Саласпілський табір: злочини нацистів і брехня "Совєтов"

Саласпілський табір: злочини нацистів і брехня "Совєтов"

1361
Ukrinform
До відкриття першої науково обґрунтованої музейної експозиції у Саласпілському меморіалі

7 лютого в монументальному Меморіалі жертв нацизму Саласпілського табору (1941-1944) відкрилася перша музейна експозиція. У її відкритті взяли участь одразу два латвійські міністри – голови МЗС і мінкультури. Проте відкриття цієї виставки – без перебільшення – принципово важлива подія не тільки для Латвії.

Визначний в архітектурному сенсі Меморіальний Саласпілський комплекс (відкритий у 1967 році, удостоєний Ленінської премії у 1970-му) побудували практично одночасно з Меморіалом у білоруській Хатині. Він був відомий не менше за Хатинський музей. Але при цьому у Саласпілсі при СРСР ніколи не було повноцінної музейної експозиції – лише кілька стендів і фотографій. Це пояснювалося тим, що його історія була фальсифікована. Радянська влада хотіла мати свій домашній ідеологічний Освенцим, «табір смерті», причому бажано на території Балтії, щоб жорсткіше обробляти місцеве підростаюче покоління. Тому правда препарувалася, окремі категорії ув'язнених замовчувалися, інші придумувалися. У підсумку замість реальної історії нацистських злочинів у Саласпілсі малювались якісь міфологізовані картинки, за які після розпаду СРСР продовжує чіплятися російська пропаганда.

ПРАВДА ПРО САЛАСПІЛС – ПЕРЕДІСТОРІЯ

Я сам був у Саласпілському меморіалі в 1984 році. Він тоді був одним з головних туристичних об'єктів в СРСР, який відвідували практично всі, хто приїжджав до Риги. І вже тоді мене, 20-річного, здивувало, чому при такому вражаючому Меморіалі немає нормального музею. А замість них – лише розповіді екскурсовода про те, що тут, у Саласпілському концтаборі, «таборі смерті», загинуло близько 100 тисяч чоловік, що тут фашистські звірі проводили досліди над дітьми і викачували з них кров для поранених німецьких солдатів. Доводилося вірити на слово...

Після відновлення незалежності латвійські вчені дуже акуратно підступалися до теми Саласпілського табору. І це зрозуміло. Дуже болюче питання – адже тут справді був нацистський табір, а значить злочини, горе, страти, смерть, у тому числі дітей.

Перша спроба голосно сказати про недостовірність радянської версії була зроблена у 2005 році в книзі «Історія Латвії: XX століття», виданій латиською, англійською та російською мовами. Тодішній президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга була настільки наївною, що у Польщі на меморіальній церемонії, присвяченій 60-річчю визволення концтабору Аушвіц-Біркенау (Освенцим), подарувала цю книгу президенту Путіну. Мовляв, він прочитає наукову працю і краще осягне Латвію та її розуміння історії. Ага, зараз! Основний удар кремлівської пропаганди обрушився тоді якраз на спробу сказати правду про Саласпілс. А вже на основі цього змішувалася з брудом і вся книга, і вся історія Латвії.

Тоді стало цілком очевидно: для того, щоб не перебувати у полоні колишніх міфів, необхідне допитливе, максимально повне історичне дослідження про Саласпілський табір, в якому були б розглянуті та проаналізовані всі наявні архівні джерела та живі свідчення.

За роботу взялися три відомих латвійських історика відповідної спеціалізації. Рудіте Віксне, Карліс Кангеріс і Улдіс Нейбургс. Карліс Кангеріс – відомий дослідник періоду нацистської окупації, який багато працював у німецьких архівах. Він встиг попрацювати у Стокгольмському університеті, але зараз повернувся до Риги і працює в Інституті історії Латвійського університету. Рудіте Віксне докладно досліджувала нацистські та радянські репресії, багато працювала з конкретними кримінальними справами тих періодів. Улдіс Нейбургс раніше керував відділом Другої світової війни в латвійському Військовому музеї, останні дванадцять років працює в латвійському Музеї окупації.

Після десяти років копіткої роботи ці автори у 2016 році випустили докладне, аргументоване дослідження «За этими воротами стонет земля. Саласпилсский лагерь 1941-1944». (Погодьтеся, вже з назви видно, що автори звинувачують у злочинах нацистів, а не виправдовують окупантів). Презентувавши свою працю, автори організували наукову конференцію на ту саму тему, були максимально відкриті для журналістів, виявляли готовність пояснити кожну деталь свого дослідження.

Але це мало допомогло. Кремлівська пропаганда розгорнула справжню травлю і цієї роботи. Причому не тільки в російських ЗМІ, але і в російськомовних медіа Латвії (роспроп чудово навчився паразитувати на західних стандартах свободи слова).

ВІДКРИТТЯ ЕКСПОЗИЦІЇ ТА ЇЇ ВІДОБРАЖЕННЯ У КРЕМЛІВСЬКИХ ЗМІ

Повернемося до самої події – відкриття виставки. Основними її авторами були вже згаданий історик Улдіс Нейбургс, художник Юрт Бороновскіс і архітектор Ліга Гайль. На відкритті експозиції міністр закордонних справ Латвії Едгар Ринкевич відразу ж чітко розставив акценти: «Латвійська держава завжди засуджувала злочини нацизму і бореться з пропагандою, що стверджує зворотне... Історична виставка, відкрита тут, – це справжня історія табору Саласпілса, його жертв, того, що тут відбувалося. Це деполітизована і деідеологізована історія».

Після нього виступала міністр культури Латвії Даце Мелбарде. Її слова були особливо цінними, оскільки бабуся Даце була в'язнем саме цього табору. При цьому Мелбарде, не називаючи прямо країну – продуцента міфів, все ж підкреслила, що ідеологізовані, недостовірні розповіді про Саласпілський табір сьогодні по суті теж ображають пам'ять його жертв.

Після цього був огляд експозиції. Окрім стендів з фотографіями, листами та описами історії табору (латвійською, англійською та російською мовами) в ній є мультимедійний зал, де можна подивитися і послухати відеорозповіді колишніх ув'язнених Саласпілсабагатьма мовами. Виставка дуже збалансована – розповідає як про страшні будні, страти, так і про те, що в реальності відрізняло Саласпілський табір від концтаборів, «таборів смерті». Так, режим тут був жорстким, але завдання знищення людей в індустріальних масштабах окупантами тут не ставилося. Тому і шанси вижити були більші, ніж в інших таборах (наприклад, у розташованому неподалік таборі для радянських військовополонених). Особливо для тих, хто мав право на отримання посилок. Також дозволялася листування з близькими, що підтримувало ув'язнених морально.

Але ось приклад того, як оперативно висвітлили виставку російські ЗМІ: «З великих і багатих стендів експозиції на відвідувачів дивилися в'язні: усміхнені ситі та міцні хлопці, які засмагають під променями сонця, а поруч красиві дівчата у чистих та охайних сукнях, у прикрасах і, здається, навіть трохи в косметиці». Найцікавіше, що ілюструються ці слова фотографією, яка сама ж їх і викриває: на ній кістки загиблих і статистичні дані про них.

Окрема частина виставки присвячена історії створення Меморіального комплексу Саласпілського табору. Тим самим Латвія визнає, що він сам собою є визначним пам'ятником архітектури, хоча, зрозуміло, з радянським ідеологічним акцентом. Але ось як це виглядає в кривому дзеркалі роспропа: «Ті, хто захоче її (експозицію, – ред.) оглянути, багато дізнаються про те, як будували меморіал, але про те, що відбувалося в самому таборі, будуть мати туманне уявлення».

Чудово – безпрограшна гра без правил. Адже якби про те, як будували меморіал, в експозиції не було сказано або сказано побіжно, кремлівська пропаганда все одно знайшла б привід для обурення: «Проігнорована історія створення величного пам'ятника архітектури, що гнівно засуджує нацистські злочини. Але чому? Тільки тому, що це створювалося в часи СРСР».

САЛАСПІЛС: ІСТОРІЯ І МІФИ

Що ж тут було насправді. Саласпілський табір (Lager Kurtenhof) – репресивна установа, створена нацистською Німеччиною в окупованій Латвії. Причому структурно неоднорідна, з різними підрозділами.

Спочатку він створювався як «розширена поліцейська в'язниця для політичних в'язнів. По суті – додаткова приміська в'язниця, розташована всього в 20 кілометрах від столичної Риги. Влітку 1942 року до неї додали «трудовий виховний табір» для порушників трудового законодавства. У 1943-1944 рік сюди також саджали засуджених латвійських та естонських легіонерів і поліцейських. Пізніше Саласпілс став транзитним табором для цивільних осіб з Білорусі, Росії та Латгалії (Східна Латвія), у тому числі – кількох тисяч дітей. 250-650 з них загинули від інфекцій і поганого харчування (що саме собою – величезна трагедія!). Але 1700 дітей були роздані навколишніх сім'ям та притулкам.

Це були сім'ї, захоплені під час каральних антипартизанських операцій, а також діти без батьків, убитих під час таких операцій. Міфи про медичні досліди над дітьми, про викачування крові з дітей для поранених не знайшли підтвердження. Насправді кров бралася, щоб визначити, чи не загрожує табору і навколишнім територіям епідемія важкого інфекційного захворювання.

Загалом у таборі Саласпілса побували близько 23 000 чоловік. Загальна кількість загиблих – до 3000 чоловік. Найбільша категорія загиблих – близько 1000 євреїв, привезених з центральної Європи. Саме вони будували табір у 1941-1942 роках. До речі, про них радянські екскурсоводи взагалі замовчували. Як і про те, що серед політичних в'язнів були прихильники латвійської незалежності (за радянською термінологією – запеклі антирадянщики). Замість цього поширювався міф, що тут сиділо багато комуністів. Відповідно – найбільша скульптурна композиція Меморіалу «Рот фронт» – постаті трьох людей, той, що в центрі – стискає кулак у комуністичному привітанні...

НЮРНБЕРГ, СТАТИСТИКА І ОДНА ДОЛЯ

Після вигнання нацистів з Латвії нові окупанти, радянські, організували Надзвичайну слідчу комісію Латвійської РСР, яка працювала на території всієї країни і особливо активно – у Саласпілсі. З Москви ставилася чітка мета – не з'ясовувати, що саме і де саме відбувалося, а описувати злочини нацистів. Якщо ж документований масштаб дійсних злочинів німецьких окупантів виявлявся недостатньо вражаючим для кураторів з московського ЦК, вони одразу ж висловлювали невдоволення.

Так, наприклад, один зі слідчих комісії Леонід Вульфсон виявився недостатньо тямущим і дуже чесним. У своєму висновку він написав: ну немає доказів, що у дітей брали кров для німецьких солдатів і що проводили медичні експерименти над дітьми. Інструкція з Москви була наступна: слід допустити, що примусове донорство та медичні експерименти у Саласпілсі все ж мали місце.

Слідчих підганяли зі строками, оскільки документи по Саласпілсу готувалися до Нюренбергского процесу. Однак, вийшло не дуже вдало. Окрему заяву, підготовлену Надзвичайною слідчою комісією ЛССР (в якій, серед іншого, йшлося і про Саласпілський табір), задокументовано у Нюрнберзі як заяву «СРСР №41». Під час процесу було лише кілька посилань на цей документ, і то не у зв'язку з Саласпілсом. Щодо офіційних стенограм і документів Нюрнберзького процесу, то він там взагалі опублікований не був. І лише через якийсь час, пізніше, Радянський Союз опублікував свій варіант матеріалів Нюрнберзького процесу, який відрізняється від міжнародно визнаного, офіційного. Ось саме в ньому для «СРСР №41» місце знайшлося. (Тут, до речі, варто зробити позначку на майбутнє. Коли роспроп говорить про «матеріали Нюрнберзького процесу», потрібно уточнювати і звіряти, що мається на увазі – загальновизнаний звід текстів чи самочинно виданий радянський варіант).

Якщо ж говорити про офіційне звинувачення Нюрнберзького процесу, то там записаний один факт, пов'язаний з Саласпілсом. Однак формулювання виявилося досить шахрайським. Сказано, що у «ЛатвійськійРСР були вбиті тисячі дітей, привезених з Білорусі». Але Саласпілський табір при цьому не називався. Чому? Тому що реальна цифра загиблих дітей – 250-650, а надати докази на підтвердження туманно названої більшої кількості («тисячі») радянське обвинувачення не змогло б. Тому доводилося хитрувати, щоб важче було впіймати на підтасовуванні.

Але це все – лукава статистика та юридичне крючкотворство, особливо мерзенне, оскільки йдеться про життя, дитячі життя. А щоб відчути горе Саласпілського табору, потрібно торкнутися доль. Або, хоча б, однієї долі. Ось свідоцтва білоруського хлопчика Семена Ісьоміна. Німецькі окупанти застрелили його батьків під час каральної операції. А він сам опинився у Саласпілсі, «місці, де стогнала земля».

«У лютому 1943 року в вагонах для худоби нас привезли до Саласпілса. В бараках спали на чотириповерхових нарах. Увечері дітей сортували. Було щось на зразок лікарської комісії. Найздоровіші – нагорі, а найслабші - внизу. Вранці їх відвозили, як дрова. На вечерю дають що-небудь, а потім їдуть з таким возом, в якому м'ясо возять, вантажать всіх мертвих і везуть на спалювання. Так померли мої брат і сестра. 7 квітня нас відвезли до Рембатського приходу, накрили сіном, на вулиці сніг, сльота. Господарі приходили придивлялися – хто сподобався, того забирали... У когось були прийомні батьки, когось відвезли назад. Мені пощастило, у Вільгельміни Граудіні було дві доньки. Чоловіка застрелили (Совєти, – ред.), був начальником айзсаргів (загони самооборони, – ред.) у Рембаті. Вона мене на руках принесла до Рембатської школи, у мене ноги були обморожені, замотані ганчірками. Занесли до кухні, вчителька Грінберга відрізала мені шматочок хліба. Я його відразу проковтнув. Потім вона відрізала ще один, сказала, щоб не їв – коли відвезуть додому, тоді. Вошей у нас було – руками можна брати. Усі Граудіні були дуже хороші, може, навіть краще за батьків».

Проста, чесна та страшна розповідь. Трохи плутана. Що поробиш – плутані дитячі спогади.

Це з експозиції Меморіалу. А тепер скажіть, хіба це хоч якоюсь мірою відповідає тому, що говорить про роботу латвійських істориків російська пропаганда?..

Олег Кудрін, Рига.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-