Олександр Лазаренко, старший солдат 40-го мотопіхотного батальйону, колишній військовополонений - 17.01.2018 15:36 — Новини Укрінформ
Олександр Лазаренко, старший солдат 40-го мотопіхотного батальйону, колишній військовополонений
Після трьох років полону я не одразу впізнав рідних
17.01.2018 15:36 3907
Олександру 27 років, з них майже три роки він провів у полоні і повернувся додому рівно за один місяць і один день до свого дня народження. Призваний в армію невдовзі після початку війни на Донбасі, він брав участь у найважчих військових операціях 2014 року: битві за Іловайськ і битві за Дебальцеве. Під Дебальцеве він і потрапив у полон і залишався в катівнях «ДНР» до 27 грудня 2017 року. Цього дня Олександр і ще 73 українця були звільнені з полону бойовиків і повернулися на Батьківщину, яка довгий час вела боротьбу за їхнє звільнення. Про це складний період свого життя він люб'язно погодився розповісти кореспондентові Укрінформу.

- Доброго дня, Олександре, кілька слів про себе, будь ласка.

- Я народився і виріс у місті Кривий Ріг. До війни працював на шахті. Був мобілізований 19 травня 2014 року. Відмовлятися від служби не збирався, адже треба було захищати Батьківщину. Служив у 40-му окремому мотопіхотному батальйоні, колишній батальйон територіальної оборони «Кривбас». Наш батальйон воював під Іловайском і під Дебальцеве. 9 лютого 2015 року я потрапив у засідку в районі Дебальцевого і так опинився у полоні.

- Люди, які вийшли з катівень «ДНР» і «ЛНР», розповідають жахливі речі. Що довелося пережити вам?

- Було дуже важко. Спочатку я не розумів до кінця, куди потрапив, що відбувається. Спочатку мене утримували в Донецьку, в «підвалах», там багато допитували, хотіли отримати якісь відомості, але так і не отримали. Потім просто знущалися. Я сидів у маленькій камері, де, крім мене, було багато інших хлопців. Нас по кілька днів не випускали з камери, навіть в туалет, перші три місяці нам не давали навіть помитися. Тільки один раз відвели в душову, це було вночі, нам дали всього кілька хвилин, а потім змусили знову одягнути наш брудний одяг і відвели назад до камери. Я не буду описувати детально, що зі мною там робили, скажу тільки, що тиск чинили різний: і фізичний, і психологічний, і моральний. Я навіть не знаю, який з них важче було витримати. Згодом мене віддали військовій поліції, там нас вже виводили на роботу: прибирати, підмітати, мити підлогу, листя загрібати.

Через півтора року полону мене відправили в колонію до Макіївки. Там мені повідомили, що мене обвинувачують у пособництві тероризму, і що я отримаю термін від 10 до 20 років колонії. Просто так оголосили, без будь-якого суду.

Більшу частину полону ви провели в цій в'язниці. Які умови були там?

- У колонії мене вже не допитували, не били. Навіть на прогулянку виводили кожного дня, але тільки на одну годину. Решту часу я сидів у камері розміром 5 на 3 метри з трьома іншими військовополоненими. З іншими людьми практично не спілкувався, тільки з двома ув'язненими з місцевих, які приходили до нас до камери. Один відповідав за наші речі і побутові умови, а другий приносив продукти. Але розмовляли ми з ними мало, іноді сперечалися з політичних питань. Вони підтримували «ДНР».

- Увесь цей час ви були замкнені в чотирьох стінах. Чи був у вас хоч якийсь доступ до зовнішнього світу?

- Так, до нас приїжджали представники ОБСЄ, два рази приїжджала Надія Савченко. До речі, привезла нам їжу, теплі речі. Кілька разів приїжджали російські журналісти. Спочатку,у нас був телевізор, але коли нам дали статус обвинувачених у пособництві тероризму, його у нас забрали. У коридорі висів динамік, і іноді нам включали радіо. Якщо ми дуже просили, то могли включити новини. Щоправда, новини були або російські, або місцеві, в яких правди було так само мало, як і в російських. Передавали, що Україна – агресор, обстрілює мирні міста, що в Україні все погано.

- Значить, ви все ж таки були не в повній ізоляції. А з рідними зв'язок у вас був?

- Так, на щастя, у нас була можливість листуватися з рідними. Нам дозволяли відправляти листи додому, іноді попереджали про відправлення за день, іноді за півгодини, і за ці півгодини нам треба було написати листи і підготувати їх до відправлення. Взагалі, ми намагалися писати листи заздалегідь. Рідні теж нам писали, надсилали фотографії, іноді посилки. Але ми отримували їх не завжди, частина пропадала по дорозі.

- Відомо, що на окупованих територіях перебувають російські війська. Ваші тюремники були росіяни чи місцеві?

- Це були різні люди. Були і місцеві, були і росіяни, і чеченці, і осетини, і французи, і, навіть, темношкірі. Для багатьох з них війна вже перетворилася на роботу, ритуал, вони вже не можуть без неї жити. Деякі поїхали воювати за наказом командирів.

Є й багато місцевих, але я думаю, що вони вже почали відчувати розчарування від цієї ситуації. Адже спочатку вони хотіли жити в Росії, а Росія не збирається їх приймати.

- Олександре, вам довелося витримати важкі випробування, але, незважаючи ні на що, ви зуміли вижити у полоні. Що допомогло вам у цьому?

- Найголовніше – не здаватися морально, не сумувати, тому що – якщо ти здасишся, повіриш в те, що тебе кинули, то життя стане нестерпним. Треба, незважаючи ні на що, вірити, що ти зможеш вижити, що ти доживеш до обміну, що рано чи пізно ти вийдеш на волю, хай навіть і після війни. Я знав, що Бог дав мені це випробування, і я повинен був через нього пройти. Я і мої товариші по нещастю намагалися знайти собі заняття, щоб не сумувати і не думати про погане. Хтось займався спортом і навіть кинув палити, хтось писав вірші, хтось читав книжки або розгадував кросворди. Читали Біблію, вона дуже допомагала.

- Знаєте, ми вас дуже чекали, і всі українські медіа докладно висвітлювали підготовку до обміну і сам обмін. Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося «на тому боці»?

- Про обмін ми дізналися 25 грудня. Цього дня зранку ми почули по радіо про можливий обмін заручниками, а в обід нам оголосили, що ми є у списках на обмін і, що, якщо все буде добре, нас обміняють за два дні. Чесно кажучи, я навіть не повірив.

Наступного дня, 26 грудня, нас почали готувати до обміну: прийшли лікарі, оглянули нас, зробили висновки про те, що ми здорові. Потім кожного сфотографували, видали нам довідки про звільнення з місць позбавлення волі, зроблені за їхніми незрозумілими законами, і видали нам наші речі.

27 грудня нас розбудили, нагодували, дали з собою хліб, шматок масла і смажену рибу. Потім перевірили наші речі, і до 11 ранку ми чекали автозаки, у яких нас мали відвезти на обмін. Потім ще довго їздили усім Донецьком, збирали інших наших хлопців. Чомусь я більше думав не про те, що, можливо, скоро повернуся додому, а про те, як же незручно в автозаку з речами. Нас було четверо в одній машині, було дуже тісно.

Зрештою, нас привезли на блокпост, і там ми ще дуже довго сиділи і чекали. Вивели нас з автозаку тільки о пів на п'яту вечора. Пам'ятаю, що, коли ми вийшли, ще було світло. І погода була хороша. Чомусь мені найбільше запам'яталося саме те, що не було дощу.

Деякий час ми простояли з речами біля автозаків – в оточенні військової поліції та журналістів. А потім приїхала наша делегація, почали звіряти списки. Я пам'ятаю, як почув своє прізвище, як йшов до автобусу, як перетнули спочатку чужий, а потім і свій блокпости. До того часу вже сутеніло, але наш блокпост і жовто-блакитний прапор я розгледів. І тільки тоді я зрозумів, що вільний.

Потім нас привезли у Бориспіль, де зустрічали рідні. Це може здатися дивним, але я навіть не одразу впізнав свою сім'ю, не відразу усвідомив те, що, нарешті, бачу їх, після трьох років розлуки.

Вже вночі нас повезли у госпіталь на обстеження. В цю першу ніч я так і не зміг заснути, занадто багато емоцій пережив за день.

І тепер ви на волі в оточенні рідних і друзів. Вже вирішили, чим хочете займатися тепер?

- Перше моє завдання – це вилікуватися і пройти реабілітацію. У мене проблеми з зубами, зі шлунком, в руці осколок, варикоз і ще чимало проблем. Потім треба буде пройти психологічну реабілітацію. А там подивимося, що буду робити: може, піду працювати, може, повернуся в армію.

- Ви не шкодуєте про те, що пішли на війну?

- Ні, не шкодую зовсім.

...Олександру пощастило: після 3 років полону він повернувся додому. Але ще принаймні 103 громадянина України перебувають у полоні на окупованих територіях. За інформацією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерії Лутковської, представники української влади та проросійських бойовиків мають передати один одному списки заручників 18 січня. Дата наступного обміну залишається невідомою.

Олена Горькова, Київ

Фото: Євген Любімов, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>