Націоналізм як патріотизм і компартійна інквізиція. Право на пам’ять

Націоналізм як патріотизм і компартійна інквізиція. Право на пам’ять

Блоги
1075
Ukrinform
Духовні сотні Матвія Шестопала

Час летить неймовірно стрімко. За календарем минуло всього півмісяця, а тодішні події вже мемуарні.

7 дистопада, в день пріснопам`ятної Великої Жовтневої соціалістичної революції, група журналістів відправилася… не на мітинг, як це дехто міг подумати, а на Лісове кладовище. Поминали століття,  знову-таки не революції, а революціонера.  Саме таким був чоловік, котрому поставлено тут пам`ятник, і саме цього дня, сто років тому, він народився. На Звенигородщині. А пам`ятник тут, бо він був деканом факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, і упокоївся в Києві. Пом`янули і в Інституті журналістики.

А ще через день, 9 листопада, журналістське братство зібралося в Спілці письменників на вулиці Банковій під егідою керівника Творчого об’єднання сатириків і гумористів Гриця Гайового. Разом з ним за столиком ведучих був і Михайло Скорик. А в заповненій залі – численні шанувальники й учні улюбленого і незабутнього Вчителя. Відбулась водночас і презентація присвяченої йому книги «Компартійна інквізиція. Невідома спадщина Матвія Шестопала».

Якби Матвій Михайлович дожив до цих днів, він почув би про себе чимало високих слів. І про людську мудрість, чим виділявся серед своїх колег, і про людяність, якою світилося його начебто трохи насуплене, але гарне, з відтінком особливого благородства обличчя, і про аналітичний, науковий по суті підхід до управлінських справ, та й про саму науку журналістику в контексті вищої освіти. І ніде тут не було перебільшень, бо це була Особистість з належною ерудицією та самодостатністю.

Запам’ятались виступи професора Василя Васильовича Яременка, письменника Вадима Пепи, емоційний сплеск поета Вадима Крищенка, глибокий роздум науковця-дослідника творчості Матвія Шестопала, людини з напівсерйозним, напівжартівливим прізвищем Забіяки Івана Михайловича. Усі спогади були по-своєму цікавими. Важливо, що не було байдужих, паркетних виступів.

Запросили виступити й мене, одного з абітурієнтів 1955 року, коли Матвій Михайлович став деканом. У 13-му випуску Наукових читань Інституту журналістики була вже моя невеличка стаття «Безглуздя влади політизувало молодь». Ось і в цю мить, як назвали моє прізвище, в голові промайнуло все, що принижувало, ускладнювало, душогубило той період.

Пригадую, як часто на комітеті комсомолу розглядалися питання репресивного порядку, що не мали нічого спільного з декларованим комуністичним вихованням молоді. І кожного разу на засідання приходив хтось із ректорату або з парткому. Це вже було як сигнал тривоги.

Уявіть хоча б одну картинку: на «штрафному» стільці перед членами комітету сидить Володя Дамаскін, якого звинувачують у якихось політичних гріхах і погрожують виключенням з комсомолу і з університету. Той щось пояснює, щось заперечує… І раптом зліва від нього підіймається на повний зріст «ППУ» (Петро Платонович Удовиченко – проректор і член парткому) і, наближаючись до «жертви» з розчепіреними пальцями, майже по складах глаголить: «Якби я був твоїм батьком, я б тебе задушив оцими руками!» Настає мертва тиша. Всі оторопіли, а Дамаскін встає і урочисто повторює цю ефектну сцену в зворотному напрямку: «Якби я був твоїм сином, то я б тебе…» Комітетчики зім`яли сміливця і вивели в коридор, подалі від гріха. Тобто - від комсомолу і від університету, як і передбачалось…

Будучи свідком цієї практики, я намагався не допустити чогось подібного на курсі. А, треба сказати, загроза така була постійною. Справа в тому, що тоді, як  деякі курси славилися поетами, у нас була ідеологія й політика. Це тому, що на курсі зійшлися найбільший націоналіст В`ячеслав Чорновіл, згодом Герой України; Дмитро Степовик, тепер відомий релігієзнавець, тричі академік; і ортодокс від народження Віталій Харченко, який і сьогодні видає журнал «Комуніст». Попри всі труднощі ми не «перегризлись» і всі вціліли. Хоч якось тихо, поза нами, опинився у в`язниці Григорій Гайовий, що нині керує сатирою й гумором Національної Спілки письменників і став ведучим цієї зустрічі.

Усе це, повторюю, секундно проскочило десь у голові, чого виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що переді мною аудиторія, хоч і зацікавлених, але вже добряче стомлених колег. І я торкнувся лише особистих відносин з доброї пам`яті Матвієм Михайловичем.

При розподілі тем дипломних робіт мені випало щось типу префіксів і суфіксів у творчості когось із літературних класиків. Я трохи повозився з ними і кинув без жалю, а сам, на свій страх і ризик, зайнявся темою «Неоколоніалізм за журналом «Проблемы мира и социализма». Був такий міжнародний журнал – підконтрольна ЦК КПРС трибуна керівників комуністичних і робітничих партій. Видавався в Празі. Я користувався ним і ще бюлетенями Агентства преси Новини (АПН), оскільки на той час був лектором ЦК ЛКСМУ і об`їздив з виступами більшість областей України. Вибір теми всіх здивував, почалися й проблеми. Керівником дипломної природно був викладач зарубіжної журналістики М.М.Шестопал. А його відносини з керівництвом факультету (він уже не був деканом) і майже всім викладацьким складом були надзвичайно напруженими. Стара сталінська школа противилась його новаторському науковому мисленню і незалежній поведінці. На якомусь етапі я йому доповів, що кафедри відмовляються брати до  захисту мою дипломну, відправляють на історичний факультет, але й там відмовляють.

Запитав про причини. Вимагають, кажу, поскорочувати окремі «вразливі» місця, де йдеться про підміну зовнішньої політики заграванням із впливовими світу цього, навішуванням нагород на «кожну зарубіжну ялинку», а також - зняти все, що стосується єгипетського лідера Гамаль Абдель Насера. Матвій Михайлович зреагував по-шестопалівському: «Якщо ви так думаєте і не міняєте під тиском своєї позиції, то її треба відстоювати.» І він все зробив, щоб я достойно захистився, щоправда, здається останнім на курсі. Не обійшлось і без того, що двоє з «запрошених» висловилися вельми критично: і проти «претензійності» обраної теми, і про авторську «нескромність» у зв`язку з відхиленням від «офіційної лінії».

Як і всі присутні, з болем сприймаю те, що такого талановитого вченого ідейні недоброзичливці витурили з університету з убивчим для тих часів тавром націоналіста. Зустрічаючись після цього, довелось почути жахливі слова: «Вони мене всеодно з`їдять!..»

Згодом, пишучи про Івана Багряного, виловив у нього фразу воістину глибинного смислового значення: «Націоналізм як патріотизм». Матвій Михайлович Шестопал був справжнім Українським Патріотом. А за перипетіями страдницького життя він для мене просто Святий.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-