Гумор українців: гіркий, але ж як врівноважує!

Було це ще у 2013 році. У місяці грудні, мав я нагоду не лише бути свідком, але й учасником славного Майдану.

При цій нагоді одної неділі я брав участь також як міжнародний спостерігач на виборах у п'яти округах до ВРУ.

Вибори відбувались, зокрема, в одному Київському окрузі. Всю неділю я блукав від дільниці до дільниці, а також взяв участь у програмі Майдану. В той час я відбув майже десять днів в Україні й вирішив не голитись, бо не перебував у власному помешканні, яке я передав для користування молодим пластунам зі Львова, які були активними переважно нічними учасниками Майдану.

У понеділок рано після закінчення самих виборів я пішов до Окружної виборчої комісії, де підбивали кількість голосів із дільниць. Вступивши туди, я з місця, як є моя звичка, звернув увагу голові комісії, який подавав інформацію своїм членам і спостерігачам російською мовою. Я, очевидно, вимагав української. Ми трохи зударились епітетами, а тоді він вимагав від мене посвідчення і паспорт. Мій американський паспорт ясно був актуальним, але дев'ять років від видання. У паспорті я виглядав дуже молодим. Наживо, з необголеним обличчям я, мабуть, виглядав майже не схожим. Голова комісії глянув на паспорт і на мене з виглядом підозріння. Тоді сказав:

«Але ж вас життя знищило». Я обурився образою, але мусів засміятись безпосередністю мого українського контрагента.

Сьогодні, майже через чотири роки після цього, перебуваючи в Україні, я зустрічаюся з різними гумористичними пригодами і тому нагадав подію з 2013 року, хоча я тут в Україні по три рази в році, і бували й інші гумористичні моменти.

Ось під час мого перебування у Харкові минулого тижня, недалеко від російської границі, один журналіст повів мене в окрему кімнату залізничної станції, де гуртувались до від'їзду хлопці-добровольці в АТО. Спілкуючись з ними, я сказав, що маю охоту з ними поїхати, але вже застарий воювати.

Один пожартував, вказуючи, що ми не можемо вас взяти, бо ми хочемо перемогти.  

Проживаючи трохи у Києві, я часто користуюся метро, зокрема, тому, що я трохи скупий, а ціни на таксі дуже подорожчали. Крім того, в Києві рух машин інколи нагадує Нью-Йорк, тобто нікуди не їдеш. Цього разу протягом десяти днів мене п'ять разів образили місцеві кияни своєю увічливістю. Діти, а також жінки середнього віку вставали з місць, щоби мені віддати своє місце з огляду на мій вік. У кожному вагоні написано про це. Я кожного разу відмовлявся, переконуючи їх, що я ще молодий. Вони посміхались, але місця залишалися порожніми.

Навіть у церкві я зазнав легку гумористичну зневагу. У Володимирському соборі однієї неділі священик проповідував, як важко багатому і язикатому увійти до неба. Я, правда, не збираюся скоро це перевіряти, але почувався – немов священик говорив це прямо мені.  

Наступної неділі, теж на службі, але цим разом – у римо-католицькому костьолі Святого Олександра священик на підставі Євангелія про жениха і дів, які прийшли без олії до світильників, тобто непідготовленими, і коли вони відійшли шукати олій, опісля їм було відмовлено вступ на весілля, сказавши про потребу завжди бути готовим, коли Бог покличе, бо в останній хвилині не буде нагоди підготуватися до зустрічі з Богом. Ця історія про підготовку була скерована, зокрема, до старших людей, які переважали у церкві. Я не хотів до них належати і тому втік від костьолу та пішов трохи вище по Трьохсвятительській вулиці до Михайлівського собору. Там відмовився слухати проповідь, передбачаючи, що священик говоритиме про страшний суд.

У Києві вирішив замовити собі портрет від одного з багатьох художників, які працюють у підземному переході під Майданом Незалежності. Намалював мені портрет чоловік, який ледве стояв на ногах. Я його вибрав, бо він виглядав найбільш потребуючим і старим. До речі, мені було шкода, що він мучився над моїм рисунком за дурних 350 гривень. Я йому дав більше. Запитав я його, скільки йому років. Він відповів – 68. Ми майже ровесники. Він – із Луганська і мусів втікати сюди.

У Києві також відвідав Майдан солдатів та офіцерів біля ВРУ. Опісля в кафе вдалося довше порозмовляти зі старшиною, який обороняв вежу на Донецькому аеропорту, тобто з дійсним “кіборгом”. В час розмови він запитав мене, чи я знаю, що таке “воєнна стратегія”, вказуючи легко на її брак у сьогоднішній війні. Я відповів, що маю хіба тільки уяву, бо так, як мій Президент США Трамп, головнокомандуючий американськими військами, я у війську ніколи не служив. До речі, цей головнокомандуючий військами США недавно знов повписувався своєю політичною вправністю з Путіним при зустрічі у В'єтнамі, даючи ще один привід для гумору американським журналістам і комедіантам. “Кіборг” відповів, що його головнокомандуючий служив у радянському війську 35 років тому. Він не розуміє його “воєнної стратегії”.

От гумор нашого народу – інколи гіркий, але тримає людину зрівноваженою, щоби не думати про погані справи. Тим більше для пересічних мешканців України, пенсіонерів, які більше половини місячної пенсії віддають за комунальні оплати, або того 68-літнього художника, який сказав мені, що він ночує на вокзалі, бо не має за що поселитися. Його президент натомість, мабуть, не може точно обчислити всі свої офшорні рахунки навіть з досі розкритих документів у Панамі, Бермудах, Сингапурі й хто знає ще де. Президента юристи говорять, що ці офшори влаштовані для того, щоби запевнити максимальну зарплату українського податку. Це теж належить до гумору.

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства