«Іронія долі»: та займіться вже чим-небудь іншим!
Навіщо їм це було – нариватися – про що ледве не всі наші патріотичні ЗМІ і блогери написали? Так, вони просто хотіли виставити і таки виставили на посміховисько всіх нас, кому болить не так прихильність декого з глядачів до сорокарічного «з гаком», «надцять» раз баченого фільму, як оця непорушна, залізобетонна і бездумна українська зануреність в імперське минуле. І всі ми - ті, хто щосили намагається виборсатися з трясовини «совка», виглядаємо при цьому заповзятому поборенні рязановської мелодрами дійсно аби як, самі того не помічаючи...
А з чим ви, власне, боретесь, панове?
Ми усі кинулися голосити, закликати і повчати, ми вимагали від Нацради покарати порушників, оштрафувати, забрати ліцензію… А то все насправді було дуже смішно, хоча б тому, що (про це пише онлайн-ресурс Opinion) закони у нас прописані «по-українськи» - і одна редакція Закону про кінематограф трансляцію «Іронії» однозначно забороняє, навіть якщо Тализіна В.І. 1935 р.н., особа яка створює загрозу української державності, грає там третьорядну роль в епізоді, а інша редакція (того самого закону!) – ні, бо зняте це кіно до, а не після 1991 року. І можна собі тільки уявити, яка комедія – не в кіно, а в житті - буде подарована недругам України, якщо ця справа таки дійде до суду, де натаскані та цинічні адвокати «Інтера» переможно мочитимуть позивача оцією законодавчою шизофренією. Незалежно від рішення, яке винесе суд.
І буде все це розгортатися за пильної уваги ЗМІ - наших «ватних» та російських - і на тлі, власне, предмету розборок - сентиментальної різдвяної казки зразка 1 січня 1975-го, яка сорок з лишком років тому насправді, що називається, прийшлася розрадою для душі - задавленому цензурою населенню імперії. Тому, власне, вона й популярна досі серед декого з тих, хто досі не може забути того першого свого враження і свою власну молодість. А йдеться в тому кіно усього лише про можливість чуда, і про кохання як спасіння. І знято це було талановитим режисером за талановитим сценарієм, і відчувається там фактура і смак тодішньої повсякденності, і грали там талановиті актори (Валентина Тализіна, нагадую, лише в невеличкому епізоді), і звучали (і це було ледве не фрондою за радянських часів) блискучі вірші, на які був тонкий знавець Ельдар Рязанов, покладені на теплу музику Мікаела Тарівердієва.
Що би там не говорили сучасні молоді критики (а вони говорять і часто дурниці, наприклад, що «Іронія» - це відстій, поетизація недолугості «мамєнькіного синка» Жені Лукашина), вони не хочуть, або не можуть зрозуміти дуже просту річ: подібний художній твір варто оцінювати лише за міркою того часу, коли він був створений. Якщо фільм безнадійно застарів, то він втрачає аудиторію, а якщо знаходиться ще споживач, то критикувати його художні якості немає сенсу – тут треба говорити про політику і соціологію.
Вважаєте «Іронію…» недоречною на українських телеекранах під час війни? Так придумайте, запропонуйте нове, своє, так, щоб потім його «крутити» в новорічні дні довгими-предовгими роками. Але про це лише розмови точаться уже стільки років, що уже і перелічувати їх нудно. Немає грошей? Якби то все було просто… Немає ідей та людей – в цьому основна проблема. Але при цьому, і перші, і другі безперечно є, бракує ефективних механізмів, ліфтів, які б швидко піднімали цих людей до можливості реалізувати свої ідеї.
От про це і треба говорити, а ми – з чужої подачі - про зовсім інше. Так нас і відсувають на маргінес, роблять з нас злу карикатуру.
Хто стане Рязановим XXI століття?
Готуючи різдвяну індичку, сентиментальні американські господині вже десятки років проливають сльози, передивляючись знятий ще 1946-му голлівудський фільм «Це прекрасне життя». (У нас мало про нього знають, дуже раджу тому, хто не бачив – напрочуд світле і зворушливе кіно про людей). Це я про те, що подібна зацикленість – це про всіх, а не лише про українців. Але у США за ці роки створили ще багато інших різдвяних казок, більш ніж просто популярних. Найвідоміший у нас приклад - «Один вдома», «Один вдома -2,3,4,5». Маколей Калкін, який у 1990-му зіграв свою роль десятирічним хлопчиком, уже давно виріс і його кілька разів довелось замінювати іншими юними акторами, а запит – залишається.
…А втім, традиція зустрічати Новий рік за столом «з їдлом» і телевізором «з дивидлом» – хіба це не те, що уже років двадцять мало б відійти у минуле? І скільки вже разів так і бувало серед людей, змінився час – змінилася мода. Та ж «Іронія…» була не першою у ролі шоу-лідера Новорічних свят. А до неї була «Карнавальная ночь» того ж Ельдара Рязанова. І, зверніть увагу, там була зовсім інша, пов’язана з часом і його технологічними і соціальними можливостями історія успіху - адже це була КІНОкартина, яка спочатку зібрала рекордні аудиторії у кінотеатрах, а лише потім вийшла на телеекран. І правильно, бо в середині 50-х телевізор був ще дивом, їх на цілу вулицю були в квартирах одиниці, щоб подивитися на таке диво люди один до одного у гості ходили. А ще до того – були новорічні бали, кавалери запрошують дам… До речі, а чому б нам не повернути у сьогодення Новорічний бал у якості ретро-тренду часу?
Але це вже не принципово у час, коли традиційний телеканал от-от остаточно стане архаїкою, втіхою консервативних пенсіонерів, бо люди вибиратимуть з Мережі, компонуватимуть собі програму лише з того, що вони хочуть дивитися. Тобто, а ми думали про те, що феномен «Іронії…» уже неможливий в наш час? І за це – слава Богу. Це в середині 70-х, в країні двох телеканалів (на третьому, згідно з радянським анекдотом, сидів полковник КГБ і погрожував пальчиком: мовляв, я тобі поклацаю перемикачем, дивись що тобі дають!), за глухою залізною завісою – лише і можливе було таке от занурення десятків мільйонів в одне єдине кіно. А зараз цього вже не буде від слова «ніколи», і гуртувати націю емоційно треба уже навколо чогось принципово іншого за підходом і технологією. Може, новорічні феномени сучасності десь заховані в мережевих технологіях, а може, це буде щось публічне за безпосередньої участі аудиторії.
Дарую ідею – створіть ресурс, який за визначеним вами варіантом – підбере і покаже пересічному глядачеві індивідуальну програму новорічної ночі. Або – ще простіше – покажіть у різдвяний тиждень – ретроспективу різдвяних кіноказок всіх часів і народів, починаючи, наприклад, з того ж «Цього прекрасного життя».
Коротше. Хто їх, ці відкриття сучасної «святкової» комунікації придумає і зреалізує – той і буде «Рязановим сучасності», той і стане автором новітньої різдвяної легенди першої третини XXI століття.
А потім – теж буде уже щось інше.
Сергій Тихий, Київ
