського літературного критика, хіміка і лікаря Вацлава Морачевського. Родичка Наталії Кобринської. Нею захоплювалися Іван Франко і Василь Стефаник. Приятелювала з Ольгою Кобилянською. Саме Софії Окуневській Ольга Кобилянська, тоді ще зовсім не відома письменниця-початківець, завдячувала тим, що почала писати українською мовою. «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок», – згадує Ольга Кобилянська в автобіографії. Софія Окуневська і для Ольги Кобилянської, і для інших українських дівчат і жінок стала зразком того, що, попри заборони, закони чи осуд, жінка може досягти омріяної, вищої мети. За свій 61 рік Софія Окуневська встигла зробити чимало, але її особисте життя не можна назвати надто вдалим. Начебто щасливий на початку шлюб розпався у 1918 році. У 1919 сталося ще одне горе – якраз на Різдво наклала на себе руки єдина донька Єва – надзвичайно обдарована дівчина, студентка факультету архітектури в Цюріху. Син Юрій теж помер молодим – у 35 років. Але Софія Окуневська померла раніше – у лютому 1926 року від перитоніту. Після того, як лопнув апендикс, вона потрапила до лікарні аж через два дні, поруч з нею нікого не було. Медичне втручання не допомогло. Почувши сумну звістку, Ольга Кобилянська в статті-спогаді «Д-р Софія Окуневська-Морачевська» наголошувала: «Найкраще і найбільш людське, те, що зробило з неї укінчену жінку, – се була не якась доктрина або якесь «розпочинання» чи «закінчування» якогось діла, чи що, ні – се була величність і сила одинокої душі, що постановила собі за дівочих літ не збуватися своєї жіночності й її гідності, й остала собі в тім вірна до кінця життя».
