Карнавал на марші
…Шатуни бувають різні – бурі, чорні гімалайські, можливо й білі… Вони різноликі й різновекторні. Бо не можна розхитати ситуацію, хитаючи тільки з одного боку. Сам цей метод гібридної війни передбачає боротьбу на зустрічних курсах.
Ми ж бо знаємо, як розхитував ситуацію головний кремлівський шатун в Україні в 2013 році: лякав владу опозицією, а опозицію владою. Засилав у лави майданівців провокаторів і одночасно вимагав від Януковича рішучих дій.
Було б дивно, якби він змінив тактику. Росія так діяла завжди: розділяла і владарювала.
МАРШ І МАРШАЛЬСЬКИЙ ЖЕЗЛ
Політичний ажіотаж останніх тижнів це тільки підтверджує. Ось вам так званий «Марш за імпічмент», який, за словами організаторів, зібрав аж 50 тисяч демонстрантів, а поліція нарахувала десь 3 з половиною. Хтось проголосив це початком революції обуреного народу, інші назвали акцію абсолютно проплаченою олігархами.
Цілком очевидно, що це не те й не інше – це рутинна партійна акція, яких навіть у цьому році було чимало. Пам’ятаєте «революційну» 30-тисячну ходу «націоналістів» до ВР під гаслами: «Геть інородців з уряду!» та сердитими ультиматумами? І що? Насправді це був піар «об’єднавчих зусиль» кількох партій, які мандражують, що не пройдуть до ВР.
Не варто легальні протести з легальними гаслами і без суттєвих порушень правопорядку вважати розхитуванням ситуації. Розхитують вони її тільки тоді, коли влада відчуває неспокій чи навіть переляк і зважується на неадекватну ситуації відповідь.
У цьому плані можна поаплодувати міністру внутрішніх справ Авакову, який не так давно демонстративно зняв спецназ і нацгвардію з-під стін Верховної Ради, незважаючи на розташоване там наметове містечко. Нам здається, він був абсолютно правий.
Очевидно й діяльність Саакашвілі з його політичним рухом не сприймалася б так серйозно, якби свого часу його надто вже поспішно не позбавили громадянства, і один з українських високопосадовців не заговорив про підготовку грузинами «державного перевороту».
Сама ідея, що кілька «грузинів» здатні захопити владу в Україні, як на нашу думку, не витримує жодної критики. Але в емоційному дискурсі: «навколо суцільна зрада» таки сприяє нагнітанню обстановки.
Відчуття, що влада таки нервує, заохочують «марширувальників» до подальших акцій, які втім не мають жодного іншого сенсу окрім – пограти на нервах у Банкової. Вимога ухвалити закон про імпічмент жодним чином не стосується тих проблем, які турбують людей сьогодні. Склалося враження, що більшість тих, хто йшов отим «маршем», точно не знали, чи вони йдуть за Закон про імпічмент чи за сам імпічмент діючому президенту? І якщо за закон, то в чому справа: деталі процесу відсторонення президента від влади мали бути розписані ще 25 років тому, можливо, не в окремому законі, а в Законі про Президента України. Просто щоразу провладні сили екстраполювали його на свого висуванця і вбачали в законі «підрив основ державності».
Якщо ж ідеться про якийсь «народний імпічмент» поза правовим полем, то можна бути впевненим: українці цю ідею на сьогодні не підтримають – хоч ходи, хоч не ходи «маршами».
АГЕНТУРНИЙ КАРНАВАЛ
Втім, хіба тільки «марші» розхитують човен? Хіба ота некрасива сварка між НАБУ і САП з одного боку і ГПУ та СБУ з іншого – не схожа на кремлівську заготовку? Надто вже все це компрометує нашу державу.
Не нам оцінювати: законно чи ні діяв детектив НАБУ, працюючи під прикриттям. Якщо незаконно, то на суді все це виявилося б, і НАБУ суд програло б. «Шатун» же криється в тому, що конкуруючі спецслужби фактично вербують одного з керівників міграційного органу, причому вербують, очевидно на компроматі, для того, аби почати «гру» з антикорупційною агентурою. Потім цього агента з ганьбою «виводять на чисту воду», розкриваючи персональні дані, використовуючи негласну відеозйомку, організовуючи обшуки на, очевидно, конспіративних квартирах… Та ще й знаходять такий кримінал: мовляв, агентів призначали не за підсумками «публічного конкурсу».
Як ви собі це уявляєте: призначати відкритий конкурс на посаду таємного агента? Може, й СБУ це порекомендувати для наших нелегалів у Росії?
Недаремно Петро Порошенко назвав усе це карнавалом.
Чи є тут провина Ситника? Гадаємо, є. Але існуючі між силовиками тертя треба з’ясовувати в закритому режимі. Така вже специфіка силових служб, та ще й у часи війни.
Бо що маємо наразі з усього цього? Глибоку впевненість у великої частини українців, що розпочато наступ на єдину, обрану за участю громадськості й «моральних авторитетів» антикорупційну структуру! Вона недосконала, робить помилку на помилці, але поки що – єдина така, що вважається дійсно «новою». Можлива відставка Ситника призведе до повної зневіри великої армії свідомих українців у можливості побороти корупцію. І реакцію громадськості навіть важко уявити.
КОЛИ «СВОЇ» СТАЮТЬ «ЧУЖИМИ», А «ЧУЖІ» – «СВОЇМИ»
З цього ж приводу не можна не згадати ще одну гучну заяву: про, начебто, втручання спецслужб США у внутрішні справи України. Не знаємо, як кому, а ми сприйняли це як відлуння всім відомих «печеньок».
Примноження кола ворогів України (свідоме чи несвідоме) – хіба це не розхитування ситуації? Мало нам Польщі, Угорщини, Сербії, мало «змовників-грузинів», варто ще й зі стратегічним партнером посваритися? А він, під час конфлікту довкола агентів Ситника, вустами посла США Марі Йованович заявив про те, що повноваження НАБУ слід розширити. І що далі?
І, нарешті, третій за короткий час «хиток» – кремлівська гра в «прохання про пробачення» Філарета. Ми ще не знаємо, наскільки той знаменитий лист Кирилу вдарив по репутації Київського патріарха. Але таки вдарив. Маючи найальтруїстичніші мотиви – посприяти возз’єднанню церков, Блаженніший втратив пильність, потрапив у западню і повинен був виправдовуватися не лише перед вірянами, а й перед усім українським народом.
Чи похитнуло це позиції УПЦ КП, чи консолідувало розгублену промосковську частину кліру УПЦ МП? Віримо, що ні. Але й цю фсб-ешну операцію, як і всі попередні, можна було прорахувати. Якби ті, хто мав це робити, не відволікалися на прослушку агентів Ситника.
Колись Семюел Хантінгтон писав про два антагоністичні цивілізаційні дискурси – раціоналізм, яким живе Західна півкуля, і містична свідомість, притаманна Сходу. Росію він називав могутнім осередком містичного світобачення, коли все в світі там ділять на чорне і біле, абсолютне добро (виразником якого вони, росіяни, нібито й є) і абсолютне зло. Містична цивілізація живе в суцільних емоціях і фобіях, її люди не здатні логічно оцінити процеси, що відбуваються в світі, сподіваються на Бога, який має вирішити як їм жити.
Іноді здається, що за прикладом наших заклятих ворогів ми теж впадаємо в містичне світосприйняття. Бо в своїй внутрішній ворожнечі часто-густо навіть не намагаємося діяти за законами логіки, оцінювати можливу користь чи шкоду наших викликаних емоціями вчинків.
Народ, що живе у містичному світі, важко розхитати ворогові. Але якщо вже розхитає, то вороття назад – неможливе. Бо важко поворухнути пальцем, коли головна формула твого існування: «Від долі не сховаєшся».
Всі ці чотири роки ми жили в сильних емоціях, ми звикли до них, ми в них віримо. Бо вони допомогли нам перемогти на Майдані й не зламатися в перші роки війни. Але, якщо ми хочемо до Європи, якщо ми хочемо, щоб наша держава існувала, – відкиньмо ненависть до політичних опонентів, спробуймо порозумітися, відійти від очікування наступних виборів як «останнього і рішучого двобою добра зі злом», спробуймо зрозуміти, що і «злочинна влада», і «продажна опозиція» – ми всі недосконалі та з гріхами, але ми всі – одна нація, і якщо не припинимо вбачати ворогів одне в одному, то побачимо в наших містах ворога справжнього – ненажерливого і безпощадного.
Хтось має першим припинити цю війну нервів.
Нам здається, м’яч сьогодні – на боці влади. Він завжди на боці влади.
Лана Самохвалова, Євген Якунов. Київ.
