16 грудня. Пам’ятні дати - 16.12.2017 08:00 — Новини Укрінформ
16 грудня. Пам’ятні дати

16 грудня. Пам’ятні дати

2411
Ukrinform
Цього дня, 380 років тому, біля села Кумейки, під час національно-визвольного повстання 1637 року, відбувся бій між козацьким військом під проводом Павла Бута і польською армією.

Наприкінці травня 1637 у Правобережній Україні вибухнуло повстання під проводом Павла Павлюка (Бута) проти польського панування. Незабаром повстання охопило і Лівобережну Україну, де діяли повстанські загони на чолі з полковниками Карпом Скиданом і Степаном Биховцем. На придушення повстання польський уряд кинув значні військові сили (у т.ч. частини угорських і німецьких найманців; всього близько 15 тисячі чоловік) під командуванням польського гетьмана коронного Миколая Потоцького. Вирішальне бойовисько відбулось біля с. Кумейки (тепер село на Черкащині). В ході бою польським військам вдалося оточити повстанців. Збудувавши нашвидкоруч табір, козаки цілий день відбивали запеклі атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Козацьке військо було гірше озброєне ніж польське: очевидець писав, що «…не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокири»; але йшли «дуже сміло і сердито». Як свідчить Потоцкий, козаки билися затято. «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів «миру!» кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати…». Увечері Павлюк і Скидан з невеличкими силами вийшли з табору і відступили до Чигирина, де сподівалися з’єднатися з іншими повстанськими загонами та поповнити запаси пороху. Основні повстанські сили на чолі з Дмитром Гунею (видатним козацьким стратегом) продовжували бій до пізньої ночі. Різня була страшна. Вбитих козаків було до чотирьох тисяч, поляків – до трьох. На світанку наступного дня повстанці почали відступати до Черкас, а потім – до Боровиці (тепер село Чигиринськорго р-ну Черкаської обл.), де об’єдналися із загоном Павлюка. Через декілька днів під Боровицею розпочався новий бій з поляками. Не маючи змоги зламати опір повстанців, Миколай Потоцький, що мав «промовисте» прізвисько «Ведмежа лапа», запропонував розпочати переговори. Під час переговорів Павла Павлюка, а також інших керівників повстання  було по-зрадницьки схоплено (здали свої ж), відправлено до Варшави, де незабаром страчено. А козаків змусили написати принизливого «покаянного» листа (писарем був Богдан Хмельницький, що саме тоді перебував на службі у Станіслава Конецпольського). Таким чином, Річ Посполита серйозно взялася за приборкання козаччини. Щоправда, через 10 років українці під проводом того ж таки Богдана Хмельницького візьмуть реванш і під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями розгромлять польську шляхту.

Події дня:

Цього дня, у 1981 році, у Польщі під час страйкового руху міліція розстріляла дев’ять шахтарів вугільної шахти Вуєк під Катовіце. Акція силовиків була частиною спільної операції з розгрому незалежної профспілки «Солідарність» після введення воєнного стану в 1981 році. Вона пройшла технічно успішно, проте в довгостроковій перспективі стала одним із чинників, які зламали комуністичну систему в Польщі. Як відомо, 13 грудня 1981 року, в Польщі генералом Войцехом Ярузельським було оголошено про введення воєнного стану. Ще в ніч з 12 на 13 грудня почалися арешти активістів профспілки «Солідарність». Серед них був і голова профспілкового комітету вугільної шахти «Вуєк» Ян Людвічек. Про арешт Людвічека дізналися на шахті. На знак протесту члени комітету ухвалили рішення розпочати страйк. Почалися страйки і на інших підприємствах і шахтах. Органам влади були висунуті вимоги негайно звільнити Людвічека, скасувати військовий стан, припинити переслідування «Солідарності». Почалися перші переговори між представниками шахти і органами влади, проте жодних результатів вони не принесли. Розуміючи, що влада може почати стягувати сили для штурму, було прийнято рішення розпочати оборону території шахти силами самих гірників. Почалося спорудження барикад, були виставлені спеціальні пости спостереження. 14 грудня мешканці житлового району, де проживали шахтарські сім’ї, почали допомагати страйкарям продуктами, теплим одягом. Наступного дня страйкуючим стало відомо про розгін силами військ і міліції страйкуючих на шахтах Сташиц і Липневий Маніфест. З цього моменту стало зрозуміло, що наступною буде шахта Вуєк. Вранці 16 грудня почався стягування до шахти військових і міліцейських підрозділів. Вони складалися з 8 рот ZOMO (спеціальної міліції, аналог Беркуту) за підтримки ORMO (міліцейських резервістів) і NOMO, семи водометів, трьох армійських мотострілкових рот (30 БМП) і однієї танкової роти. Спочатку силовики водометами розганяли людей  біля прохідної шахти, потім, почався обстріл території шахти спецзасобами зі сльозогінним газом. Після цього стіни території шахти почали таранити танки, пропускаючи, таким чином, за собою бійців ZOMO. Шахтарі чинили опір, використовуючи свої інструменти та інші підручні засоби. Під час зіткнення були поранені 41 міліціонер і колишній військовий, 11 з них – важко. У розпал сутичок спеціальний взвод зі складу ZOMO відкрив вогонь з бойової зброї по страйкарям, убивши 9 чоловік і 21-го поранивши. До вечора опір страйкуючих стих. Згодом троє шахтарів були засуджені на терміни ув’язнення від трьох до чотирьох років. Після повалення комуністичного режиму слідство щодо розстрілу шахтарів шахти Вуєк тривало декілька років і лише 1 червня 2007 року 15 колишніх співробітників спеціального взводу були засуджені до тюремного ув’язнення за участь у вбивстві. Більшість з них отримали від 2,5 до 3 років тюремного ув’язнення, командир взводу отримав 11 років. Але суд так і не зміг встановити того, хто відправив спецвзвод у Вуєк.

Ювілеї дня:

154 роки від дня народження Джорджа Сантаяни (справж. – Хорхе Аугустін Ніколас Руїс де Сантаяна; 1863-1952), американського філософа, культуролога, письменника, одного з представників критичного реалізму. Створив вчення про «царство буття», в центрі якого – концепція «ідеальних сутностей». Автор роману «Останній пуританин». Сантаяна визначив домінантні тенденції філософії нового часу і став чудовим прикладом синтезу європейської і американської думки. Він писав англійською, вважається американським філософом, але все своє життя відчував себе іспанцем. «Я намагався цілком зрозуміло пояснити англійською мовою якомога більше не-англійських речей», - напише він згодом. Йому це вдалося. Хорхе Луїс Борхес скаже про нього: «Справжній іспанець, хоча й став співтворцем музики англійської мови». Перші дев’ять років свого життя Сантаяна провів на батьківщині, в Іспанії; наступні 40 років – в Америці, і останні 40 – в Європі. До Америки його відвезла мати - жінка рішуча і дещо авантюрна. Жили вони у Бостоні. Там Джордж закінчив з відзнакою Бостонську Латинську школу, а невдовзі й Гарвардський університет. Він захоплюється античністю – Платоном, Арістотелем, чималий вплив справляє на нього Спіноза. З 1889 року Сантаяна починає викладати у Гарварді і вже 1907 стає «повним» професором Гарвардського університету (одним з наймолодших). В Америці він написав чимало: це і «Осягнення краси» (класика естетичної думки, яскрава поетична книга), «Тлумачення поезії і релігії», «Вітри доктрин», а також вершину американського періоду – 5-томну працю «Життя сенсу» («біографія людського інтелекту»). Втім протестантська Америка не стала для Сантаяни другою батьківщиною – країна так і залишилась для нього чужою. Він, радше відчував себе католиком і намагався щонайменшу можливість використати для того, аби пожити в Європі. В 1912 році у Бостоні помирає його мати. Філософ на той час перебував у Європі. Він одразу ж телеграфує у Гарвард і відмовляється від кафедри та викладацької роботи. Більше його нога ніколи не ступала на американський континент. Він навіть не поїхав туди, аби забрати особисті речі. Сантаяна мешкав спочатку в Англії, потім перебрався до Риму і став «вільним художником», живучи на кошти від видавництва своїх книжок. «Я ніколи не любив викладати. Я природжений священик або поет», - зауважив якось Сантаяна. Доживав віку видатний філософ у лікарні-пансіонаті одного з католицьких монастирів Риму. Останні роки він важко хворів (втратив зір і слух), але не переставав займатися наукою – перекладав любовну поему Лоренцо Медічі «Амбра». Помер 26 вересня 1952 року у Римі, похований на цвинтарі Кампо Верано. Широкому загалу творчість Сантаяни невідома (його майже не перекладали на теренах колишнього Радянського Союзу, та й за часів незалежності ситуація кардинально не покращилась), але кожен чув афоризми цього філософа: «Хто не пам’ятає свого минулого, той приречений пережити його знову», «В інших нас дратує не відсутність чеснот, а відсутність схожості з нами», «Художник повинен ходити в музей, але жити в музеї може лише педант», «Життя не видовище і не свято; життя – важка справа». Сантаяна був блискучим стилістом – саме тому його праці розтягли на цитати, а афоризми видаються окремими книжками.

151 рік від дня народження Василя Кандінського (1866-1944), російського живописця і графіка, одного з основоположників абстрактного мистецтва. У 1901 році Кандінський почав життя практикуючого художника; він бере участь в організації об’єднання «Фаланга», відкриває при ньому свій клас. Також, аби «насытить глаз», багато подорожує по Німеччині, Європі, Північній Африці. Жив переважно в Німеччині (у невеличкому містечку Мурнау), іноді навідуючись в Москву і Одесу. Цей період і став вершиною в його творчості. Після початку Першої світової війни повернувся в Росію, але не знайшовши порозуміння з новою владою, у 1921 назавжди залишив батьківщину. Кандінські жили спочатку в Німеччині, потім у Франції. Наприкінці 30-х років всесвітньо відомий художник потрапив до нацистського списку творців «дегенеративного мистецтва». Частина його картин з німецьких музеїв була вилучена, їх або продавали, або спалювали. Помер у Франції поблизу Парижа у 77 років.

Роковини смерті:

День пам’яті Лева Львовича Ґеца (1896-1971), українського графіка, живописця, громадського діяча. Народився Лев Ґец у Львові в багатодітній українсько-польській родині. Навчався в Львівському художньо-промисловому училищі, згодом закінчив Краківську академію красних мистецтв (з 1950 – її професор). Щоправда, до закінчення академії встиг повоювати – спочатку на фронтах Першої світової у лавах Українських Січових Стрільців, а потім брав участь у польсько-українській війні 1918-1919 років. Був важко поранений у ноги. Саме під час «світової воєнної завірюхи» молодим митцем було створено  альбом «Антологію стрілецької творчості» - серію надзвичайно правдивих та емоційних малюнків. По закінченню академії працював учителем малювання в гімназії міста Сянок, де одним із його учнів був Богдан-Ігор Антонич (майбутній відомий поет). У Сяноку, яке стало йому рідною домівкою на 12 років, Лев Ґец вів активну громадську діяльність, чимало зробив для збереження й популяризації культурної спадщини лемків. Організував товариство «Лемківщина» й однойменний музей. Після закінченню Другої світової війни митець мешкав у Кракові. Багато хто зі співвітчизників називав його «українським послом у Кракові». Автор понад 3500 малюнків, акварелей, картин, з них 150 картин і 15 дереворитів присвячено Лемківщині. Під враженням перебування в Києві (1969) створив ескізи «Золоті ворота», «Будинок Т. Шевченка». Впродовж багатьох років ім’я цього чудового митця, справжнього віртуоза рисунка в Україні навіть і не згадувалось. Альбоми малюнків Лева Ґеца зберігаються у Кракові та Римі.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>