15 листопада. Пам’ятні дати

Напередодні, 13 листопада 1918 року, в Україні було створено Директорію – тимчасовий революційний верховний орган, до якого входили представники опозиційних партій просоціалістичної орієнтації - Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Андрій Макаренко, Федір Швець, Панас Андрієвський, який рівно за місяць – 14 грудня 1918 року, шляхом збройного повстання повалить Гетьманат і стане верховним державним органом УНР. Причин для невдоволення правлінням гетьмана Скоропадського вистачало. З перших своїх кроків гетьман і його прихильники зіткнулися з протидією двох протилежних течій. Одні – переважно російські праві – сприймали їх як «сепаратистів», «зрадників» і «мазепинців». Але так само рішуче від Скоропадського відхрещувалися як від «поміщика» і «царського генерала» соціалісти всіх відтінків, зокрема й українські, вважаючи гетьмана, як і всіх заможних та російськомовних осіб українського походження, неукраїнцями. Надією і опорою гетьманської влади були розквартировані в Києві німецькі солдати та підтримка кайзера, але до пори до часу: після поразки Німеччини в Другій світовій війні та листопадової революції, що призвела до падіння кайзерівської монархії та приходу до влади соціал-демократичного уряду, сподіватися було ні на кого. Восени політична криза в Україні суттєво посилилась: праві і правоцентристські сили вбачали головну загрозу з боку більшовиків і, не розраховуючи на захист від них з боку знесиленої Німеччини, вважали за єдине можливе союз з Добровольчою армією і країнами Антанти за умов проголошення федерації з майбутньою небільшовицькою Росією. Ліві та лівоцентристські українські кола вважали пріоритетним збереження повної державної незалежності і, не приділяючи належної уваги більшовицькій загрозі, були категорично проти ідеї федерації з Росією, а тому і союзу з російськими білими на чолі з Денікіним. На цьому тлі активізувалися більшовики, які прагнули реваншу. Вони чудово розуміли, що після того, як німецькі війська залишать територію України, на зміну їм можуть прийти англо-французькі – тому не варто гаяти час, а діяти рішуче. Саме задля цього було сформовано окрему VІІІ армію зі штабом у Воронежі під командуванням генерала Чернявіна, яка налічувала близько 75 тисяч багнетів, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів та 1400 кінноти. Саме тому, 14 листопада гетьман Скоропадський проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Наступного дня Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти гетьмана, оголосивши його уряд неправомочним. Як зауважують історики, гетьман правильно розрахував, з якого боку можна чекати головну небезпеку, і зробив все від нього залежне, щоб запобігти більшовицькій агресії та здобути визнання й підтримку з боку держав Антанти. Але виступ національно-соціалістичних радикалів, які утворили Директорію і підняли проти нього галицьких січовиків та селян Київщини, об’єктивно спричинив до падіння вже цілком сформованої на той час Української держави та подальшого утвердження на її території більшовицького панування. Цікаво, що гетьман Скоропадський звільнив Симона Петлюру з тюрми 12 листопада під «слово честі», що він не братиме участі у повстанні. Але Петлюра негайно виїхав до Білої Церкви, де був оголошений штаб сил, що готували антигетьманський збройний виступ, і очолив його. Досить швидко очільники Директорії пересварилися поміж собою (особливо гострою була неприязнь між Петлюрою і Винниченком). До того ж, повстання стрімко набувало анархічного та напівстихійного характеру. 14 грудня 1918 року в результаті повстання Київ був захоплений військами Директорії, гетьман зрікся влади. Протриматися Директорії вдалося лише два роки. 10 листопада 1920 вона остаточно програла більшовикам.

Події дня:

Цього дня у 1945 році в німецькому Авґсбурзі гуртом українських учених в еміграції було створено Українську вільну академію наук (УВАН). Тоді ж було схвалено проект статуту, який визначав УВАН як спадкоємницю традицій і продовжувачки діяльності ВУАН у Києві 1920 – початку 1930-х років. Фактично існувало три організації УВАН: УВАН у США, УВАН у Канаді та УВАН у Європі. Першим президентом УВАН став Дмитро Дорошенко – відомий український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф.

Ювілеї дня:

171 рік від дня народження Дмитра Івановича Вінцковського (1846-1917), українського педагога і письменника. Після закінчення Львівської духовної семінарії багато років поспіль працював учителем у Сучаві, Чернівцях, Львові. З 1884 – працівник банку у Львові. Друкував оповідання, вірші, статті у газетах. Автор поетичної збірки «Вдова», поем «Смерть Ярослава Ігоревича» та «Олекса Довбуш», соціально-побутових повістей-притч з селянського життя. Писав віршовані гуморески, гумористичні оповідання, казки, пародії.

105 років від дня народження Андрія Самійловича Малишка (1912-1970), українського поета, перекладача, громадського діяча. Автор збірок «З книги життя», «Понад пожари», «Весняна книга», «Листи на світанні», «Рута», «Серпень душі моєї». На слова Малишка композиторами Платоном Майбородою, Олександром Білашем та ін. створено багато пісень («Київський вальс», «Пісня про рушник»).

Цього дня народився Дмитро Стус (1966), український письменник, літературознавець, редактор. Кандидат філологічних наук, член Асоціації українських письменників. Голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка (з 2012). Син поета Василя Стуса. Чимало зробив для популяризації батькової творчої спадщини.

Роковини смерті:

81 рік з дня смерті Василя Юхимовича Данилевича (1872-1936), українського історика і археолога. Закінчив історичне відділення історично-філологічного факультету Київського університету, де його учителем був Володимир Боніфатійович Антонович (згодом Данилевич присвятив йому низку дослідницьких і науково-популярних праць). Після закінчення університету  Данилевич працював у Харківському університеті, а з 1907 року його життя пов’язане з Києвом – доцент, професор університету і Вищих жіночих курсів, у 1920-х роках – Інституту народної освіти, у 1930-х – Інституту червоної професури. Автор фундаментальної праці з давньої історії Київщини «Археологічна минувщина Київщини» (1925), історіографічних розвідок про Костомарова, публікацій матеріалів численних археологічних досліджень курганів на Сумщині, слов’янських старожитностей під Харковом.

65 років з дня смерті Василя Григоровича Кричевського (1873-1952), українського художника, архітектора, графіка; автора українського державного герба, прийнятого Центральною Радою. Народився Василь Кричевський на Харківщині. Свою мистецьку діяльність почав наприкінці 1890-х років і понад півсотні років життя присвятив мистецькій науковій та педагогічній роботі. Творчість його була дуже різнобічна: самобутній маляр-пейзажист він одночасно виступав і як новатор в архітектурі, в ужитковому мистецтві та в оформленні театральних і кінематографічних вистав. Окрім цього, Кричевський відродив загублене з XVIII віку мистецтво оформлення української книги і сам виконав близько 90 обкладинок для різних видань. В часи Української Народної Республіки художник спроектував державний герб (тризуб) і державні печаті та грошові знаки. Разом з тим, Кричевський був членом ряду установ, товариств та комісій Української Академії Наук і членом Української Вільної Академії Наук в еміграції. Він був одним з організаторів і першим ректором Української Академії Мистецтв (1917). Писав статті, полемічні й критичні замітки, рецензії, склав перший в Україні підручник українського народного мистецтва, який не встигли надрукувати через Другу Світову війну. Восени 1943 року разом зі дружиною та донькою Кричевський емігрував спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, Німеччини, Франції. На початку 1948 року переїхав до Венесуели. Помер у Каракасі, там був і похований. У 1975 році прах Василя Кричевського та його дружини перепоховано в українському пантеоні Баунд-Брук (поблизу Нью-Йорка, штат Нью-Джерсі, США).