Коли брехня стає соціальною нормою, координати незмінні – Путін, Росія

Коли брехня стає соціальною нормою, координати незмінні – Путін, Росія

Блоги
1750
Ukrinform
Путін, як завжди, у своєму репертуарі – лукавить і чорне називає білим

З приходом в Росії до влади Володимира Путіна ставлення до України визначається принциповою переорієнтацією Кремля від міжнародної політики «європеїзації Росії» до національної реакції на глобальні процеси. Відбувся поворот Росії до ортодоксії як у сфері ідеології, так і політики. Домінування бюрократичної сваволі  створює, з одного боку, гнітючу атмосферу духовного режиму раболіпства, а з другого – стимулює появу помітного пласту відносно незалежної академічної думки. Остання, тим не менше, змушена враховувати наявність законодавчо закріплених «червоних ліній» на кшталт «крымнаш» або «настамнет». Звідси випливають і ті деформації, яким піддається образ України в суспільно-політичній думці Росії.   

                                                            Попрання істини

Є така народна прикмета: якщо президент Росії Володимир Путін декларує про свою «любов» до України й «братнього» українського народу – жди біди. Так  і 14 грудня 2017 р. під час своєї традиційної 13-ї підсумкової прес-конференції він (не проти ночі згадуючи) заявив про те, що в нього «серце кров’ю обливається за Україну».  Аргументом за те, що нібито українці й росіяни є «одним народом», послужило запитання до Путіна українського журналіста Романа Цимбалюка, озвучене російською мовою. Рефлексія і логіка президента РФ нагадала нам уже давно прожите: «одна мова, один народ, одна держава, один вождь». І нас це вже навіть не дивує: все-таки прес-конференція відбувалася напередодні президентських виборів.

Однак, не все так безнадійно. Поряд із домінуючою в ЗМІ «урядовою філософією» як прояву «духовного режиму» в Росії відбувається й процес нарощування потенціалу незалежної наукової думки. Більше того – показовим є прагнення до пошуку взаємозв’язку істини і моралі. Ставиться запитання: якщо існує моральний вибір в політиці, то чому б не допустити політичного вибору моралі? В якості аргументу щодо актуальності цієї проблеми наводиться судження отця Олександра Шмемана  про  ставлення до істини з боку пересічного православного росіянина: «Але ось що страшно: із усіх об’єктів його любові щонайменше місце посідає істина. Я б сказав, якщо говорити про категорії гріха, то гріх – це відсутність любові до Істини… Хвороба, притаманна російському Православ’ю, саме тут… Але про що б він не вів спір, чим би не обурювався і не захоплювався – критерієм для нього ніколи не буде Істина… А так як саме Істина і лише вона – звільняє, то росіянин [русский – В.Т.] дійсно зазвичай – раб своєї «любові» (курсив Шмемана. – В.Т.)».

Не менш важливою проблемою, зазначає знаний російський філософ Віктор Макаренко, є кваліфікація війни як соціального контексту брехні. І цей аспект проблеми є особливо актуальний для нашого сьогодення. Так, посилаючись на авторитетне судження іншого російського філософа – Олександра Койре, – Віктор Макаренко  актуалізує зазначену проблему, проектуючи її на сьогоднішню російську дійсність: що відбувається, коли війна із виключного, епізодичного й перехідного стану перетворюється у постійний і нормальний стан суспільства? Тоді брехня перетворюється в норму поведінки, стає соціальною нормою. Наслідком цих трансформацій в остаточному варіанті стає перетворення брехні на обов’язкову чесноту (тут і далі жирний курсив мій. – В.Т.).

Отже, реальністю суспільно-політичної думки нинішньої Росії є поява і протиборство в ній двох течій: з одного боку, чиновницька тусовка «раболепствующего разума» із врахуванням побажань верховної особи держави, а з другого – поважний пласт незалежної (в більшій чи меншій мірі) академічної думки. Існуюча реальність багато в чому випливає із парадоксального моменту російського життя – незалежно мислити дозволяється лише тому, що наукова думка, строго кажучи, за умов путінського режиму не має жодного значення для владних структур.  

Чи не нагадує це чимось сучасний стан наукової думки і в Україні? Тут нам є над чим задуматись.

                                                       Політизація історії

А втім, зазначена проблема зневажання істини інтересує мене в даний момент лише в контексті формування суспільно-політичної думки Росії щодо сучасної України та її історії.  Наприклад, коли йдеться про висловлену на прес-конференції тезу Володимира Путіна щодо фактора «все об’єднуючої російської мови», то, судячи з усього, вона була кинута в зал для розігріву публіки. Остання звичайно ж бурхливо відреагувала на цей «іскрометний» гумор  батька нації. А тих із слухачів, у кого з гумором дещо не складалося, Володимир Путін ознайомив з своїми новими пошуками в галузі історичної науки: Україна, мовляв, увійшла у склад Російської імперії в 1645 році якимись трьома маленькими областями із такими центрами як Київ, Чернігів і… Житомир (чи якось по іншому називалось). Потім нібито у 1920 роки більшовики навіщось «погрузили» в Україну її східні області  І лише після Другої світової війни територія України, нібито, приросла за рахунок її нинішніх західних областей. А вже потім, мовляв, більшовики «порозширялись» до того, що віддали Крим Україні в порушення усіх законів.

І тут у нас виникає запитання – навіщо людині, яка посідає високий пост у сусідній державі,  вторгатися у сферу історичної науки при відсутності належної компетентності? По-перше, Переяславська Рада відбулася на десять років пізніше - у 1654 р. По-друге, Житомирщина, яка розміщена на правобережжі Україні, увійшла до Російської імперії  майже півтора століття по тому - після другого поділу Польщі в 1793 р. По-третє, у 1920-ті рр.  під час неодноразового уточнення кордонів республік СРСР до Російської Федерації відійшли традиційно заселені українцями райони Стародубщини, Курщини, Вороніжчини, не кажучи вже про Кубань. По-четверте, нинішні західні області України були приєднані не після, а ще до Другої світової війни, зокрема внаслідок пакту Ріббентропа-Молотова 1939 р.  

А що стосується Криму, то, всупереч усім домислам про нібито якесь свавільне рішення Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, ця передача відбулася внаслідок післявоєнної руйнації півострова та нестачі кваліфікованої робочої сили після депортації татар у травні 1944 р.  Саме тому у 1954 р. Кримська область і була передана Україні Постановою Президії Верховної Ради СРСР із таким формулюванням: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю і Україною».

Передача Криму була належно оформлена відповідно до чинного законодавства СРСР. Спершу 25 січня 1954 р. на засіданні Президії ЦК КПРС було затверджено відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР про  передачу Кримської області із складу РСФСР у склад УРСР.  Згодом 5 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради РСФСР постановила передати Кримську область Українській РСР.  Потім 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про передачу Кримської області із складу РСФСР у склад УРСР».  І, врешті-решт, 26 квітня того ж року Верховна Рада СРСР законом «Про передачу Кримської області із складу РСФСР у склад УРСР» затвердила указ своєї Президії і внесла відповідні зміни у статті 22 і 23 Конституції СРСР.  

Тим часом Володимир Путін часто посилається на те, що йому невідомі мотиви дій Хрущова. Тут немає про що й гадати: рішення Микити Хрущова було пов’язано із будівництвом північнокримського водоканалу від Каховського водосховища на Дніпрі й доцільністю ведення й фінансування масштабних гідротехнічних робіт в рамках однієї союзної республіки. А що вже стосується демонізації Кремлем особистості Хрущова, то слід було б нагадати, що і Указ від 19 лютого і закон від 26 квітня підписав голова Президії Верховної Ради СРСР Климентій Ворошилов. Отже, все діялося згідно чинного законодавства. А факт законності постанови ВР РСФСР про передачу Криму Українській РСР був поставлений під сумнів лише в 2014 р., коли Крим став анексований Росією, при тому що більшість держав світу не визнало законність цього силового приєднання.

                      Ділитися будемо «по братньому»  – було ваше, а стало наше

Тоді виникає запитання: навіщо було Володимиру Путіну, як то кажуть в народі, «город городити»? Очевидно з тим, щоб ще раз зафіксувати своє бачення проблеми Криму: оскільки, мовляв, ми з українцями «один народ», то й країни наші пройдуть крізь нинішні складнощі через Крим: «Народ Криму визначиться так, як він визначився. Ми [з Україною] пройдемо через це, я впевнений». Ось і розгадка набридлої мантри про «один народ»: ділитися будемо «по братньому»  - було ваше, а стало наше.

Що стосується проблеми Донбасу – то це вже історія сьогодення, яка теж примітивно фальсифікується. Попри те, що українські військові неодноразово знаходили в зоні АТО документи російських кадровиків, Путін продовжує гнути свою лінію про те, що російських військових на Донбасі нібито немає. А тим часом, мовляв, якщо Україні не будуть протистояти міліцейські формування «ДНР/ЛНР», то «українські націоналістичні батальйони» влаштують на Донбасі різанину, як у боснійській Сребрениці.

Цю тезу Кремля спростовує український журналіст Роман Цимбалюк, якому після двох годин прес-конференції нарешті дали слово. Питання було поставлене ним кардинально: чи й далі Путін займатиме абсурдну позицію щодо уведення миротворців ООН на Донбас, оскільки на практиці це «ваші люди піддають різанині населення Донбасу» а тим часом звільнені Збройними Силами України «міста, такі як Слов’янськ і Маріуполь, живуть прекрасним мирним життям». Щоправда від Путіна правди добитися не вдається, і Цимбалюк нагадує: «Я не вперше задаю вам питання й біда лише в тому, що ви на всі запитання відповідаєте як раніше. Ви ніколи не приховували, що відправляєте людей на Донбас «вирішувати питання», а в житті це називається убивати громадян України».

Путін, як завжди, у своєму репертуарі – лукавить і чорне називає білим: «Російської армії на території Донбасу немає. Ми ніколи не говорили, що там немає людей, котрі займаються вирішенням окремих питань у воєнній сфері, але це не значить, що там присутні регулярні російські війська, відчуйте різницю». Другий раз слово Цимбалюку не дають – він не може вести діалог далі. А тим часом, згідно даних розвідки, на Донбасі перебуває 35 тисяч кадрових російських військових. А на озброєнні у армійців із РФ на Донбасі – більше важкої техніки, ніж у всій Великобританії.

Романа Цимбалюка, як власне й інших українських журналістів, можна зрозуміти. З року в рік президент сусідньої країни повторює одні й ті ж заяложені псевдоаргументи на задану тему: «НАСТАМНЕТ». А тому громадськість України потроху стає байдужою до путінських прес-конференцій: ось і цього разу московське шоу не викликало жодного ажіотажу в українському сегменті Facebook. Судячи з усього, навіть найактивніші українські користувачі соцмереж втратили інтерес до уже набридлих фраз президента РФ. Щоправда, цього разу у їхнє поле зору потрапили хіба що відповіді про миротворців на Донбасі, та ще судження Путіна про нібито блокування Києвом процесу обміну полоненими, про яких доручено дбати довіреній особі Путіна – його куму Віктору Медведчуку.

Але й у площині такої, поза всяким сумнівом, глибоко гуманної проблеми Путін залишається вірним собі – усе фальшує і перекручує.  Якщо вірити йому, то процес обміну блокує Київ, а Кремль увесь «білий та пухнастий». Більше того – сам президент Росії, мовляв, переговорив із очільниками ДНР/ЛНР Олександром Захарченком й Ігорем Плотніцьким: «Ми провели цю роботу, і я вперше, по-моєму, взагалі з ними розмовляв, з керівниками». І вони погодилися, погодилися із списком обміну – 67 осіб з сторони України, і 300 – з ОРДЛО. Однак, мовляв, у Києві «раптом сказали: ні, це не годиться, ми повинні цей список змінити. І знову взяли, й усе зупинили».  

Як на цю проблему дивиться українська сторона?  Тут позицію висвітлює представник України у Тристоронній контактній групі Леонід Кучма: проблема ускладнюється небажанням запитуваних очільниками «ДНР/ЛНР» людей повертатися на непідконтрольні Україні території Донбасу. А тим часом домовленості мають бути досягнуті навіть шляхом компромісів, але так, щоб це не відбилося на кількості людей.

Отже, діалог тривав, аж доки 27 грудня 2017 р. не завершився обміном ув’язненими й затриманими: Україна передала окупантам 233 людей (із 306 людей, як то вимагали терористи, а ще 73 відмовилися повертатися в ОРДЛО). Із противного боку бойовики звільнили 74 полонених (щоправда одна із звільнених українок залишилася на окупованих територіях, тому на підконтрольну Україні територію передали 73 людини).

А тим часом у самій Росії проблема Криму поступово сходить на узбіччя громадської думки. Аналітики висувають припущення, що консолідуючий ефект цієї проблеми більше не спрацьовує на авторитет Кремля. Тому Володимир Путін й обмежився тезою «Кримчани зробили свій вибір».  А далі прес-конференція перетворилася у досить скучне й поникле видовище. Так наприклад, у YouTube прес-конференцію по каналу «Росія 24» постійно дивилося приблизно 30 тисяч осіб – і це на всю Росію! А втім цей пропагандистський захід розглядався кремлівськими політтехнологами як старт до «президентської виборчої кампанії». І тут суть не в тому, що хтось сумнівається у її результатах. Скоріше навпаки – передбачаючи практично безальтернативне обрання Путіна, люди можуть просто не піти на виборчі дільниці. Отже – слід будь за що подбати про поліпшення явки людей.

                                                              А далі що?

Які меседжі можуть оприлюднити кремлівські політтехнологи? Найбільш козирний, очевидно, зводитиметься до того, що попри всі проблеми Росія «встала з колін» й розбудувала могутню армію. Армія добилася перемоги на Близькому Сході й повертається із Сирії. А далі що? Для піднесення бойового духу росіян ні Крим, ні Донбас більше не підходять. Звісно, у спокої Україну ніхто не полишить, але війна, судячи з усього буде й надалі утримуватися в рамках «конфлікту низької інтенсивності». Тож життя довело, що сподіваних дивідендів Донбас не приніс, але це вогнище напруги, судячи з всього, Росія й надалі буде намагатися використовувати розмінною монетою у зовнішньополітичному торзі.

А в цілому, як зазначають українські ЗМІ, дії Путіна засвідчили, що зовнішньополітичний компонент його президентської програми буде, очевидно, не основним у ході виборчої кампанії. Навіть у регіоні Близького Сходу, де Росія позиціонує себе переможницею, у Кремля навряд чи знайдуться достатні ресурси щоб нарівні тягатися з Білим Домом. Не змінять ситуацію й публічні компліменти на адресу Президента США Дональда Трампа. Стосовно України позиція Путіна залишається на загал передбачуваною: вдаючись до слів «націоналістичні батальйони» і «державний переворот на Україні», він знову і знову дає сигнал підконтрольним медіа і надалі демонізувати нашу країну. Тому і його «миротворчість» сприймається громадськістю України як фальшива. У підсумку складається враження, що, з одного боку, Росія не має того впливу на події в Україні,  на який вона розраховувала, а з другого -  вона не збирається випускати нашу країну із сфери своєї заінтересованості.

І тут на разі слід бути особливо пильним. Зокрема варто було б прислухатися до експертної думки Андрія Ілларіонова – колишнього радника Володимира Путіна. Йдеться про величезний державний борг України, який стає дедалі більш непідйомним: а це близько 90 мільярдів доларів сукупного боргу й десь близько 60-65 мільярдів доларів деномінованих в іноземній валюті. За цих умов над країною нависає загроза зовнішнього управління – і то не Вашингтона чи Брюсселя, а зовсім із протилежного боку. Наприклад, якщо наш сусід із північного сходу вирішить викупити цей борг з дисконтом чи по номіналу, то в нього є всі наявні кошти, тому що валютні резерви Росії складають 426 мільярдів доларів. Тобто, борг України складає собою десь 15% реальних золотовалютних резервів Росії.

А звідси, зазначає Ілларіонов,  й реальність існуючої загрози: «Якщо б така операція була здійснена, то з макроекономічної точки зору російська економіка цього навіть не помітила б. Але в один прекрасний день, чи ранок, чи ніч Україна може проснутися й побачити, що утримувачами її боргу є не люди із Вашингтона або Брюсселя, а кредитори із Кремля. І тоді вже не лише в «ЛНР», «ДНР» і в Криму управління буде визначатися росіянами, але і в Києві. І на стороні нових кредиторів будуть не лише сила й танки, але й міжнародне право, а воно, безумовно, вимагає… і виконання фінансових зобов’язань.  Це та яма, в яку затягла Україну ось ця вкрай некомпетентна грошова, фінансова політика…»

Але це поки що застереження на більш тривалий проміжок часу. А, повертаючись до проблем сьогоднішнього розгляду, мусимо констатувати, що в цілому враження від прес-конференції було неперфектне: впродовж майже чотирьох годин цього щорічного шоу Володимир Путін виглядів досить непрезентабельно, навіть дещо невпевнено. Він час-від-часу кашляв, запинався, розповідав якісь плоскі анекдоти, над якими мали б сміятися співробітники його служби охорони, котрі складали з добру половину аудиторії.  Спостерігачі й учасники прес-конференції мали можливість пересвідчитися, що назагал це дійство являло собою досить сумну картину. Більше того - підспудно закрадалася досада: і оцей вертеп, осмислюючи закладену в нім українську тематику, нам доведеться дивитися ще впродовж шести років?   

Постає й інше запитання:  невже й на цей раз  жодної альтернативи – хоч би у середньостроковій перспективі?

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-