Бригітта Вебер, німецька благодійниця, друг України
Ми – діти війни. І знаємо, як це – відбудовуватися після війни
03.02.2018 09:00

Перестрибнувши 25-річну дату свого журналістського досвіду, я все частіше задавалася запитанням: чому наші медіа дещо зачерствіли? Чому ми не кидаємося писати про героїв без лапок, нестатусних людей, які здійснюють подвиги? Точніше, чому нас вистачає тільки на те, аби написати про них лише три рядки інформації?

Мені під час своєї журналістської кар'єри щастило зустрічатися зі спікерами кількох скликань парламенту, керівниками парламентської більшості та опозиції, лідерами партій, топ-чиновниками. Втім, в останні роки для себе головними матеріалами вважаю такі, як, наприклад, велике інтерв'ю з пожежником (точніше МНС-ником), який врятував чоловіка-будівельника з під завалів прогнилого будинку, або розповідь про багатодітну родину, де тринадцять прийомних дітей.

Симптоматично, що на запит про українську «матір Терезу», німкеню, яка 27 років допомагає Україні, Google не видав жодного інтерв'ю. А вона ж до нас приїжджає, точніше – супроводжує багатотонні фури з необхідними в Україні вантажами. Коли я побачила під час приїзду до Риму (нагадаємо: там нещодавно відбувалося нагородження лауреатів відзнакою Омеляна Ковча) в готелі невисоку темнооку старшу жінку в супроводі черниці, то чомусь одразу її впізнала. Напевно, філантропи виглядають саме таке. Ідеальна зачіска, проникливі очі будь-якого кольору та зручне взуття. Вона говорить німецькою, а допомагає мені з перекладом черниця, яка давно знає та супроводжує Бригітту, – сестра Альфонса.

- Чому ви для допомоги обрали саме нашу країну?

- В 1990 році я почала свою співпрацю з Україною. Я була одного дня в Мюнхені. І коли поверталася додому, то по дорозі побачила Українську церкву, зайшла туди та познайомилася з отцем Мироном Мольчко. Він був парохом цієї церкви. Я сказала йому, що наша громада хотіла би самоорганізуватися та допомогти якійсь країні в Східній Європі, але не знали – якій країні. Наші німецькі газети писали, що після розпаду Радянського союзу країни, які проголосили незалежність, дуже потребують допомоги. Він порадив звернути увагу на Україну і саме на Львів, бо у Львові у нього дуже багато друзів, через яких ми можемо налагодити співпрацю. Тоді ми зібрали п'ять вантажівок з гуманітарною допомогою та зробили першу подорож. І це стало початком нашої дружби.

- Скажіть, чи ви займалися такою благочинністю раніше?

- Так, я займалася допомогою, але не в таких масштабах. Я родом із містечка Вольнцах, багато років працювала секретарем міської ради, й до нас дуже часто зверталися люди с потребами та бідами. Тому і навички, і здатність відчувати у мене були.

- В 90-ті роки я вчилася у Львові й сама чула, як священики після служб оголошували вірянам, що в храм надійшла допомога, і щоб вони ввечері приходили чимось поласувати та матимуть щось нове одягнути. Тепер знаю, хто це надсилав… 

Бригітта сміється. А сестра Альфонса розповідає, що бувала в Баварії у будиночку Бригітти, де та живе удвох із чоловіком. Там все від підлоги до стелі заставлено пакунками. Люди приносять речі щодня, вже навіть не чекаючи списку потреб. І в день, коли завантажуються фури для України, то чоловіки приходять з цілого містечка і власноручно стягують з її горища ті пачки та вантажать. Під допомогу для України віддано і життя, і особистий простір родини Бригітти Вебер. А напередодні різдвяних свят пані Вебер випрала у своїй машинці чотири тисячі м'яких іграшок – до пари такій же кількості шоколадних миколайчиків для українських дітей. Україна стала особистим життям цієї чудесної жінки.  

Після цієї ремарки сестри Альфонси Бригітта продовжила розповідь:

- Потім наші зв'язки почали розширюватися, ми роззнайомилися із монастирем редемптористок, бо настоятелька була німкеня, і вже взаємодіяли з українськими монастирями саме через них. Все почалося з Вольнцаха, – це ніби, як районний центр, – пояснює сестра Альфонса. – Але згодом  почали підключатися люди із сусідніх десяти містечок, бо вони почули, що відбувається ось такий рух допомоги. Підключалися все нові й нові проекти, були прохання з України – і ми відповідали на ці потреби. Ми стартували з одягу, потім були іграшки для дітей, згодом – їжа, потім обладнання та інше забезпечення для дитячих лікарень.

Альфонса, перекладаючи, розповідає, як Бригітта збирала в Німеччині гроші на лікування онкохворих дітей з усієї Україні. Зараз у своїй допомозі концентрується на Сході й намагається допомагати дітям із Криму.

- Тепер ми завантажуємо великі вантажівки та відправляємо в Україну, – продовжує Бригітта. – Після цього ми запрошуємо жертводавців, бо хочемо, щоб ті, хто дає гроші, бачили – як вони витрачаються. Разом із вантажем приїжджаємо меншими бусиками, своїм коштом забезпечуємо відправлення й їздимо також за власні гроші. Про нашу роботу вже відомо в Україні, і до нас часто звертаються по допомогу – і школи, і родини. Наприклад, коли по допомогу звертається українська школа, то ми йдемо до школи в Німеччині та просимо допомогти діткам з Україні. Ми вирішили, що так виховується звичка допомагати, діти Німеччини мають відчувати потреби інших дітей.

- Така допомога – це риса ментальності, наслідок німецької ком'юніті чи християнська потреба пожертви?

Взагалі, допомагати – це традиція, не пов'язана з вірою, це наші почуття, гуманістичні дії

-  Ні, це не має конфесійного характеру. І мусульмани, й євангельські християни, і католики, і невоцерковлені люди родом зі Східної Німеччини, які живуть у нашій спільноті, підключаються й працюють із нами, коли бачать загальний рух. Взагалі, допомагати – це традиція, яка не пов'язана з вірою, це просто наші, ну... почуття, гуманістичні дії.  Ми приїжджаємо в Україну, йдемо в госпіталі, де є ваші військові, йдемо додому до солдат, говоримо з ними. Повертаючись, ми маємо уявлення, які є потреби. В Німеччині ми робимо розголос про те, які є потреби, і люди починають приносити. Деякі наші німецькі друзі (а всього Україну відвідало десь сто сімдесят німців) були в Україні десятки разів, я сама приїздила до вас п'ятдесят разів. 

Бажання допомагати присутнє особливо у моїй генерації. Ми – діти війни. І ми знаємо, як це – відбудовуватися після війни

- Дякую, Бригітто, що вам болять наші солдати та сироти. У нас в Україні виробилася звичка допомагати. Але як не втратити інтерес, як утримувати в собі ці почуття та бажання опікуватися своїм проектом по кілька десятиліть?

- Я не знаю. Але готовність допомагати дуже властива нам. Мені не потрібно звертатися з особливими закликами чи дуже прохати. Бажання допомагати присутнє особливо у моїй генерації. Ми – діти війни. І ми знаємо, як це – відбудовуватися після війни. Цей досвід був такий важкий, що кожного разу, коли ми чуємо, що десь у воюючій країні, чи країні, яка відбудовується, є потреба, то щоразу хочемо полегшити ваш шлях відбудови.

- Які основні напрямки вашої діяльності: хворі, сироти, солдати? Що вам запам'яталося особливо?

- У Львові є фонд святого Володимира, і всі наші багажі зупиняються у фонді Володимира та монастирі Редемптористок. Там це все розподіляють відповідно до потреб. Коли ми відвідуємо школи чи лікарні, то бачимо те обладнання, яке ми допомогли купити. Ми бачимо результат. Але, коли я згадую, що мені запам'яталося найбільше… – Бригітта замовкає. – Одна жінка завагітніла і думала, чи не зробити їй переривання вагітності. Вона вагалася, бо в неї не було жодних умов, грошей. Збираючи черговий вантаж, я додатково знайшла одну дуже гарну колиску, ліжечко і передала спеціально для неї. І ця майбутня мама була зворушена, і це стало останнім аргументом, щоб залишити дитину.

Ще ми пам'ятаємо одну маленьку пацієнтку, Марічку з маленького села. У дівчинки не росли кістки, і дехто питав: вона безнадійна, для чого на неї витрачати гроші? Але ми вирішили тримати її при житті, скільки б це не коштувало. Ми купували їй ліки, і хоча вона померла, вона є для мене гарним спогадом. Вона завжди знала, що не одна. Кожен день, який вона проживала, був для неї важливим – так само, як був важливий для її родини. Ми жертвували коштовні ліки, медичне обладнання.

Були труднощі при перетині кордону: якійсь час нас спіткало багатогодинне стояння на митниці. Найдовше, скільки нас тримали на вашому кордоні – 27 годин. Але тепер ми маємо друзів, які зустрічають нас на кордоні та просять пропустити. Це триває кілька годин, але вже не добу.

- Коли почалася війна, то стало зрозуміло, що у нас будуть хворі, поранені, сироти, вдови. Ви не відчували, що вибиваєтеся з сил, що це вже дуже довго?

- Ні.

- А як ви сприйняли звістку про відзнаку себе нагородою Омеляна Ковча.

- Я не люблю похвал, – каже Бригітта. – Хтось із отців церкви казав, що, отримуючи земну людську похвалу, ви позбавляєте душу її небесної нагороди. Але зустріч із Папою Римським важлива для мене. Ми приїжджали і до попереднього папи Бенедикта, він був баварець. І ми навіть виклали у Ватикані перед зустріччю йому спеціальну клумбу з квітами, як у Баварії…

Бригітта лізе до сумки, бажаючи щось мені показати.

Вона витягує блокнот, головна сторінка якого – фото того самого декору, баварської клумби, викладеної німецькими друзями України під час приїзду до попередника папи Франциска.

Вона показує мені блокнот і радісно усміхається. Світлою та довірливою усмішкою.

Лана Самохвалова, Київ-Рим

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-