«До  голоду ми йшли свідомо»

«До голоду ми йшли свідомо»

Блоги
1910
Ukrinform
Голодомор спрямовувався проти України й українців

Люди, які вдаються до спогадів, нерідко, за специфікою жанру, відштовхуються від тих чи інших фактів своєї біографії або фактів родинного життя. Так і в мене.

За місяць до мого народження партія проголосила курс на суцільну колективізацію сільського господарства, яку пізніше критики комунізму назвуть масовим терором проти селянства, а професор А.Гальчинський – економічною формою русифікації української нації, інструментом російського економічного імперіалізму. Тих, хто не йшов у колгосп, називали одноосібниками, тобто індивідуалістами, ворогами загального руху. Їх звинувачували в націоналізмі, різноманітних політичних ухилах, прямій контрреволюційній діяльності.

Страшно подумати, але сімейне життя батьків у селі Івангород на Черкащині починалося з …Голодомору. Саме він став результатом першої радянської п’ятирічки (жовтень 1928 – 1933), виконаної достроково за 4 роки й 3 місяці. Скільки померло, ніхто й не знав. Оцінювали узагальнено: «Багато!». Дехто з активістів згодом говорив і писав, що голодною смертю 1932-1933 рр. загинуло 125 односельців, інші називали - близько 600, а за пізнішим офіційним довідником - 290. Саме цими роками означено й життя мого молодшого братика Степана: 1932-го народився, 1933-го, в січні, через голод і холод, став невеличким горбочком на сільському цвинтарі.

Учитель Тодось Сич, описуючи ситуацію і жертв катастрофи, вживав термін «поховані-закопані на кладовищі». На деяких могилах були пам`ятні дерев`яні хрести, та «найшлися такі, що позабирали їх на паливо. Та є й такі, що пасуть на могилах тварин – корів, кіз...» Тодось Степанович не сказав при цьому, що саме «зірконосна»  влада неприхильно ставилась до встановлення хрестів на могилах, і заохочувала їх нищення. Заборонялося називати й правдиві причини смерті. Про це я чув від земляків, про це говорила й мама, показуючи старий цвинтар.

Ніколи чомусь не додумувався розпитати, чи народився я ще «вільним козаком», чи вже колгоспником. Так само, за малолітством, не бачив, як батьки й сусіди здавали господарський реманент та якусь там тяглову силу, але пам`ятаю, який жах охопив людей, коли вже значно пізніше, в часи Хрущова, селян примушували здавати корів у єдине колгоспне стадо, щоб не особливо відволікалися від польових робіт, доглядаючи кожну окрему скотину. Краще, мовляв, доглядати разом, колективно, а молоко, за індивідуальними потребами, отримувати через магазини. Селяни по черзі, в тому числі і я, випасали спільну череду. Експеримент невдовзі захлинувся, а молочні ріки висохли. Усе як завжди: добрими намірами дорога в пекло стелиться...

А згадував я про те, чи був  «вільним козаком», чи колгоспником, у зв’язку з розповіддю дружини Раїси про свого дідуся, учасника Першої світової війни, хазяйновитого, заможного чоловіка з Кропивницької Аджамки. Радянська влада забрала у нього землю, а в 1937 році його, колишнього «куркуля», раптом поставили на тій самій землі колгоспним бригадиром і вимагали, «за планом», засіяти поле пшеницею. Добре знаючи землю й сівозміни, він категорично не погоджувався, і, наперекір начальству, посіяв жито. За непослух його заарештували і посадили у в’язницю. Але ж «цыплят по осени считают». Як зібралися збирати врожай, побачили зовсім бідні пшеничні гектари, а поруч - розкішний житній лан буквально бив усі рекорди. Селяни заговорили про несправедливість, і це той випадок, коли влада відступила. Сергія Семеновича Заляховського звільнили. Він пішки брів кілометрів 10 до рідного села, але не пішов додому, а в поле, упав на коліна перед рослинним царством, що постало перед ним життєдайною стіною, і нестримно розплакався. Він плакав довго, схлипуючи, як мала дитина, обіймаючи та погладжуючи пружні злакові стебла і щораз приказуючи: «Дякую, дякую, житечко, що ти мене спасло… спасло від неволі!..»

Не кожному дано зрозуміти селянина…

А він раз у раз повертався до свого: «Не дай Бог попадати в тюрму!»

Бувало прогнозував майбутнє: «Якщо Сталін помре раніше мене, то, може, я ще стану вільною людиною. А якщо я переживу Сталіна, то помру колгоспником.» Не пережив. Працював поштарем. Під час одного з походів з торбою листів ровесник Сталіна упав і… помер. Раніше вождя.

Онука, тоді юна піонерка чи жовтеня, дивувалась: чого це дід був незадоволений. У школі ж розказують, що все в нас добре. (А хіба тепер діти Росії кажуть не те саме?) А він говорив: «Підростеш – зрозумієш».

Пізніше, коли вже в дорослому віці дружина, маючи певний житейський досвід, потрапила в мою сім`ю, вона стала свідком, як звичайна родина змушена була пристосовуватися до своїх бід і злиднів. До того ж, хоч і  дещо оглядаючись, незліченні  проблеми наші коментувалися, як правило, з гумором. Щось домашнього походження, а щось привнесеного із сільських розмов. Вона й досі повторює почуте від моєї мами:

Ой, спасибі Іллічу,
Що я хліба не печу.
Треба Сталіна просити,
Щоб і борщу не варити.

А деякими віршиками мама й мене дивувала:

Коли Ленін помирав, Сталіну наказував,
Щоби хліба не давав, сала не показував.

Позаяк мама неписьменна, то це якраз доказ того, що йшлося про усну істинно народну творчість.

У такий от спосіб, коли людям, здавалось, не до жартів, та ще й політично окрашених, проявлялася сила духу і окремих особистостей, і незнищенна живучість всього народу, української нації.

А щодо голодних тридцятих, то згадки про них не передають і тисячної долі того, чого довелось наслухатись від батьків та знайомих. І пережити особисто. Але дитяча пам'ять своєрідна. Вона вихоплює окремі епізоди, як квасолинки з холодного борщу, і тим задовольняється. А щоб усвідомити, що й чому, власне, сталося з великим народом, осмислити пережите, потрібні, як виявилося, роки й роки…

А буває - як постріл. Воістину: «Не думай о секундах свысока... Свистят они, как пули у виска…» І ти, ошелешений, відчуваєш: ось він ключ до розуміння   проблеми. Саме такими для мене в якусь мить стали жахливі своєю суттю слова:

«Ми пішли на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами голоду були не трудові елементи, а куркульство.» Вдумайтесь тільки: «Ми пішли на голод!» Свідомо пішли! Це заявив член Політбюро, міністр оборони СРСР Клим Ворошилов на ХVІІ з`їзді ВКП(б), який одні назвали «з`їздом переможців», інші – «з`їздом розстріляних». Неймовірно, але таке блюзнірство на початку 1934 року і не приховувалося. Проте дуже швидко, у відповідь на заворушення й страйки всередині країни та викривальні заяви за кордоном, відомості про поширення голоду стали замовчуватись, переходили в категорію таємних. Однак тиск силових структур різко посилився. Адже без колективізації, без українського хліба не складалась індустріалізація, за сприяння в якій іноземцям треба було платити  українським зерном.

Того ж року, на ХІІ з`їзді Компартії України, надісланий з Москви Павло Постишев з пафосом відзначав, що 1933 рік був роком розгрому української контрреволюції, і що партія провела величезну роботу в справі ліквідації націоналістичних елементів в Україні. Інший партійний діяч – Мендель Хатаєвич – співав те саме: ми «втратили мільйони людей, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну.» Чуєте: війну проти селянства!

Українські москалі діяли цілком у дусі нев`янучих сталінських настанов. «Наступати на куркульство, - писав він, - це означає... ударити по ньому так, щоб воно не могло більше піднятися на ноги. Це й називається у нас, більшовиків, справжнім наступом.»

Друга п’ятирічка 1933-1937 рр. завершилася вже масовим терором проти всього суспільства, яке не змогло належно реалізувати грандіозні завдання партії. Незважаючи на те, що тільки в листопаді 1932 – січні 1933 рр. ГПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп, ситуація з хлібозаготівлями не поліпшувалась. 1938 рік практично продовжив терор проти широких верств населення, поширивши його і на військово-командний склад Робітничо-селянської Червоної армії, підірвавши її бойовий дух і потенціал якраз напередодні нової світової війни, на яку країна була приречена злочинною «дружбою» двох самозакоханих тиранів – Адольфа Гітлера і Йосифа Сталіна. Нацистського єфрейтора і майбутнього комуністичного генералісимуса. «В Україні була знищена колосальна кількість людей. Було розстріляно 35 тисяч найвидатніших командирів в армії, починаючи з трьох із п`яти маршалів.»

А на країну, крім війни, чекав ще один голод.

За чверть століття – три Голодомори! 1921 - 1922, 1932 - 1933, 1946 – 1947. Через кожні 12-13 років. І це – після Першої світової війни 1914 – 1918 рр. Невідворотно втрачено цілі покоління українців. Нам іноді кажуть: але ж голод був і в інших регіонах Радянського Союзу. Так, але чомусь всюди, де був голод, були українці: Україна, Кубань, Середня Волга, і навіть Казахстан.. Якийсь горбатий політичний ландшафт.

Голодомор не хочуть визнавати не тому, що його не було, а тому, щоб уникнути оцінки його особливого спрямування проти України й українців. Мовляв, він позначився на долі всіх народів.

Із трьох голодоморів уряд не приховував тільки перший (1921-1922). Бо його можна було списати на царизм, що довів селянство до таких злиднів, та повоєнну розруху. В циклі радіопередач почув, що тоді загинуло 5 мільйонів осіб. По країні і за кордоном організовувались Комітети допомоги голодуючим. Голод 1946-1947 років замовчувався, але населенням в основному сприймався як зрозумілий наслідок двох страшних бід – Другої світової війни і жахливої посухи. Найбільш затято влада противилась визнанню не тільки масштабів, а й самого факту голоду-геноциду 1932-1933 років. Якщо рахунок у 1946-1947 рр. ішов на сотні тисяч жертв (за офіційними даними – 802 тисячі чоловік), то в 1932-1933-му – на мільйони. Вчені й досі сперечаються про масштаби трагедії. Повідомляють приблизні відомості. Хоч  загальновідомо, що Вінстон Черчілль у своїх мемуарах посилається на самого Сталіна, який у розмові про ціну колективізації в СРСР сказав: «10 мільйонів – це було жахливо!» Мабуть іноземцям він все-таки говорив правду? Може й приблизну. Вчені в більшості своїй сходяться на тому, що з цієї загальної цифри - так само приблизно - 7 мільйонів припадає на українців. Левко Лук`яненко, голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні, використовує загальну цифру – 10 мільйонів.

Слід відзначити, що тільки в Україні та Кубані застосовувались так звані «загороджувальні» війська (!), щоб не випускати голодуючу людність на волю і не впускати нікого на голодуючу територію.  Були заблоковані залізниці, річковий та інший транспорт і навіть грунтові дороги. Колгоспники (!) були приречені на голод, але залишались на місцях. Тих, хто якось проривався, арештовували, оголошували «контрреволюційним елементом», на який поширювалась практика різноманітних репресій.

Ситуацію блискуче характеризує той факт, що випробувана на українцях ідея і практика  загороджувальних загонів потім  були використані на фронтах Вітчизняної війни. А після опублікування наказу Сталіна  № 227 від 28 липня 1942 року, відомого ще як «Ни шагу назад!», офіційно створювались штрафні батальйони, роти та загороджувальні загони, щоб «в случае беспорядочного отхода частей растреливать на месте паникеров и трусов... До 9 травня 1945-го у штрафні частини було направлено 427 тисяч 910 чоловік. За вироками воєнних трибуналів розстріляно 10 тисяч 201 чоловік.”.

«Маленький українець» у будь-якій ролі завжди був ущемленим.

27 грудня 1932 р. в СРСР було відновлено систему внутрішніх паспортів, відмінену після Жовтневої революції 1917 року, та обов`язкову прописку за певною адресою. Постановою Раднаркому СРСР спеціально обумовлювалось, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують». Тож в УРСР паспорти колгоспникам фактично не видавались. Батькові видали у зв`язку з від`їздом на курси комбайнерів як «рабочему» МТС.

За законом від 17 березня 1937 р. селянам заборонялось залишати колгоспи без підписаної угоди з іншим роботодавцем, що по суті позбавляло їх  права на вільне пересування. Облави, арешти, конфіскації були звичайним явищем. Система постійно  «вдосконалювалась». Навіть коли 20 грудня 1938 року Постановою РНК СРСР було запроваджено трудові книжки, колгоспникам їх теж не видавали.

Уже й забулось, але старші люди знають, що влада доволі тривалий час ніяк не наважувалась відмовитися від запровадженої тоді батрацької практики. Узаконене позбавлення селян свободи пересування зберігалось, хоч і в дещо  м`якшій формі, ще й після війни. У 1947 році,  від`їжджаючи на навчання, лише за другим заходом, тільки пред`явивши довідку про зарахування в технікум, я отримав паспорт.

Хронічна паспортна невизначеність мала й міжнародний  аспект. І навіть воєнне лихоліття нічого не змінило, а тільки загострило проблему. З паспортами були зв`язані питання безпеки, перетинання кордонів тощо. Пояснення цього становища були різні. Було й таке: «Московські окупанти не були впевнені, що їм вдасться втримати свободолюбних українців у складі СРСР» і «після закінчення Другої світової війни за вказівкою з центру розпочато паспортизацію України. Окупант прагнув знати все про окуповану ним Україну, оскільки боротьба українців у великих масштабах велась як у довоєнний період, так і у післявоєнні роки.» Йшлося, безумовно, про зовнішньополітичні та зовнішьоекономічні інтереси держави. Але й внутрішнє становище було небезпроблемним.

Не думав, до речі, що буду не тільки ровесником, а й свідком краху, неймовірно  стрімкого падіння колгоспної системи. Системи, якій батьки мої віддали усе своє трудове життя. Системи, без якої, здавалось, уже не можна було себе уявити... Справді: «ламать – не строить». Головотяпство, якщо не злочин! Нормальні начебто люди коршаками накинулись на добро, що десятиліттями, всією громадою наживалося з такими жахливими труднощами, яких ніякий інший світ взагалі не знав. Ладно ще якась жадібна, здичавіла в одну мить «братва». А де ж стратеги? Державники? Як же це так, що в країні суцільної освіченості, неймовірної кількості Героїв Соціалістичної праці,  професорів та академіків, не знайшлося особистостей, котрі б скерували невідворотний історичний процес у вигідне для народу, загальнокорисне русло? Зробити все, щоб усім миром зберегти продуктивні сили, матеріально-технічну базу і в нових формах господарювання вивести аграрний сектор, та й усе суспільство на шлях розвитку, а не руїни. Не знайшлося! На превеликий жаль, вони стали споглядальниками, або, ще гірше – співтворцями і співучасниками новітніх форм «дерибану» та «прихватизації». Які шикарні слова! Спасибі хоч за ці лінгвістично-економічні винаходи!

Батьки ж, торкаючись тих часів. були дуже скупі на слова. «…Боялися говорити з дітьми, щоб їм не нашкодити.» Але коли говорили, то слова були страшні.

Відчувалось, що ті роки зарубцювалися в пам`яті на все життя. Мимоволі виходили на узагальнення. Особливо тато, коли бачив, як у 1946-47-му я мучився, відмовляючись від неймовірно смердючих „оладків” з перегнилої позаторішньої картоплі, бо всі калачики на подвір`ї були визбирані, освоєна кропива та інші їстівні трави, а їсти хотілося постійно… „Не знаєш ти, синок, що таке голод. От у тридцять третьому... ото був голод. Люди пухли і мерли як мухи. І ніякого спасу. А влада – що влада? Коли вона була з людьми?”

Все вже минулося, казала мама. Нашо воно тобі.  (Фото С.Чорного)
Все вже минулося, казала мама. Нашо воно тобі. (Фото С.Чорного)

Мама, як правило, уникала таких розмов. Нашо воно тобі? – питала у відповідь. – Все вже минулося. Що було, те загуло. Все бур`яном поросло. Нема чого згадувати. Куці, неохочі, ніби вимучені фрази, зводились до того, що, як тільки заговорили про колективізацію, люди місця собі не знаходили. Не знали що робити, як поступити. Боялись навіть говорити між собою. Залякані були всі. Того взяли, того вбили. Такі були розмови. Організували якийсь СОЗ. Ті, хто не пішов у нього, створили свій „Насів”. Батька поставили головою. Сказали – ненадовго. А як далі було – чось не пам`ятаю. Коли вже пішли колгоспи, тато був ніким. В колгосп заяву ми подали не зразу. А вже потім його послали на курси комбайнерів. На Підскарженівці, звідки я прийшла до Лазура, мені здається, раніше стали „зганяти” людей. Зразу було наче й добре. Стали давати шось на дітей. А потім все притиснули, придушили. Наших примусили здати в колгосп коня, воза-одноконку, а в Лівоня (старшого брата Леонтія) відібрали воза новенького. Був віз-калатун, із дзвінком. Шопа ще в них була величезна і льох, то, бувало, проти них використовували й це. Ще з наших родичів розкуркулили двох братів Каті Видайки. А Головача Кирила десь вислали, з жінкою й трьома дітьми. Хатинка така паршива, а хазяїн він був добрий. Хіба тоді такі хати строїли, як тепер!

Страшно це все було. Лівонь, як почув, що будуть висилати в Сибір, утік. Кинув жінку з дитиною і втік. Якоїсь ночі забрав їх, але як і коли, не знаю. Років десять чи більше ніхто не знав, де вони, аж поки ото ти, вже після війни, знайшов їх у Нікополі. Хлопчик Володя за той час виріс і став моряком. Це ти вже знаєш.

Взагалі наша велика сім`я в ті роки майже вся пропала. Війна, революція, голод один, другий. Всіх розкидало. Та ще й на краю села. На Підскарженівці. Це як на крайсвіту. Не знали навіть, де хто дівся. Один пішов в армію – у связь, скоро вбили. А ще з`явилися якісь банди, конокради. Через них сім`я наша, особливо мама і брат Лівонь, які вижили, дуже натерпілись. Молодшого брата Якима злодії взяли з собою і піймались. Коли розбирались, звинуватили його і вбили. Старший Іван пішов шукати Якима, і теж не вернувся. Казали, що і його вбили. Дід, батько мій, дуже затужив, слабував, поїхав кудись та впав з конем, коняка його й придушила. Це вже потім ми трохи відійшли.

З одинадцяти душ дітей нас вижило тільки троє дівчат: Оліянка, Їлина і я. Ну і знайшовся потім Лівонь. А за інших… і сліду нема. Є якась фотографія. Хтось із наших. Але хто – не знаю.

Мама говорить важко. Сільським своїм розумом все ще ніби виважує, що можна казати про те минуле, а чого й не варто. Що краще забрати з собою… Як сказав би поет Петро Перебийніс, прислухається до слова, як до власного серця. Так воно й є.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-