У цьому світі сумно без Чорновола…

У цьому світі сумно без Чорновола…

Аналітика
2240
Ukrinform
Чорновіл був і залишився історичною альтернативою, нереалізованою можливістю – перспективною, але малоймовірною

Сьогодні В`ячеславу Максимовичу могло б виповнитися 80.

Давно забулися суперечки про його особистість і роль у становленні незалежної України, про помилки і перемоги. Давно втамувався біль, спричинений його наглою смертю на трасі під Борисполем у березні 1999-го. Безліч інших проблем і нових смертей наповнили тугою наші серця.

А тоді, наприкінці ХХ століття, ця втрата спричинила гостре відчуття непоправного. Не вірилося, що то лише – жорстока примха долі. В цій смерті мав бути чийсь злий умисел, чийсь кривавий розрахунок – не дарма ж справу Чорновола то закривали, то поновлювали, і здається, в ній ще не поставлено останню крапку…

Так було свого часу й зі смертю правозахисника й академіка Андрія Сахарова, коли вся демократична спільнота на теренах совєтської імперії відчула себе осиротілою.

Уже в нашому тисячолітті, під час першого і другого Майданів довелося чути: «Ех, якби В`ячеслав Максимович був живий!..» Здавалося, з його харизмою історія могла б піти іншим руслом. Він би став нашим Гавелом, він би зробив суспільство високоморальним, він би покінчив з комунізмом за чотири роки своєї першої президентської каденції…

Можливо, й так – у лідера Народного руху був шанс стати Президентом України в 1991 році. Й він набрав таки чимало – 23,27 % у першому турі. А другого не було. Втім Україна тоді була до «Гавела» не готовою.

Вікно можливостей було відкрите й пізніше. Один із його соратників повідав: коли Кравчук переміг на президентських виборах, він, начебто, запропонував Чорноволу посаду голови Уряду. Той взяв час на роздуми, але зрештою відмовився – мовляв, погано знається на економіці. Його місце зайняв Масол, потім Фокін, потім Кучма. І Україна залишилася російською колонією.

Чи міг би В`ячеслав Максимович круто повернути штурвал? На посаді прем`єра – навряд чи. Але в нашому політикумі саме з позиції опального прем`єра легше всього йти на Президента. І, хто зна, вчини він так, можливо Кучма так і лишився би директором заводу, а Кравчук на дострокових виборах програв би колишньому політв`язню…

Перший раз Чорновола я побачив у телевізорі – у 1990 році. То була якась його дискусія з представниками від КПУ, можливо з тим таки Кравчуком. Великого враження він не справив. Для нас, поміркованої демократичної молоді тих часів, авторитетами були опальний поет-футурист Іван Драч, режисер Лесь Танюк, що повернувся з «московського заслання», жива легенда Дмитро Павличко, викривач Чорнобильської авантюри Володимир Яворівський… На їхньому тлі Чорновіл здавався надто різким і пафосним, він говорив незрозумілою нам мовою дисидентів. Та й у Києві його мало хто знав.

Не думаю, що маю право оцінювати риси характеру Чорновола, його лідерські якості чи здатність керувати життям області (два роки він очолював Львівську облраду). Я не працював з ним пліч-о-пліч і не мав щастя спілкуватися щодня. Залишимо цей привілей його соратникам.

Але три зустрічі все ж відбулося. Уперше це було десь у 1993-94 році, коли В`ячеслав Максимович приїхав до газети «Киевские ведомости» давати інтерв`ю. Був він вдягнений, наскільки пам`ятаю, незвично для тогочасних нардепів – у кольоровому піджаку в крупну клітину, з широкою яскравою краваткою – чи то жовтою, чи помаранчевою. Виглядав молодим і веселим, і по очах було видно – готовим до будь-яких дискусій.

І така дискусія розгорілася, коли мова зайшла про федеральний устрій України. Тоді ходила стійка версія, що автором ідеї був саме Чорновіл. І ми, по-журналістськи безжально «розкручуючи» тему, закидали його запитаннями з розряду провокативних. Він завівся з-півоберту.

Так, – казав, – ще на зорі існування Української гельсинської спілки подібна ідея піднімалася. Тоді мало хто очікував швидкого розпаду «союзу», готувалися до тривалої боротьби, і автономія західних областей України, здавалося, давала шанс на їх швидку демократизацію. А потім уже, маючи базу у Львові, Івано-Франківську і Тернополі, можна було б поширювати свій вплив на решту областей.  Втім, цю ідею, за словами Чорновола, тоді ж і зарубали…

Пізніше, коли В`ячеслава Максимовича не стало, пропагандисти Медведчука раз-по-раз приписували йому отой «федералізм». Відсилали при тому до спогадів сина – Тараса, що, мовляв, до кінця днів батько був прихильником так званого земельного устрою країни. Це використали у війні проти Ющенка, у фейкових «помаранчевих» листівках-карикатурах про «три сорти українців».

Можливо, й запізно сьогодні: але підкреслю – «федералістом» Чорновіл не був. Принаймні, з 1993 року. Я свідок.

Гострота тої нашої суперечки, в яку переросло інтерв`ю, була викликана ще й от чим: ми, діти «радянської» України, все ще сумували, навіть не за «союзом», а за московськими демократами, яких вважали більш просунутими, ніж вітчизняні. Ну і, звичайно, виступали за двомовність.

Втім, доля викидає чудернацькі фортелі. Чи знали ми тоді, в 93-у чи 94-у, що за кілька років російськомовні «Киевские ведомости» рішенням Центрального проводу будуть визнані одною з двох головних всеукраїнських газет Народного руху! (Засновники видання таким чином намагалися заскочити до ВР). У редакції було терміново створено первинний осередок Руху, почастішали візити партійних функціонерів – здебільшого з проханнями розмістити на першій полосі знімки якихось безголосих співачок чи модельок. Чорновіл про все це, сподіваюся, не знав.

Але він часто бував у редакції. Тут і відбулася наша друга розмова, про яку я вже багато писав. Пізно ввечері він тихенько постукав до мого кабінету і, зайшовши, одразу змусив ніяковіти, спитавши «поради в мудрої людини». Це я мав «мудро порадити» Чорноволу? Звичайно, це була данина ввічливості й доброзичливості – риси, без яких важко уявити Чорновола.

Щоразу, як колишні прибічники називали його «диктатором» і «узурпатором», я згадував отой несміливий стук у двері й знезброююче про «мудру людину» – і не вірив.

Порада ж йому була потрібна ось з якого приводу: в країни Балтії мала летіти делегація України на чолі з президентом Кучмою. До складу її входив і опозиціонер Чорновіл. Місце йому виділили серед журналістів, але напередодні вильоту з АП подзвонили і запропонували летіти в президентському салоні.

«Очевидно, Кучма хоче зі мною поговорити віч-на-віч, – висловив припущення Чорновіл. – Гадаю, про щось важливе. Але ж як це сприймуть журналісти? Чи маю право я, як лідер опозиції, усамітнюватися в компанії президента?»

В наш час жодної проблеми в цьому ніхто б не побачив. Але Чорновіл, через властиве йому почуття порядності, дуже з цього переживав.

Що я міг йому порадити? Звичайно, одне – приймати запрошення. Але наперед підготувати список вимог до президента від опозиції і повідомити ЗМІ, що мета «спільного» польоту – оголосити Кучмі ці вимоги.

Чорновіл так і зробив. Та далі події розгорталися для нього неочікувано. Скоріш за все там,  у президентському салоні, Кучма прокрутив лідеру Руху аудіозаписи розмов його найближчого оточення, яке на той час готувало в партії «путч». Чорновола хотіли зняти з усіх посад, а на місце очільника поставити Олександра Лавриновича.

У моїй пам`яті наша розмова тісно переплелася в причинно-наслідковому зв`язку з наступними діями Чорновола. По прильоту до Вільнюса він тут же телефоном (чи телеграфом) зняв зрадливого Лавриновича з посади свого першого заступника, дісталося й іншим заколотникам. Хоча може між цими подіями минув значно більший проміжок часу…

Та давня вечірня бесіда з В`ячеславом Максимовичем тривала кілька годин. Нічого не відаючи про заколот, він натхненно змальовував план об`єднання опозиції, декламував якісь тези до програми партії… Він був сповнений великих сподівань. І аж ніяк не очікував удару в спину.

Я був знайомий з багатьма заколотниками. Повертаючись знову й знову до тих подій, вони переконували мене, що часи Чорновола давно минули, що варто було омолоджувати керівництво партії, іти на тісніші контакти з великим бізнесом, заводити через Рух до парламенту банкірів, власників «заводів, газет і пароплавів». Я не знав, чи праві вони були. І досі не знаю.

…Спроби переворотів в НРУ слідували одна за одною. Демократичний рух розколовся на дрібні друзки, які продовжували різати і шматувати одна одну.

І в один із таких періодів відбулася моя третя й остання розмова з Чорноволом. Виглядав він якось занедбано, у м`ятих брюках, нестрижений, раптово постарілий. «Дід зовсім погано виглядає», – сказав тоді я сам собі, хоча ніколи до того не сприймав його як «діда». З  його скоромовки запам`ятав лише одну фразу: «Я не розумію, що коїться…». Мабуть, це було пов`язано з якоюсь подією, вже не пам`ятаю, якою. Фраза ж крутиться в голові всі ці роки як певне узагальнення настрою і самопочуття Чорновола у той, трагічний період його життя…

Цивілізаційний історик Арнольд Тойнбі писав, що кожне окреме покоління може відповісти тільки на один цивілізаційний виклик. Тільки на один.

Виклик для Чорновола і його однодумців – це боротьба за незалежну Україну. І вони на нього відповіли з честю. За цю мрію вони заплатили дорогу ціну – арештами і таборами, підірваним здоров`ям. Взяти на свої плечі ще один виклик ані Чорновіл, ані Лук`яненко, ані Горині вже не могли. Ні фізично, ні морально.

На зміну старим ворогам – партократам, кагебістам, «червоним директорам» – прийшли нові, молоді, ікласті. Що жили не за «моральним кодексом будівника комунізму», а «по понятіям», успішно «кидали» молоду Українську державу й її лохів-народ, керували бізнесом і політикою з казино і стрип-холів, говорили не українською і не російською, а «по фєнє». Вироки їхні були жорстокими.

Мрійники-демократи у боротьбі з цими хижаками не мали жодного шансу. Вони просто не розуміли, «що коїться».

Якби так сталося, що Чорновіл дожив до свого нинішнього ювілею, він уже ніяк не зміг би вплинути на хід суспільних процесів. Навіть якщо б йому було 60 із хвостиком – стільки, як тоді, коли спілкувалися востаннє. Чорновіл був і залишився історичною альтернативою, нереалізованою можливістю – перспективною, але малоймовірною.

І все ж без нього в цьому світі сумно.

У ті давні дні мені в розмові з ним було комфортно. Як і в спілкуванні з його однодумцями, націонал-демократами тих часів – Ігорем Юхновським, Лесем Танюком, братами Горинями, Віктором Пинзеником, Сергієм Головатим. Я вважав себе у ті часи росіянином і російськомовним, але не відчував відторгнення. Я був у захваті від їхньої ерудованості,  європейської коректності, уміння мислити критично і раціонально. А головне – їхні очі палали мрією.

Шукав цю мрію і в політиках зі сходу країни. Але… помічав лише дві емоції – ностальгію за совком і долари. «Чому люди, що сповідують начебто чужі мені цінності, здаються ближчими і зрозумілішими, ніж ті, хто захищає мої інтереси? – питав я сам себе у ті часи. – Можливо, я не ті цінності обрав? Можливо, варто їх переосмислити?»

І я переосмислив. І вдячний за це йому. І так хотілося б повернутися назад у часі, та не для того, щоб продовжити розмову. А щоб – якимось чином захистити його, чого я так тоді й не зумів зробити…

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-