18 грудня. Пам’ятні дати

18 грудня. Пам’ятні дати

1470
Ukrinform
Сьогодні з ініціативи ООН відзначається Міжнародний день мігранта.

Враховуючи велике число мігрантів у світі, яке постійно зростає, 4 грудня 2000 року Генеральна Асамблея проголосила 18 грудня Міжнародним днем мігранта. У цей день в 1990 році Асамблея прийняла Міжнародну конвенцію про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей. Протягом всієї історії людства міграція була мужнім проявом волі індивідуума подолати всі негаразди і домогтися ліпшого життя. Сьогодні в результаті глобалізації та досягнень в галузі зв’язку та транспорту значно збільшилася кількість людей, які прагнуть і здатні переміститися в інші місця. Нова ера відкрила нові можливості і, водночас, виявила нові проблеми перед суспільствами в усьому світі. Вона також висвітлила очевидний зв’язок між міграцією та розвитком, а також можливості, які вона надає для взаємного розвитку, тобто послідовного поліпшення економічних і соціальних умов в країнах походження і призначення. Таке явище як міграція привертає все більше уваги громадськості. Непередбачуваність, надзвичайність і складність завдань, пов’язаних з процесом міграції, вимагають злагоджених дій і співпраці між регіонами і країнами. Організація Об’єднаних Націй відіграє активну роль у цій царині, сприяючи розвитку діалогу і взаємодії між країнами і регіонами, а також заохочуючи обмін досвідом та розширення можливостей в сфері співробітництва. За даними Міжнародної організації з міграції, кількість мігрантів у світі близько 250 млн осіб. Щодо нас, то у зв’язку з російською анексією Криму і війною на сході, Україна переживає бум внутрішньої міграції. На сьогодні в Україні нараховується 1,6 мільйони внутрішньо переміщених осіб. За цим показником наша країна посідає 9 місце в світі. Як відомо, існує Всесвітній день біженців, який відзначається щороку 20 червня з ініціативи ООН.

Разом з тим, починаючи з 2010 року, цього дня відзначається День арабської мови в ООН, яка є (з 1973) однією з шести офіційних і робочих мов ООН. Арабська мова – одна з найпоширеніших мов світу. Нею розмовляють у західній Азії та північній Африці майже 240 мільйонів (як рідною) і ще 50 мільйонів (як другою) людей. Класичну арабську – мову Корану – обмежено використовують з релігійною метою мусульмани всього світу (загальна кількість 1,570 млрд осіб). Арабська є не тільки офіційною та робочою мовою Генеральної асамблеї та деяких інших органів Організації Об’єднаних Націй (ООН), але й офіційною мовою всіх арабських держав (в Іраку – разом із курдською). Крім того є однією з офіційних мов Ізраїлю, Чаду, Еритреї, Джибуті, Сомалі, Коморських островів та невизнаного Сомаліленду. Найближчими спорідненими до арабської мовами є іврит та арамейська мова. У різний час арабську мову досліджували українці Агатангел Кримський, Андрій Ковалівський, Тауфік Кезма, Ярема Полотнюк. Один із перших україномовних підручників арабської мови з’явився 2003 року. В Україні арабську мову вчать у Львівському та Київському університетах, Києво-Могилянській академії, Київському лінгвістичному університеті та в Інституті сходознавства і міжнародних відносин «Харківський колегіум». Цікавий факт: 1708 року в Алеппо (Сирія) коштом гетьмана Івана Мазепи було видано Євангеліє арабською мовою. Таким чином, гетьман підтримав арабів-християн Антіохійської православної церкви.

Події дня:

100 років тому (1917) в Києві відкрито Українську академію мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). Основною метою відкриття першого в Україні вищого художнього навчального закладу стала побудова мистецької школи на ґрунті традицій національної і світової культури. З відкриттям Академії для обдарованої української молоді з’явилась можливість отримати вищу освіту не за межами України, а на своїй батьківщині. На першому засіданні Ради Академії першим її ректором було обрано відомого мистецтвознавця, архітектора і живописця Василя Кричевського, але він відмовився від керівництва новоствореним навчальним закладом, посилаючись на те, що не має відповідного досвіду та хисту до адміністративної роботи. Тому невдовзі ректором було обрано його молодшого брата, теж відомого живописця Федора Кричевського, якого 20 грудня затверджено на цій посаді Генеральним секретаріатом УНР. В січні 1919 року замість Кричевського ректором Академії обрано українського графіка Григорія Нарбута. До викладання були запрошені провідні вітчизняні майстри, у тому числі Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Григорій Нарбут. У 1922 році розпорядженням Губернського відділу професійної освіти при Наркоматі освіти Академію перетворено на Київський Інститут Пластичних Мистецтв, який 1924 року, після об’єднання з Київським архітектурним інститутом, дістав назву Київський художній інститут.

Ювілеї дня:

125 років від дня народження Миколи Гуровича Куліша (1892-1937), українського письменника-драматурга, творця модерної драми українського відродження. Народився Микола Куліш в с. Чаплинка (нині Херсонської обл.) в бідній селянській родині. З восьми років наймитував. Рано став сиротою, виховувався в сирітському будинку. Втім, це не завадило йому закінчити сільську школу в Чаплиному, вищу початкову школу та приватну гімназію в Олешках (1913). У 1915-1917 рр. перебував на фронті. У 20-х роках редагував газету, завідував повітовим відділом освіти, що давало йому змогу їздити по селах, вивчати селянське життя. У 1922 році переїхав до Одеси, де очолив губернський відділ народної освіти. З його ініціативи та за безпосередньою участю було відкрито низку шкіл, дитячих садків та дитбудинків. У ці ж роки написав цикл «По горам и весям», де розповів про жахливе становище українського села під час голоду в Україні (1921-1922), занепад народної освіти, трагічну долю сільських учителів. Микола Куліш створив перший на той час український буквар «Первинку», читанку для початкової школи. Писав оповідання для дітей. Однак талант письменника вповні виявився не в прозі, а в драматургії. У 1925 році була написана перша п’єса «97», що мала гучний успіх. Того самого року Куліш був відкликаний до Харкова, де розпочав творчу працю вже як професійний літератор. Познайомившись із Хвильовим, разом з ним створив і очолив літературне угруповання ВАПЛІТЕ. Редагував журнал під такою ж назвою, часописи «Політфронт», «Літературний ярмарок». Тісно зійшовся з режисером-новатором Лесем Курбасом, разом з яким закладали підвалини нового національного театру. Микола Куліш відомий читачам як автор драматичних творів «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село, або Поворот Марка» (1934), «Патетична соната» (поставлена у 1931 році) та ін. Після припинення діяльності ВАПЛІТЕ, твори Куліша заборонили, а самого драматурга 7 грудня 1933 року заарештували й одразу відправили до Києва в ізолятор НКВС, а незабаром на Соловки. Через три роки Куліша розстріляли разом із великою групою української інтелігенції в урочищі Сандармох (Карелія). П’єси письменника за радянських часів були заборонені до постановки і не видавались. Як пише Юрій Лавріненко у «Розстріляному відродженні», «Одним ударом «Народного Малахія», що пішов у «Березолі» 1928 року, була скинута гора російського пропагандивного сміття – був зірваний пластир індулігенції «комунізму» – і розкрились глибокі рани й проблеми згвалтованого життя і відродження».

Цього дня народилась Михайлина Хомівна Коцюбинська (1931-2011), український літературознавець, перекладач, критик, одна із головних постатей українського шістдесятництва. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського. Народилася в Вінниці, потім мешкала з сім’єю в Чернігові (там її батьки організували Меморіальний музей поета). «Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського», - зауважила якось Михайлина Хомівна. З дитинства вона росла в атмосфері любові до слова і до прекрасного. Згодом згадувала: «…чуття слова дали мені Коцюбинський і Тичина. Вони навчили мене дивитися на життя як на художній твір». Вона закінчила філологічний факультет університету ім. Шевченка, захистила докторську дисертацію, отримала чудову роботу за фахом в Інституті літератури АН УРСР, видала свою першу книжку - «Література як мистецтво слова». Могла б, мабуть, стати академіком (для цього мала все: глибокий інтелект, ерудицію, працелюбність), але не стала – на заваді була моральна позиція Михайлини Хомівни, яка ніколи не зраджувала власних морально-етичних принципів. У питаннях людської гідності та честі вона була непорушною. Величезний вплив на неї мало знайомство з Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром, Аллою Горською та багатьма іншими шістдесятниками, які буквально «відкрили їй очі» на деякі аспекти радянської дійсності, перетворивши, тим самим, зі звичайного успішного радянського науковця на одну з центральних постатей інтелектуального руху шістдесятників. Тривалий час (1971–1988) її праці не друкувалися (заборонялися, навіть, дослідження про Шевченка), Михайлину Хомівну звинувачували в «політичній незрілості» та «ідейних помилках», виключили з партії, звільнили з роботи. Їй, блискучому науковцю, яку відзначив сам академік Білецький, всюди відмовляли. Ледве влаштувалася простим редактором і пропрацювала на цій посаді 18 років. За цей час друкувала і поширювала самвидав, допомагала родинам репресованих шістдесятників, писала й підписувала власним іменем листи-протести, виступала на культурно-громадських заходах. За це її неодноразово викликали в КДБ, проводили обшуки, погрожували, шантажували (казали, що відберуть дочку Таню), але вона не здалася: нікого не обмовила, «покаянних сповідей» від неї теж не дочекалися. Лише наприкінці 80-х років, коли затріщали підвалини «союзу нерушимого», Михайлина Хомівна повернулася в літературну науку. Саме вона упорядкувала першу видану в Україні книжку Василя Стуса – збірку поезій «Дорога болю» (1990), а потім і 9-томне наукове зібрання творів поета. Останнім часом працювала над 10-томним виданням творів В’ячеслава Чорновола. Багато працювала, виступала з лекціями, виховала гідних учнів, які під її керівництвом захистили дисертації та видали книжки. У 2005 році двотомник її праць «Мої обрії» було відзначено Національною премією ім. Шевченка.

Сьогодні святкує свій день народження Стівен Спілберг (1946), один з найуспішніших кінорежисерів США і світу. Двадцять кінофільмів Спілберга зібрали в прокаті майже 9 мільярдів доларів. Сам кінорежисер досить скептично ставиться до великих кінобюджетів, вважаючи, що великі гроші суттєво звужують фантазію кінорежисера. Не зовсім щоб «що голіший, то мудріший», але й омріяні для багатьох 100 мільйонів не є гарантією стовідсоткової успішності прокатної долі кінострічки. Зазвичай з кіно тоді зникає флер чарівності та загадковості. Недарма в Голлівуді Спілберга давно називають «головним чарівником» - за доволі скромний бюджет він примудряється знімати неймовірно успішні фільми. Спілберг двічі нагороджений «Оскаром» («Список Шиндлера», 1993; «Врятувати рядового Раяна», 1998) і п’ятиразовий номінант. Режисер-постановник таких відомих фільмів як «Щелепи», «Війна світів», «Барва пурпурова», «Індіана Джонс» (трилогія), «Парк юрського періоду», «Врятувати рядового Раяна», «Список Шиндлера», «Спіймай мене, якщо зможеш», «Лінкольн» та ін. Спілберг продюсував документальний фільм Сергія Буковського «Назви своє ім’я» (2006), присвяченого темі голокосту. Пращури режисера – одеські євреї, тому ця тема йому близька. У 2006 році Спілберг побував у Києві, зокрема і в Бабиному яру. Згодом, в одному з інтерв’ю згадував, як його вразило, що неподалік від пам’ятника-мінори продавали хот-доги… Саме Бабин яр надихнув його на зйомки «Списку Шиндлера». Усі свої дні народження кінорежисер проводить на знімальному майданчику. Це для нього найбільше щастя. Свій перший фільм він зняв у 12 років ручною камерою. Перший повнометражний фільм «Дуель» – у 22. На знімальному майданчику він надзвичайно вимогливий. Його персональний рекорд – 50 дублів. «Дякую всім, чудово, але повторімо цю сцену ще раз», - за такі слова актори іноді хочуть його прибити, але смиренно повторюють, пам’ятаючи про майбутній прокат. Працює Спілберг дуже швидко, не терпить запізнень і нехлюйства. Кінорежисер займає 400 місце у списку найбагатших людей планети (3,6 мільярди доларів). У нього семеро дітей, та й самого себе він вважає великою дитиною, інакше б і не знімав кіно. Усі його фільми – про дуель «маленької людини» зі всесвітнім злом. І завжди добро перемагає. Стара-престара історія, яка надихає.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-