26 листопада. Пам’ятні дати

26 листопада. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня народився Опанас Заливаха - український живописець, відомий правозахисник-шістдесятник.

Опанас Іванович Заливаха (1925-2007), лауреат премії ім. Василя Стуса (1989; перший лауреат), премії ім. Т. Шевченка (1995; за твори останніх років). «Наш Панасик, Панасичок», - так називали його друзі-шістдесятники – Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська та інші. А ще відзначали його надзвичайну доброту й шляхетність. Товариші згадували, що коли він приїздив до Києва – містом перебігало свято. Родом Опанас Заливаха з Харківщини. Під час Великого Голоду сім’ї вдалося вирватися з села й переїхати на Далекий Схід. Якби залишилися – вимерли б. Навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді (нині Санкт-Петербург), але в 1947 році був виключений за «поведінку, не гідну радянського студента». Згодом поновився і закінчив його 1960 року. Після того працював у Тюмені та Івано-Франківську (художником художнього фонду). У 1965 році був засуджений до п’яти років заслання, покарання відбував у мордовських таборах. Згодом сумно жартував з цього приводу: «Закінчив мордовську академію». Під час перебування в таборах багато листувався з друзями (принаймні з тими, хто цього не боявся). Його листи – справжні гімни й оди до того, кому адресовані. Про себе писав досить скупо. Надзвичайно цікавим є його листування з Аллою Горською. Про заслання згадував завжди з теплотою: вірніше, про людей, з якими його там звела доля. «Приїхав у мордовський табір, дивлюся, а там повний інтернаціонал. І вірмени вищого лету, і москвичі-філософи. Тоді якраз сиділи Даніель і Синявський. Але в основному зона була українська. Щоправда, на початок 70-х режим на зоні почав згущуватись…» Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року він видав свій перший альбом. Понад 200 робіт художника було знищено. Зокрема й вітраж «Тарас Шевченко», створений Заливахою у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук і Галиною Зубченко для Київського університету. Вітраж одразу ж після встановлення було завішено синім плюшем, а потім по-варварськи розтрощено. Почались (вірніше продовжились) гоніння на авторів,  у квітні 1964 митців виключили зі Спілки художників. Про Опанаса Заливаху можна прочитати в книзі Богдана Гориня «Опанас Заливаха: вибір шляху»

Ювілеї дня:

112 років від дня народження Ніла Хасевича (1905-1952), українського художника, графіка, воїна УПА і члена ОУН. Народився в селі Дюксин, нині Костопільського району на Рівненщині, у родині диякона. У нього були ще два брати (обидва священики) – згодом вони загинуть (так само як і батько), щоправда, одного вб’ють поляки, а іншого – «російські брати» у сталінських концтаборах. Чотирнадцятирічним Ніл втратив матір, а сам став калікою. Під час переїзду залізниці вони потрапили під потяг. Мати загинула, а хлопцеві відрізало ліву ногу. Але у відчай він не впав, натомість самотужки виготовив собі дерев’яний протез. А гроші, отримані як компенсацію за каліцтво від французької компанії, що володіла залізницею, витратив на навчання в Академії мистецтв у Варшаві. Ніл Хасевич працював переважно в галузі станкової, книжкової, документальної графіки, створював дереворити (гравюри на дереві). Мав шанувальників у Польщі, був нагороджений багатьма міжнародними дипломами і престижними нагородами, але шлях у велике мистецтво для українського художника був закритий через небажання приймати польське громадянство. Після закінчення навчання Хасевич повернувся в рідне село. Працював учителем, бухгалтером, співав у церковному хорі, друкувався у волинській періодиці, активно займався мистецтвом – загалом із 1931 по 1942 роки роботи Хасевича експонували на 35 виставках у Варшаві, Празі, Берліні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку. Під час нацистської окупації односельці обрали Хасевича мировим суддею. Втім, зрозумівши наміри гітлерівців, він вступає до лав УПА. Протягом 1943-1944 рр. Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки). Він же розробив ескізи прапорів, печаток, бланків, бофонів і відзнак підпілля (Хрест заслуги, Хрест бойової заслуги, медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»). За особливий внесок у визвольний рух самого Ніла Хасевича було нагороджено «Срібним Хрестом Заслуги» та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Звісно, що досить скоро на нього, вірніше на його антирадянські листівки, звернули увагу радянські спецслужби. І оголосили на митця справжнє полювання. Бойові побратими берегли й шанували Хасевича, не раз умовляючи перейти його на Захід, але він відмовлявся. 4 березня 1952 року Ніл Хасевич, разом з двома військовими побратимами загинув у криївці в селі Сухівці, приблизно на півдорозі між Рівним і Луцьком. Живими вони чекістам не здалися – коли ті спустилися в бункер, то побачили, що троє повстанців уже мертві. Але це не зупинило енкаведистів: вони витягли небіжчиків, роздягли, й декілька днів показували місцевому люду – робилося це і на глум, і на острах. Коли ж видовище їм обридло, то трупи відвезли невідомо куди… Нині твори Ніла Хасевича зберігаються в багатьох приватних колекціях світу.

Цього дня виповнився б 83 роки Юрію Тимоновичу Литвину (1934-1984), українському письменнику, журналісту і правозахиснику. З 1978 рокуа, Шопен, Жорж Санд, Сент-Бев  – член Української Гельсінської Спілки. Родом з-під Києва (с. Ксаверівка), працював на Донбасі. За націоналізм його переслідували з юних літ: у 1953-1955 рр. відбував покарання на будівництві Куйбишевської ГЕС, потім були ув’язнення 1956 року (на 10 років), 1974, 1977, 1979 (уже тяжко хворого – на 10 років ув’язнення і 5 років заслання). У 1989 році (через 5 років після смерті) повернувся на батьківщину разом із Василем Стусом і Олексою Тихим у домовинах – з почестями поховано на Байковому цвинтарі в Києві.

Сьогодні святкує свій день народження Тіна Тернер (1939), американська співачка, авторка пісень, танцівниця та актриса.

За блискучий артистизм, темперамент і сценічну експресивність її називали королевою рок-н-ролу. Брала участь у запису саундтрека до фільмів «Безумний Макс-3» (також виконавиця ролі), «Золоте око», «Міс Конгеніальність-2». Багаторазова лауреатка премії «Греммі». Пісенна кар’єра Тіни Тернер розпочалася у 18 років. Дівчина (на той час школярка і молода мама) стала вокалісткою в рок-гурті Kings of Rhythm. Її тодішній чоловік – темношкірий музикант Айк Тернер вигадав їй нове ім’я Тіна. Подружжя працювало разом. 60-70-ті роки минулого століття – пік їхньої спільної кар’єри. Наприкінці 60-х років гурт виступав навіть «на розігріві» у Rolling Stones. А після виконання пісні «A Fool in Love» (1960) 21-річна Тіна Тернер стала справжньою зіркою. Втім, зі славою прийшли й випробування, які Айк Тернер не витримав. Музикант почав уживати наркотики та бити дружину. Для Тіни настали важкі часи, які тривали майже 16 років. На людях співачка намагалася грати роль суперстар, а за лаштунками перетворювалася на рабиню чоловіка-тирана. З кожним разом поводження Айка ставало все брутальнішим, а побої більш жорстокими. Їй все важче було гримувати синці, приховуючи сліди катувань, а в очах, що раніше сяяли від щастя й випромінювали радість і життєлюбство, тепер нічого не було крім болю і відчаю. Зрештою, крапкою в цій драмі стала невдала спроба самогубства. Після цього Тіна остаточно кидає чоловіка, й тікає з дому з 36 центами в кишені. Майже з нуля починає самостійну сольну кар’єру. Поступово, рік за роком, починається її тріумфальне сходження на вершини світового шоубізу. Вона не лише змогла повернути раніше втрачені позиції, але й завоювати нові.  Зірка Тіни Тернер засяяла з новою силою, її пісні ставали світовими хітами, на її концерти приходили сотні тисяч глядачів, а хриплуватий голос був упізнаваний на всіх континентах. Все, що вона пережила, про всі свої радощі й скорботи вона розповіла в автобіографічній книзі «Я, Тіна», а також в численних інтерв’ю. Вона завжди була щирою й відвертою – чи то даючи інтерв’ю Опрі Вінфрі, чи виступаючи перед багатотисячною аудиторією. За це її любили й продовжують любити й досі. З 1996 року артистка мешкає в Швейцарії, є громадянкою цієї країни. Одружена з німецьким музичним продюсером Ервіном Бахом, молодшим від неї на 17 років. В їхній родині панують мир і любов. У 2005 році вона припинила виступи, але у 2008 повернулася на велику сцену, виступивши на п’ятдесятій церемонії Grammy. 69-річна Тіна Тернер співала разом із 27-річною Бейонсе. Це було вражаюче дійство. Якось в інтерв’ю журналу Rolling Stone Тіна Тернер сказала: «Чого б мені хотілося? Хотілося б, аби ми, чорні, мали змогу стати такими ж незвичайними, якими були доти, допоки не потрапили в рабство. Це бажання повертається – віднайти гідність і не почуватися людьми другого ґатунку».

Роковини смерті:

81 рік тому в китайському Тяньцзіні помер Микола Іванович Чернілівський-Сокол (1881–1936), український військовий діяч часів УНР та Української Держави, контр-адмірал, начальник штабу Чорноморського флоту Української Держави. Це була людина з надзвичайно цікавою і складною долею. Українець, що походив із давнього українського шляхетського роду, зробив блискучу кар’єру на російському флоті. Він, зокрема, брав участь у російсько-японській війні, служив на легендарному «Варязі», за проявлені мужність і героїзм був відзначений орденом Св. Георгія 4 ступеня. Але під час розвалу Російської імперії та формування української державності, рішуче став на бік України. Микола Чернілівський-Сокол підтримував процеси українізації на Чорноморському флоті, був одним з провідників руху офіцерів-демократів. У серпні 1917 року його призначають керівником Чорноморської Повітряної дивізії. З січня 1918 року весь Чорноморський флот юридично увійшов до складу Військово-морських сил УНР. Проте, на початку 1918 року більшовики окупували ненадовго південь України та Севастополь. Почалася виснажлива битва за Крим, а згодом стався і військовий переворот у Києві, в результаті якого встановилася влада Гетьмана Павла Скоропадського. Після проголошення Гетьманату, досить суттєво активізувалась робота по створенню Військово-морського флоту Української Держави. Протягом всього 1918 року уряд Гетьмана Скоропадського приділяв багато уваги побудові міцного боєздатного військового флоту. Чернілівського-Сокола було призначено керівником штабу Командувача Чорноморського флоту. В результаті переговорів, на українських кораблях було знову піднято національні прапори, проте вони залишилися під частковим німецьким контролем. У жовтні 1918 року всі кораблі колишнього імператорського флоту було повернуто до складу військово-морських сил України. Однак, наприкінці 1918 року, після антигетьманського перевороту у Києві та окупації півдня України військами Антанти, Чорноморський флот було захоплено англо-французькими «союзниками». Незабаром всі боєздатні кораблі «союзники» вивели під своїми прапорами до Константинополя. Адмірал зрозумів, що в Криму, так само як і в Україні, яка палала у вогні національно-визвольних змагань – робити нічого. У нього були друзі в штабі армії Колчака, котрі запросили його воювати разом із ними. І він погодився. З 1919 року Чернілівський-Сокол у званні контр-адмірала служив в армії Колчака. Бився з більшовиками, командував Сибірською флотилією. Після остаточної окупації більшовиками Далекого Сходу, приєднання його до РСФСР та початку червоного терору емігрував у Китай, де й помер на 55 році життя. До кінця днів пам’ятав батьківщину та всіляко намагався підтримувати хоч якийсь зв’язок із земляками.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-