24 листопада. Пам’ятні дати
83 роки тому відійшов у вічність Михайло Грушевський (1866-1934) – Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), автор понад 2000 наукових праць, художніх творів. У березні 1931 року Грушевський був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі й керівництві підпільною антирадянською організацією і висланий до Москви під чекістський нагляд. Хворого вченого залякували й усіляко шантажували, зокрема, погрожували ув’язнити його доньку Катерину і все заради того, аби він «зізнався» у не скоєних злочинах. Згодом справу начебто закрили, але пильного стеження за науковцем не полишали. Помер Грушевський 24 листопада 1934 року у російському курортному Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію провів лікар місцевої лікарні, котрий, навіть, хірургом не був, перед цим відмовивши Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України – Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім’ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць». Ховали небіжчика 29 листопада. З похорон Грушевського чекісти зробили фарс, вдало скориставшись нагодою для чергового піар-ходу у власних інтересах, представивши українського вченого «радянським академіком», що визнавав і всіляко підтримував соціалістичний лад. Але зовсім скоро ім’я науковця й політика викреслили з вітчизняної науки та історії, а праці заборонили, запроторивши у спецфонди. «Сталінська» енциклопедія, відкинувши будь-які хитрощі, прямим текстом писала, що Грушевський «…историк буржуазно-националистической буржуазии, непримиримый враг Советской власти…». Його звинувачували в усіх смертних гріхах, зокрема й у тому, що був пов’язаний з Габсбургами і мріяв створити українську монархію під німецьким протекторатом, а всі його наукові праці – фальсифікація історії. Більшовики розправились з Грушевським по повній, і як вони, певно, думали, назавжди. Але радянська імперія рухнула і відбулось повернення вченого – науковими працями, дослідженнями, меморіальними дошками, пам’ятниками, музеями. А в столиці з’явився ще й мурал з Грушевським – величезний портрет ученого зображено на стіні будинку за адресою: вул. Січових Стрільців (колишня Артема), 75.
Події дня:
Цього дня у 2013 році у Києві на Майдані Незалежності відбувся найбільший мітинг опозиції за період президентського правління Януковича, який зібрав за різними оцінками від 60 до 150 тисяч чоловік. Євромайданівці вимагали відставки уряду Азарова, підписання «Угоду про асоціацію України та Євросоюзу» на саміті у Вільнюсі, звільнення з ув'язнення Юлії Тимошенко, а також звернулися до країн Заходу із закликом запровадити персональні санкції проти Януковича та представників його влади. На Майдані Незалежності почалось встановлення наметів протестувальників, пікетування Кабінету Міністрів. Цього дня «Євромайдани» зібралися також у багатьох містах світу: Мюнхені, Берліні, Женеві, Парижі, Лондоні, Осло, Стокгольмі, Будапешті, Вільнюсі, Тбілісі та ін.
Ювілеї дня:
385 років тому народився Бенедикт Спіноза (1632-1677), нідерландський філософ. Автор «Богословсько-політичного трактату» і «Етики». ХVІІІ століття зустріло Спінозу з презирством і нерозумінням, зате наступне, ХІХ – зробило його своїм кумиром. Саме раціоналізм Спінози надихнув Гегеля на створення більш широкої системи, в якій «голландська ясність була замінена готичною німецькою метафізикою». Гете, вперше прочитавши «Етику» Спінози писав, що йому «відкрилася надзвичайно велика і вільна перспектива чуттєвого і морального світу, і ніколи ще цей світ не бачився йому з такою ясністю». До кінця днів Гете називав Спінозу разом із Ліннеєм і Шекспіром своїм учителем, тим, хто справив на нього найбільший вплив, а коли Фріц Якобі у своєму творі про Спінозу назвав того атеїстом, Гете зауважив, що для нього він «один із найбільш віруючих із усіх віруючих у Бога». Російські марксисти теж були небайдужі до Спінози (адже він був предтечею гегельянства), але й у нього знаходили гандж. Анатолій Луначарський у 1932 р. з нагоди святкування 300-річчя з дня народження Спінози писав: «…не то плохо, что пролетариату приходится очистить Спинозу от уродливых примесей, а то плохо, что они позволяют буржуазии цепляться за полу его философской мантии». Нині до філософії Спінози ставляться більш тверезо. Бертран Рассел казав, що він схиляє голову перед Спінозою людиною – надзвичайно чесною і прекрасною, що видно з його творів, але не може того ж самого сказати про його філософію, яка має надто багато вад і похибок, аби їх не помічати. Втім, Расселу мабуть були добре відомі знамениті слова Спінози з листа Альберту Бургу: «…Я зовсім не претендую на те, що відкрив найкращу філософію, але я знаю, що осягаю істинну». Цікаво, що герб Спінози був у вигляді троянди з написом: «Caute, quia spinoza est» («Обережно, колеться»).
Цього дня народився Олекса Стороженко (1806-1874), український прозаїк, етнограф, криміналіст. Олекса Стороженко – сучасник Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша і Леоніда Глібова, Степана Руданського і Юрія Федьковича – не зайняв визначного місця в українській літературі 50-60-х років ХІХ століття. Він не був активним учасником тих процесів, які відбувались тоді в літературно-мистецькому житті України, не вважав себе навіть письменником-професіоналом, бо цілком був відданий службі у війську, а в кінці свого життя працював як «предводитель дворянства», маючи чин «действительного статского советника». А коли в 1863 році редактор «Московських ведомостей» Михайло Катков обвинуватив його в «сепаратизмі», Олекса Стороженко перестав був і зовсім писати українською мовою. Його літературна спадщина за обсягом невелика – він є автором декількох десятків оповідань, повісті, одного роману. А втім, автор «Вусів», «Голки», «Закоханого чорта», «Марка проклятого», «Споминок про Микиту Леонтійовича Коржа», завжди викликав інтерес у читачів самобутністю свого художнього таланту, позначеного українським гумором, знанням народної міфології, виразною образністю народної мови. Олекса Петрович Стороженко (1805–1874) народився на Чернігівщині в поміщицькій родині. Походив зі старовинного козацького роду, предки його були сотниками та полковниками і володіли чималими маєтками в Україні, зокрема на Полтавщині. Дитинство його минуло в с. Великі Будища, Зіньківського повіту на Полтавщині, де був маєток його батьків. У 1821–1923 рр. вчився в благороднім пансіоні Михайла Робуша у Харкові; 1824–1850 рр. служив в армії. З 1851 працює чиновником особливих доручень при київському генерал-губернаторі Дмитрі Бібікові, потім при міністрі внутрішніх справ, далі урядовцем у Варшаві, з 1864 – при віленському генерал-губернаторстві. У 1868 році вийшов у відставку, оселився на хуторі коло Брест-Литовська (нині Білорусь), де й доживав віку. Грав на віолончелі, займався садівництвом, рибалив, полював. Мовознавець Борис Грінченко писав про Олексу Стороженка наступне: «Українську душу йому дав рід, почування любові до рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу. Російську душу давало йому російське життя, російська урядова служба, бюрократична прихильність до ласки, яку виявляло російське начальство, ото його, тодішнього російського інтелігента, і тягло і сюди й туди – і до рідного краю, і до «Станислава на шею» (орден Святого Станіслава – одна з нагород у Російській імперії) Хотілося і рідному краєві послужити, і того, від кого «Станіслав» той залежить, не прогнівити». Іван Франко називав Стороженка «талановитим анекдотистом» і зауважував, що той так і не став «серйозним ідейним художником». Утім, брак цієї ідейності не заважає й нині читати твори Стороженка: хто любить оповідки про добу Козаччини, українські народні казки, різного роду бувальщини – сміливо може брати до рук книжку цього автора. Звісно, це не Гоголь, але те, що під час читання ви з головою поринете в українську минувшину – гарантовано.
Роковини смерті:
Цього дня пішов з життя Фредді Мерк’юрі (1946-1991), британський рок-музикант, лідер рок-гурту Queen, легенда музики 80-х. У 2008 році Мерк’юрі посів 18 місце списку «100 найвидатніших співаків усіх часів» за версією американського журналу Rolling Stone. Мерк’юрі відомий, передусім, не лише своїм неповторним голосом, але й надзвичайно яскравими концертними шоу, які збирали стадіони по всьому світу. Так, одним із найпам’ятніших є «Live Aid» – виступ Мерк’юрі з Queen, що відбувся 13 липня 1985 року в Лондоні, під час якого вся, понад 70-тисячна аудиторія стадіону плескала, співала та колихалась в унісон музиці. У концерті також брали участь Пол Маккартні, Ерік Клептон, Девід Боуї, Мадонна, U2, The Who, Стінг та інші тогочасні рок-зірки. 12 супутників транслювали шоу для 1,6 мільярдів телеглядачів у всьому світі. Цей виступ Queen був згодом оголошений музичними експертами найвеличнішим шоу за всю історію рок-музики. Протягом своєї кар’єри Мерк’юрі дав разом з Queen майже 700 концертів у різних країнах по всьому світі. Queen був першим гуртом Заходу, який грав на південноамериканських стадіонах, побивши світові рекорди з відвідуваності концертів у Сан-Пауло у 1981 році. Музиканти гурту також були першими, хто зіграв за «Залізною завісою», коли вони виступили перед 80-тисячною аудиторією в Будапешті в 1986 році. Останній живий концерт Мерк’юрі з Queen відбувся 9 серпня 1986 року в Англії. Девід Боуї, що виступав на благодійному концерті Фредді Мерк’юрі й записав пісню «Under Pressure» разом із Queen, сказав про Мерк’юрі: «З усіх найбільш театральних рок-виконавців Фредді пішов найдалі… Я бачив його на концерті лише раз, і, як то кажуть, він, безперечно, був людиною, яка могла тримати аудиторію на своїй долоні». А про себе Фредді казав наступне: «Господи, дожити до сімдесяти? Це так нудно!.. Про що я шкодую? Про те, що нас так і не впустили до СРСР – боялися, що ми розбестимо їхню молодь…» Музикант помер 45-річним у Лондоні.
