«Чому так багато ненависті до донецьких і росіян?»

«Чому так багато ненависті до донецьких і росіян?»

Укрінформ
Росіяни не повинні тішити себе надіями, що мине два-три роки – і все, стерпиться-злюбиться

Питання, винесене в заголовок, мені в лічку написала одна російська волонтерка, яка з часів Майдану допомагала спочатку українським бійцям, а зараз – все більше тим, хто знаходиться на окупованій території.

«Завжди було цікаво, – пише вона, – чому в інтернеті так багато ненависті з боку українських патріотів, чого у житті, коли їжджу Україною, не спостерігається. Узагальнення, "всі вони", нетерпимість до донецьких і росіян, усіх, якісь пропагандистські міфи, прийняті на віру, істерика, апеляції до "розкажіть це тим (підстав - матерів загиблих солдатів, поранених бійців або іншу категорію)"...

Я довго не знав, як відповісти на це питання. Не тому, що не знав правильної відповіді, а тому що не міг відповісти так, щоб зрозуміла людина, яка живе в Москві. І почав здалеку.

Війна на Донбасі – не гібридна, а звічайнісінька гаряча – почалася 13 квітня 2014 року під Слов'янськом. Цього дня банда бойовиків під керівництвом громадянина РФ Гіркіна розстріляла майже в упор парламентера від СБУ, капітана Альфи Беліченка. А ціла рота українських десантників із шістьма БТР-ми – перебувала поруч, але в остовпінні. Солдати виконували наказ комбрига: «Не стріляти». І тільки старлей Сухаревський, наплювавши на розпорядження начальства, особисто став за кулемет і відігнав нападників.

Гіркін і компанія до того часу пройшли Балкани і вивчили прописну істину війни: спочатку стріляти, а потім вести переговори. Наші цього не розуміли. Наївний Мамчур вів колону беззбройних солдат, захищаючись одним лише прапором, і тільки набагато пізніше стало зрозуміло: прапор – не оберіг, він сам потребує захисту.

Необхідно було загинути тисячам, щоб узнати: росіянин стріляє без попередження, і, якщо хочеш вижити, застрели його першим.

Це давалося нелегко – ми вірили, що ті, кого нам довго нав'язували в брати, не можуть підняти на нас руку. Цю віру потрібно було знищити до кореня. А для цього – сильно зненавидіти.

Звичайно, ненавидіти – погано. Ненависть повільно вбиває тих, хто її відчуває. Але, якщо необхідний швидкий порятунок і стрімка мобілізація – вона безцінна. «Ненависть до колишнього колонизатора, – писав історик Фернан Бродель, – надійний цемент при будівництві нової республіки».

Але сьогодні її змінило щось інше. Чотири роки війни – надто багато для ненависті. Відклалося і сформувалося нове пальне для мобілізації сил і нервів – умовний рефлекс.

Ми і в нашому сучасному житті все ще інстинктивно намагаємося розчавити отруйного павука або вбити змію, хоча вже давно каракурти не лізуть до нас у взуття, а гадюки – до наших ліжок. Інстинкт самозбереження оберігає нас. Тому що ті, хто був занадто безтурботний, не витримали еволюційного відбору.

Скільки поколінь доведеться нам жити поруч з Росією, отруйною, як павук і слизькою як змія? Може бути не один десяток. Майбутні покоління сформують ті, хто, не замислюючись, здатен дати відсіч. «Якщо не навчишся стріляти швидше, ніж думати, – говорив герой Гаррі Гаррісона, не виживеш».

Нещодавно прочитав у ФБ про такий випадок. Вчителька, пояснюючи правила переходу вулиці, запитала дітей, що треба робити, якщо побачиш зеленого чоловічка? «Убити!» – миттєво зреагував один школяр. А йшлося усього лиш про світлофор на пішохідному переході...

Росіяни скажуть: «Який жах!». Так, жах. Але поки вождь сусідньої країни розповідає всім, що України і українців не існує, а цвіт російської інтелігенції обговорює плани бліцкригу на нашу територію, цей «жах» буде частиною шкільного виховання. Як щеплення від пацифістського остовпіння.

Росіяни не повинні тішити себе надіями, що мине два-три роки – і все, зтерпиться-злюбиться. Не зтерпиться, просто ставлення як до ворога перейде з емоційної в еволюційну фазу.

До так званих «донецьких» у нас зовсім інше ставлення. Багато тепла залишилося. Та вони для нас, на відміну від чорного «російського світу», різнобарвні. Тому що немає такої єдиної верстви – «донецькі», немає такої ідентичності. Ті, хто залишився на окупованій території – дуже різні.

Є «упороті» – такі, хто все життя ненавидів все українське, на крові українських активістів святкував прихід «русвесны», знущався над полоненими солдатами. Чи є у нас хоч найменший привід не мати до них ненависті?

Є ще одна категорія – «слухняні». Ті, хто приймає будь-яку владу, лише б не чіпала. Вони охоче йдуть на службу в окупаційні структури, облаштовують життя в донбаському анклаві, по першій команді московських кураторів йдуть в «депутати» квазі-парламентів та псевдо-рад, і навіть можуть там покірно голосувати за смертну кару.

Але найчастіше грають клоунів при кремлівських генералах на кшталт вбитого нещодавно у Сирії Асапова. («Яку військову роль відіграє міністерство оборони ДНР? Воно займається політичною та гуманітарною діяльністю», – публікує свідоцтва сепарського «генерала» "Эхо Москвы").

Свій страх перед «старшими, російськими товаришами» вони компенсують розподілом награбованого. Запершого ж алярму – розбіжаться з краденим. Чи вважатимуть за краще відсидіти в українському СІЗО (як екс-мер Торецька Віктор Слєпцов).

Чи варто нам відчувати ненависть до таких? Ні. Хіба що дещицю відрази. Потрібно бути реалістом: вони і за української влади грали ту саму роль і готові взятися за неї, коли ми звільнимо Донбас. Нам доведеться їх використовувати, відновлюючи економіку, а значить – співпрацювати. Не без контролю, звичайно. Ці люди слухаються сильну владу і вони їй потрібні завжди.

Є «пристосуванці». У гарному сенсі слова. Ті, хто не хотів ні Путінських танків, ні новоросій, ні війни, ні Захарченка. Вони не виїхали на «велику землю» тому що не могли, або просто прив'язані до будинку і клаптика землі перед ним. Вони патріоти своєї маленької батьківщини, і їх можна зрозуміти.

Такі не будуть розклеювати листівки і вивішувати у вікнах українські прапори. Навпаки, вони слухняно ходять на колаборантські мітинги, за наказом голосують на «референдуми». Вони готові палити перед камерами росЗМІ українські паспорти, якщо це допоможе їм вижити. Вони умовлять себе, що треба забути українську мову і назватися росіянами, або придумати собі нову національність – «донецький народ».

Це теж рефлекс. Безумовний, інстинктивний. Якщо боротьба з чужими смертельно небезпечна для твого потомства, треба зачаїтися і спробувати зберегти гени. Це – стратегія, виграшна у разі поразки. Треба просто заморозити свою українськість в летаргічному сні до кращих часів.

Згадаймо радянську Україну наприкінці 1980-х. Усі, хто чинив опір енкаведистам зі зброєю в руках – у 40-50-х – давно мертві. Ті, хто наважувався сказати слово – у радянських концтаборах. Хто ж тоді вийшов на вулиці у 1990-ті? Діти та внуки тих, хто зачаївся й вижив.

Мої співрозмовники з ФБ з окупованої Горлівки напишуть, що це ніяка не стратегія, а «нове» життя і – «залиште нас у спокої, дайте всьому розвиватися так, як йде». Вони пристосувалися, і їм не хочеться сумнівів. Але сумніви залишаються. Горлівчани чекають. Занурюватися їм остаточно в цей світ захисних пілоток і колорадських стрічок чи все ще зберігати в схованках українські «Читанки»? «Не мучте їх, – пише мені московська волонтерка. – Чи намагайтеся повернути або, якщо махнули рукою, то так і скажіть».

Не знаю, скільки таких в ОРДЛО. Мені здається, що більшість. Це прихований ресурс нації. Іржа, яка легко відновлюється в повноцінний метал. Роки тут нічого не значать, значить – пам'ять. Вони будуть комизитися, а діти вирішать по-своєму.

Я жителів окупованих міст, які обрали стратегію « № 2», розумію. Я їм співчуваю.

Я відмовляюся розуміти тих, хто ходить з іконами Сталіна вулицями Києва і Дніпра, попів Московського патріархату, які заборонили відспівувати «філаретівське» немовля. Я не розумію «корінних киян», які шипять на все українське, тих, хто вважає, що Київ – місто російської слави, а українці – «понаїхали». І деколи в страшних снах сниться, як в окупованому путінцями Києві ці борці за «права російськомовних» ходять по домівках і видають в руки ФСБ українських патріотів... Не приведи Господь.

Чи можу я ображатися або «ненавидіти» горлівчан, якщо доводиться уживатися зі столичними «ватниками»?

Фото: EPA
Фото: EPA

Але і «залишити їх у спокої» не можемо, тому що там, на підневільних територіях, залишилися ще й ті, хто «не здався». Вони теж не розклеюють листівки і не підривають ліфти. Їхній виклик – демонстративно говорити українською, носити пару гвоздик до пам'ятника Шевченка, одягати на свята вишиванки, не бояться говорити, що «Донбас – це Україна!»

Як же ми можемо залишити їх там, у біді?

І ще одна річ, про яку пише московська волонтерка. Хвилі ненависті йдуть на окупований Донбас, за її припущенням, з-за меж України, від емігрантів.

Але є, виявляється, і на нашій території якісь «патріотичні організації», які настійно не рекомендують волонтерам відправляти з України до тієї ж Горлівки гуманітарну допомогу дітям (супроводжувану, до речі, вітальними листівками українською мовою) – це, мовляв, «українська громадськість» засудить.

Збагнути не можу: ким можуть бути ці «патріотичні організації», які забороняють посилки з українськими листівками для горлівських дітей? І що це за «ненависники» з-за кордону? У моїй стрічці ФБ – безліч френдів з еміграції, але нічого такого у їхніх постах я не спостерігав. Може, це якісь «спеціальні» українці, які підрядилися випромінювати національну ненависть до «донецьких» в Однокласниках і Вконтактє за плату?

Розсварити українців між собою настільки, щоб не було шансу помиритися – це так по-сурковськи.

У будь-якому випадку, нам тут, на «великій землі», не варто міряти всіх ордловських одним аршином. Вони, мені здається, незважаючи на всі потуги роспропа, залишаються більше українськими громадянами, ніж підданими російського царя. Скільки років жили в одній (нехай, переважно, в радянській, але 25 років і в незалежній) Україні. На кожному – все-одно родимі плями «мазепинця», «петлюрівця» та «бандерівця».

Рано чи пізно країна об'єднається. Її вже не раз ділили – і безуспішно. Польща за 200 років тричі (тільки офіційно, а з урахуванням наполеонівських воєн і німецько-радянської агресії 1939 року – п'ять разів) розчленовувалася і народжувалася заново. Німці знайшли один одного після 44 років розлуки. Корейці (хоч сьогодні спортсмени двох країн і відчувають мовні труднощі у спілкуванні) об'єднаються за першої ж можливості.

Надія з'явилася і у нас, хоч і невелика. Тиск США з обіцянкою санкцій, наполегливість Волкера, тупик Путіна. Можливо, зайдуть миротворці. Можливо, піде росармія зі своїми «Буками» і генералами. І на «нічийній» землі оголосять вибори. Чого очікувати від них, якщо ми навіть не намагалися поговорити – ні, не з Захарченком і тим, хто замість Плотницького, а з тими, хто зачаївся, майже перефарбувався, але чекає?

Відмінності між нами не так вже й великі. Ну, любите ви там Ротару і Леонтьєва – заради Бога, не будемо заважати. Боїтеся як вогню «українізації»? Відстрочимо у часі. Можна навіть мораторій 50-річний встановити на знесення леніних – нехай ще постоять ідоли.

Перші вибори нічого не принесуть, другі і треті – теж. Але треба, щоб просто почали обирати, щоб маса заворушилася.

Усі нинішні проекти деокупації – з таборами для переміщених осіб, «нюрнберзькими судами» над польовими командирами, «денацифікацією» (дерусифікацією) територій, направленням туди тисяч прокурорів, суддів і поліцейських для наведення «порядку» – марні мрії.

Це було б можливо, якби ми перемогли, взяли Донецьк і Луганськ штурмом, вигнали б зі зброєю в руках росокупантів і колаборантів. За наших обставин, якщо щось і буде, то не перемога, а мирний договір, з великим додатком незручних для нас умов.

І щоб ОРДЛО став Україною, потрібно буде багато і довго домовлятися. І випромінювати, якщо не обопільну любов, то хоча б взаємну довіру. А про ненависть і помсту доведеться забути.

Звичайно, можливий і інший варіант – якщо ми розгромимо російську армію і повернемо свободу на наші землі силою. Тоді можна особливо не церемонитися...

Чи все ж церемонитися?

Євген Якунов. Київ.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-