Броню сміливість бере. А чи візьме бюрократію? - 26.01.2018 01:19 — Новини Укрінформ
Броню сміливість бере. А чи візьме бюрократію?

Броню сміливість бере. А чи візьме бюрократію?

Блоги
1385
Ukrinform
Так у державі, захисту якої нині віддають усі свої сили тисячі патріотів, бути не може й не повинно!

У цивілізаційному протистоянні з російським фашизмом, що чотири роки тому провів спецоперації із захоплення Криму та Донбасу, особливого значення набула поведінка кожного українця, який не побоявся взяти у руки зброю і піти захищати свою Батьківщину. Якщо говорити простіше — ратна праця. Солдата. Сержанта. Прапорщика. Офіцера. Генерала.

Кожного, хто подолав свій страх і поїхав туди, звідки не всі, на жаль, повертаються. Саме серед цих людей, вважаю, і народиться та наша еліта, котра зможе подолати моральну дисплазію, що утвердилася в нашому суспільстві за останніх чверть століття. І призвела до корупції та олігархізації України. А відтак — і до найнижчого в Європі рівня життя. І нині саме фронтовики можуть стати тією рушійною силою, що нарешті виведе нас у західноєвропейський цивілізаційний простір.

Але щоб це стало реальністю, кожен фронтовик має відчувати: за нього горою стоять не лише рідні, друзі та односельчани, а й ті, кого Українська держава найняла виконувати певні державницькі функції. Та чи завжди так є?

«…Це був вересень 2014-го. Наш третій батальйон 72-ї бригади був направлений на допомогу підрозділам, які виходили з Іловайська. За наказом мій підрозділ зайняв оборону в районі населеного пункту Петрівське Волноваського району. Тримали там оборону кілька днів. Ворог 12 вересня під сильний мінометний обстріл зайшов у село. Ми побачили їхні танки, що наближалися і брали нас у кільце. Не роздумуючи, я і мій наводчик відкрили по них вогонь. З першого пострілу із СПГ-9 я влучив у корпус танка. Пішов дим. Після другого пострілу, оглушений, я наказав наводчику зробити ще один постріл, і танк загорівся. Недалеко від нього побачили ще один танк, що намагався замаскуватися у лісосмузі, ми вистрілили і по ньому. І цей танк почав горіти… — Нехай дарує мені прискіпливий читач за надто довгу цитату з листа мого земляка — прапорщика Олександра Долайчука. — Через кілька хвилин по нашій позиції вдарили міномети. Ми заховалися в окоп. Міна, що впала зовсім близько, оглушила нас. Після обстрілу ми зрозуміли, що оточені, і без паніки під покровом диму вийшли з оточення. Виходячи, ми знайшли пораненого офіцера, надали йому медичну допомогу і понесли до наших. Через 30 кілометрів вийшли на зв’язок, добралися до вказаного місця, де нас і забрали наші. Додаю прізвища людей, які це можуть підтвердити: Іванніков Сергій, який у тому бою теж підбив один танк російського агресора, Грибань Андрій, Фесюк Анатолій, Садовий Андрій, Ковальчук Роман, Жуков Вадим, Міщук Валентин».

«За особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу прапорщика Олександра Д. та рядового Вадима Ж. представлено до державних нагород», — написав журналіст Валентин Шевченко у кореспонденції «Хоробрість і броню пробиває», що у жовтні 2014-го була опублікована у газеті «Народна армія».

Тодішній командир батальйону (прізвище редакції відоме!) пізніше підтвердить: «Прапорщик Долайчук брав участь у визволенні двох рот Нацгвардії з Іловайського котла… 12.09.2014 року його відділення зупинило спробу танкового прориву ворога під Стилою і Петровським. Під час бою було знищено три танки Т-64. Відділення представлене до держаних нагород. У серпні 2015 року брав участь у відбитті атаки ворога між селами Старогнатівка – Білокам’янка, захопленні висот у районах Новоласпа, Староласпа…»

Здавалося б, можна святкувати. Але…

27 травня уже не 2014-го, а минулого року командир частини, у якій воював прапорщик Долайчук, підтвердив, що нагородні листи з пропозицією відзначити за проявлену мужність Олександра Долайчука та його бойових побратимів орденами «За мужність» відправлено у вищий штаб 12.10.2014 року. (У редакції є копія цього та інших листів).

Утім, відром крижаної води для волинянина став ще один лист.

«Командуванням військової частини… питання щодо нагородження Вас, Іваннікова С.С., та Жукова В.Г. державними нагородами України, з урахуванням заслуг під час участі в антитерористичній операції на даний час не порушувалося… — відповів мужньому гранатометнику 31 травня 2017 року на запит про долю тих нагородних документів тимчасово виконуючий обов’язки начальника кадрового центру Сухопутних військ Збройних сил України. І додав: — У разі порушення клопотання та надання нагородних документів вони будуть внесені на розгляд Президентові України».

Приїхали, хлопці! Типова бюрократична ситуація: «Ми відправили!» — «А ми не отримали!»

Але так у державі, захисту якої нині на східному кордоні віддають усі свої сили тисячі патріотів, бути не може! Бо ніщо так не розчаровує, як невиконана обіцянка! А на розчарування Україна часу вже немає!

То хто усе ж таки допоможе Олександрові Долайчукові, який у ці дні, до речі, повторно збирається на фронт захищати наше життя від путінського рашизму, та його побратимам отримати заслужені нагороди? Чи хоча б переконатися у тому, що для штабістів усіх рівнів нагородний лист на бійця з «передка» — не використана серветка, яку можна із легкістю викинути?

Валерій Мельник
«Урядовий кур’єр»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>