Піднятися з коліс. Таємні мрії українського пішохода
…Чи дякую я водієві, якщо він пропустив мене – пішохода – поперед себе на «зебрі»?
Про таке колись спитали в ФБ. І я відповів: «Так». Ще й усміхаюся, киваю головою чи підіймаю вдячно долоню. Навіщо?! – обуряться найбільш принципові. – Дати дорогу пішоходові – обов`язок водія!
Я знаю, та все одно вдячний. Бо він міг і не пропустити, пролетіти під самим носом, проїхавшись колесом по черевиках. Або ж просто збити на смерть, розтоптати своїми двомастами кінськими силами.
Я вдячний, що він помітив мене – пересічного двоногого і безкінного. За те, що трохи піднявся з коліс свого позашляховика, обкладений подушками безпеки, як індійський раджа, вивищився на кілька сантиметрів над капотом лімузина і пригальмував у нескінченній гонитві за благами цивілізації.
Бо ж така наша дійсність у нашій уяві, що чим більше машин у середмісті, тим більше ознак цивілізованості. І водій – то майбутнє. А пішохід – минуле.
Погляньмо на наш рідний Київ. Ще в кінці дев`яностих були модними дискусії про вивільнення історичного центру міста Кия від автотраспорту і перетворення його на пішохідну й велосипедну зону. І Омельченко про це говорив, і Черновецький, і навіть Попов. Й інститут Генплану схем і креслень наробив на сто років наперед.
І де воно? Сьогодні тренд цей охрестили б популізмом. А ще – зазіханням на свободу пересування.
У реаліях все робилося навпаки: припарковані автівки витісняли пішоходів із тротуарів. Тротуари урізалися, аби розширити проїзну частину.
Колись саме так забрали десь по півтора метри з кожного боку у бульвара Т.Шевченка, перетворивши його з широкої алеї на вузеньку стежку. І через задимленість він уже не придатний для романтичних прогулянок, хіба що для тренувань з бігу в протигазах.
Справжня війна йде за пішохідні вулиці. Першою з таких колись став Андріївський узвіз, списаний з Монмартра. А сьогодні він непомітно перетворений на автостоянку, де пішоходу скоро й місця не буде. Хіба що майданчик перед фасадом осоружного всім Театру на Подолі лишається клаптиком громадського простору…
На пікети розлючених паркувальників наразилися плани Київради віддати пішоходам вулицю Сагайдачного на Подолі. Це, мовляв, руйнує їхній бізнес. А до паркувальників доєдналася й київська офісна інтелігенція, яка тролить владу своїми селфі на тлі напівпорожньої вечірньої вулиці Сагайдачного. От, мовляв, як «багатолюдно» на Подолі… Скринька відкривається просто: у офісного планктону там – контори.
З історичного Подолу остаточно виганяють людський дух. У жовтні група дизайнерів виклала в інтернеті такі цифри: 450 000 кв. м на Подолі займають офісні площі (не магазини, не кав`ярні, не технічні приміщення, а саме офіси), а от житло – лише 360 000 кв. м, площі у сфері послуг – ще менше. На відтинку від Поштової площі до Верхнього Валу живе 6000 людей, а транспортом користуються 70 000! Легендарні подільські дворики давно втратили шарм – зелень там порубано і влаштовано закриті стоянки для офісних машин. На Подолі втричі менше місць, де можна посидіти й помилуватися містом, ніж у центрах європейських мегаполісів. Мало де знайдеш дитячий майданчик. Перші поверхи будівель, зайнятих офісами, здебільшого намертво замуровані й непривітні. Задвірки цивілізації з фільму «Кін-дза-дза».
Пішоходів звідти просто виживають, бо їхні прогулянки з зазиранням у дореволюційної архітектури вікна напружують офісний люд.
Євромайдан перетворив Хрещатик у пішохідну зону без жодних дозволів згори. І якось воно не дуже й бентежило. Лунали навіть заклики: зберегти революційну традицію пішохідного Хрещатика. Ідею назвали маргінальною. Навіть сьогоднішній статус головної вулиці – пішохідної лише на вихідні й в обрізаному вигляді – викликає протести. Вочевидь, у впливових людей, бо Кличко чи не щотижня грає жовнами: мовляв, пішохідний по вихідних Хрещатик – не віддамо!
Не так давно народ зрадів був: на Хрещатику, навпроти вул. Богдана Хмельницького з`явився наземний пішохідний перехід. Весело так підморгує світлофорами, збирає людей, охочих на собі випробувати цю небувальщину – перетнути Хрещатик по поверхні й дивитись, як завмерли перед тобою «круті тачки».
Дехто навіть петицію до міської влади розмістив: розвинути добру ініціативу й обладнати наземні пішохідні переходи по всій довжині Хрещатика. Тим більше, що й дослідження фахівців із транспортного моделювання засвідчили: Хрещатик насправді має надлишкову (повторюю –надлишкову!) пропускну спроможність щодо автотранспорту – і її не зменшать ані наземні пішохідні переходи, ані облаштування велодоріжок і смуги громадського транспорту. Бо ж головні чинники заторів – малопропускні Бесарабський вузол і та сама Європейська площа.
Але хрещатицьке рівноправ`я людей і машин біля ахметівського ЦУМу – не надовго. Статус- кво відновиться тільки-но упорядкують підземний перехід – щоб не псував битими сходинками настрій відвідувачам торговельного центру.
Цей підземний перехід, до речі, був одним із двох перших в Україні, він з`явився ще у 1962 році. Пояснювали новинку турботою «партії й уряду» про безпеку народу.
Та справжня причина крилася в іншому: Хрещатик на той час був місточком між міністерським центром і партійно-урядовим Печерськом. Десятки й сотні службових «волг» – чорних із ЦК і Ради міністрів, світло-сірих – місцевих партократів сновигали з одного «пленуму» на інший. Вимушені зупинки перед пішохідними переходами сприймалися як гальмо на шляху до комунізму. Ті партійні бонзи, що були нахабнішими, плювали на світлофори, і прокладали шлях клаксонами просто через натовп. Траплялися, що безпартійні пішоходи потрапляли під колеса партійної еліти.
Ті часи наче б то пішли у небуття, але компартійна звичка залишилася.
Народ тривалий час ностальгував за Хрещатиком, який можна було перейти «вбрід». І коли на площі Толстого почали рити Метроград, він зрадів: бо пішов поголос, що хочуть транспорт забрати під землю, а місце під небом віддати людям. Наступний спалах «пішохідних» надій породив котлован під Майданом Незалежності. Але в обох випадках все скінчилося «калашними рядами».
…Днями мені знову довелося допомагати спускати під землю інваліда-колясочника, цього разу ветерана АТО. Він почувася не в своїй тарілці, благаючи: «Поможіть, будь-ласка!». Дядько був важкенький, вчотирьох ми ледь знесли його у візку по сходах переходу на Майдані. А комусь же довелося ще піднімати його вгору, до Інститутської, куди ветеран добирався, аби пом`янути товаришів.
А ще є інваліди на милицях, сердечники, люди з хворими суглобами, просто літні люди. І мами з дитячими візочками…
Днями по ТБ показували як одна молода мати з дитиною, маневруючи поміж машин, переходить проїзну частину Хрещатика. Народ гнівно запитує: що вона собі думає? А може в неї сил моральних уже нема тягати візок вгору й вниз по депресивних підземеллях, і це був просто виклик суспільству?
Звичайно, правила є правила. Але чому вони такі? Чому вони змушують інваліда АТО просити благальним тоном, а молоду мати влаштовувати демарші? Чому пішоходів загнали під землю, а володарі сотень кінських сил розкошують під чистим небом? Чому центральна вулиця міста з її унікальною архітектурою й історією, яка могла б бути місцем паломництва туристів, слугує транзитною магістраллю для авто, що просто перетинають місто з кінця в кінець? Де від випарів гинуть каштани, і децибели роблять неможливою розважливу людську розмову.
Де рівність можливостей? Саме час звертатися до уповноваженого з прав людини з приводу дискримінації на українських вулицях.
43% загиблих у ДТП – пішоходи і велосипедисти, які ні в кого не відняли життя, а відняли у них. Пішохід (як у Харкові) ризикує навіть тоді, коли пересувається своїм законним тротуаром, або стоїть на зупинці тролейбуса.
У Європі – авто стало зброєю терористів, у нас – іграшкою обколотих мажорів, які забирають ледь не стільки ж живих душ.
І якщо подібне чиниться у таких містах, як Київ і Харків, то що казати про дальні села, через центр яких, на нещастя людям, проходять автотраси.
Колись там дозволяли швидкість не більше 20 км на годину (хто не вірить, хай подивиться старий фільм «Бережись автомобіля»), а сьогодні узбіччя цих вулиць–трас стали зброєю масового винищення сільського люду під колесами любителів швидкісної їзди. Серед дітей у віці від 5 до 14 років попадання під колеса авто – друга за частотою причина смертності, свідчить статистика…
Добрі друзі приїхали з Лондона і кажуть, що там за останні роки роблять все, аби урівняти в правах пішохода й автомобіліста. В середмісті ліквідували всі підземні переходи, проїзну частину нарізали на маленькі шматки світлофорами, прямі вулиці зігнули у вісімки (щоб важко було розігнатися) і зрештою знизили швидкість до 30 км на годину. Словом, іде повзуча контрреволюція – машини настирливо витісняються з міста.
Не бачив автор цих рядків підземних переходів ані на Манхеттені в Нью-йорку, ані в центрі Вашингтона, ані в Празі – всюди пішохід має перевагу. В ряді європейських міст довелося бачити, як проїзну частину, навпаки, звужують до одного ряду, віддаючи більше місця скверикам і велодоріжкам. У Данії, пише один із блогерів, частіше можна побачити велосипедні затори, ніж автомобільні, бо податок на придбання автомобілів – 180%.
«Хіба я не можу собі дозволити купити авто преміум-класу?» – вихвалявся недавно на моїх очах один патріот. Можеш. Тільки не сприймай себе поряд із пішоходами цезарем у золотій колісниці.
Хокінг пише, що якщо людство не повстане проти машин, йому кінець. То вже час повставати…
Я мрію, що український пішохід доб`ється поваги до себе, і в недалекому майбутньому місто належатиме йому. Що "преміум-класи", і з ними все інше, заженуть у підземну трубу, і тоді оживуть пожовклі каштани, у деревах поселяться птахи, замість смердючого асфальту на Хрещатику з`явиться газон із зимовим підігрівом (як на Олімпійському). Історичні будівлі, врятовані від кіптяви й вібрації, вільно зітхнуть. І ми відчуємо, що в Києві можна жити…
Євген Якунов. Київ.
