Сепаратистська федерація проіснувала недовго
Цей так званий з’їзд проходив у Харкові з 27 по 30 січня (ст. ст.) 1918 року. Сепаратистське збіговисько відбулося вже після утворення маріонеткової Української Народної Республіки совітів. Крім того, рішення про ДКР ухвалили без участі представників селян, які становили більшість населення на відкраяних від України територіях сучасних Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької та частково Харківської, Сумської, Херсонської, Миколаївської областей та Ростовської області Росії.
Справжню мету цього новоутворення розголосив ще в грудні 1917 року лідер харківських меншовиків Арон Зельманович Сандомирський: «Ми за самовизначення націй, але маємо не гальмувати розвиток капіталізму. У Донецькій області виникає запитання, чи зможе розвиватися російський капіталізм, якщо живильний для нього Донбас буде відрізано від Росії митною стіною з боку України».
Фактично йшлося про нахабний і цинічний віджим багатого вугіллям і залізом Донецько-Криворізького басейну, без якого, за словами Леніна, «соціалістичне будівництво залишиться просто добрим побажанням». Заради загарбання Донбасу більшовики наплювали як на деклароване ними право націй на самовизначення, так і на національно-територіальний принцип федеративного устрою. Як єхидно прокоментували цей підхід есери, ленінці замість українських, татарських та інших республік вирішили створити федерацію господарських одиниць із вугільних, нафтових, чорноземних новоутворень.
Причому так само, як Путін нині, Ленін заявляв, що не має жодного стосунку до «ініціативи донецьких товаришів», хоч, як згадувала дружина глави ДКР «товариша Артема» (Федора Сергєєва), її чоловік «всі важливі питання погоджував особисто з Леніним. Так, кілька разів обговорював із Володимиром Іллічем доцільність створення ДКР».
Однак офіційно сепаратистську республіку Раднарком, як нинішню ОРДЛО Путін, не визнав. По-перше, на Брест-Литовських переговорах із німцями більшовики обстоювали пріоритет саме національно-територіального розподілу земель. Вони усвідомлювали, що визнання ДКР спровокує парад суверенітетів козачого Дону, республік Поволжя тощо, що призведе до обмеження підвладних Леніну територій лише Підмосков’ям. По-друге, введення ДКР до складу Росії загрожувало війною з Німеччиною.
Отож уже за місяць після проголошення незалежності товариш Артем змінив риторику й стверджував, що нова республіка не має нічого спільного з Росією, а входить до складу УНР совітів на правах автономії. Засобом фінансування діяльності ДКР став «надзвичайний податок на капіталістів». Зокрема, Харків зобов’язали сплатити до бандитського общака 5 млн рублів, Ростов і Новочеркаськ — по 10, а рідні Юзівку (нинішній Донецьк) і Луганськ — лише по одному.
Уже навіть зібравшись тікати від німецьких військ, Артем у Харкові на останньому засіданні очолюваного ним раднаркому ДКР погрожував, що «миру без визнання Донецької республіки бути не може». Бандитів і самозванців мало хто підтримав, що красномовно засвідчує навіть біографія Володимира Сосюри, який із тисячами земляків-донбасівців «пішов до Петлюри».
Віктор Шпак
«Урядовий кур’єр»
реклама