6 січня. Пам’ятні дати

Святвечір або Багата кутя – одне з найурочистіших християнських свят. Його відзначають напередодні Різдва. Цей день – останній день Різдвяного посту, тому й страви мають бути пісними. Вважається, що на столі має бути 12 пісних страв, на честь 12-ти учнів Христа. Вживати скоромне, тобто м’ясо, рибу, молочні продукти, можна з початком Різдва – 7 січня.

У різних регіонах України у звичаях святкування Святвечора були деякі відмінності, але всюди існував обряд, пов’язаний з приготування першої куті. Її називали Багатою, оскільки, крім неї, готували ще одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею й капустою, картопля та узвар.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, тому з нею пов’язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик – на добробут, а запали – на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам’ятали відоме прислів’я: «Не передай куті меду». В деяких регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами та іншими смаковитими приправами.

Щойно на небосхилі з’являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу і розмовляти тихцем. Вставши, голова сімейства пропонував пом’янути покійників і запросити їх на Святвечір. Вважалося, що саме в цей час усі близькі й далекі родичі мають прийти до оселі, відтак звільняли для них місця на лавах і стільчиках, ставили страви і клали ложки.

В Україні досі не втратила своєї актуальності чудова традиція колядування, коли діти ходять по домівках, співають різдвяні пісні-колядки, бажаючи господарям всіляких гараздів.

Ювілеї дня:

120 років від дня народження Володимира Сосюри (1898-1965), українського поета. Як зазначає у книзі «Розстріляне відродження» Юрій Лавріненко, «Ніхто з поетів – «двадцятидесятників» не міг і мріяти про таку міру популярності серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра – цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою…» Великий вплив на Сосюру мали Блакитний і Хвильовий, яким він присвятив не одну свою поезію; він почергово належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ. Під час сталінського терору поет був багато разів «битий» партійною критикою, чимало його творів залишилося в архівах цензорів, так ніколи і не побачивши світу. Жорстокі реалії 30-х років – Голодомор, тотальні репресії, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового виснаження. Після того, як він з балкону житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіації до лермонтівського «Демона» – «Я чорний демон – дух вигнання…» – його забрали до психіатричної лікарні. Можливо, цим він уникнув фізичного знищення… Після важких років внутрішньої «перебудови», яка була рівнозначна поетичному самогубству, Володимир Сосюра став для режиму «своїм». Навіть отримав Сталінську премію у 1948.

Цього дня, 80 років тому, народився Василь Стус (1938-1985), український поет і перекладач, правозахисник. Народився Василь Стус на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині – краї, який дав нам Івана Світличного, Івана Дзюбу, Василя Голобородька, Миколу Руденка, Олексу Тихого. Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім - армія. Під час навчання і служби став писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні». Напутнє слово до них написав Андрій Малишко. Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»  у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ. Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга («Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані. У січні 1972 року його вперше арештували. Впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після повернення восени 1979 року до Києва він приєднався до гельсінської правозахисної спілки. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, а після цього і до другого арешту – в цеху № 5 промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт». У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня, в карцері, можливо, від переохолодження. Офіційна версія смерті поета  - зупинка серця. Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі  і лише у 1989 році разом із побратимами - Юрієм Литвином і Олексою Тихим був перепохований на Байковому кладовищі Києва.

79 років від дня народження Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002), видатного українського спортсмена і футбольного тренера, Героя України (2002). Нагороджений керівництвом ФІФА орденом «За заслуги» (посмертно). Як головний тренер Лобановський очолював українські команди «Дніпро» та «Динамо» (Київ). Тренував збірні ОАЕ і Кувейту. Із січня 1998 по грудень 2001 року - головний тренер збірної України. У 1975 році був визнаний кращим тренером світу. Під час роботи у «Динамо» 8 разів вигравав чемпіонат СРСР, 6 разів – Кубок СРСР, двічі європейський Кубок кубків (1975, 1986), Суперкубок УЕФА (1975).

Роковини смерті:

День пам’яті Амвросія Бучми (1891–1957), українського актора, режисера, педагога. На сцені – з 1906 року. Працював у театрах Львова, Києва, Черкас, Херсона, Житомира. В 1922-1936 роках (з перервою) – у театрі «Березіль» (з 1935 – Харківський український драматичний театр), 1936-1957 – в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка. З 1924 року знімався у кіно. Однією з кращих ролей актора була роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті» Івана Франка. Іван Москвін, побачивши Бучму в ролі Задорожного, відмовився від думки поставити на сцені МХАТу «Украдене щастя». Він визнав, що після Бучми навряд чи хто зможе краще зіграти Миколу. Запам’ятали глядачі Амвросія Бучму й у ролі Терентія Пузира з п’єси Тобілевича (Карпенко-Карого) «Хазяїн». Над художнім відтворенням «Хазяїна» Бучма працював не лише як актор, а й як режисер (у 1939 році вистава була поставлена на сцені театру ім. Франка). Як казала його багаторічна партнерка по сцені Наталя Ужвій, «ніколи не знаєш, що Бучма зробить, як буде жити на сцені, які очі будуть на тебе дивитись, яке життя ти в них прочитаєш, і що і чим тобі треба відповісти…»