21 жовтня. Пам’ятні дати

21 жовтня. Пам’ятні дати

5080
Ukrinform
Цього дня, 70 років тому, пройшла наймасовіша депортація населення Західної України до Сибіру.

Після завершення радянсько-німецької війни, діяльність Української повстанської армії спрямовувалась проти радянських владних структур. Занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, політичне керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Саме депортація стала потужним та ефективним інструментом для розправи з «інакомисленням» українців. У 1944-1946 рр. з теренів Західної України у віддалені місцевості СРСР було депортовано 14728 родин учасників національно-визвольного руху. Проте, партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на досягнутому. Найбільша депортація населення із Західної України відбулася в 21 жовтня 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід». Операція розпочалась у Львові о другій годині ночі: в помешкання львів’ян вривалися військові і після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого цілі сім’ї у вантажівках доправляли на залізницю. З 2 до 4 години ночі теж саме спіткало жителів Рава-Руської, Жовкви, Бузька, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині все розпочалось о 6 годині ранку. Операція «Захід» розроблялася співробітниками МДБ по всім канонам військової операції, командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Про хід операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки генералу Савченку та міністру внутрішніх справ УРСР генералу Строкачу. Під час виселення силовики виявляли підпільні криївки, вилучали зброю, націоналістичну літературу і антирадянські листівки, брали у полон учасників підпілля. Майно виселенців конфісковувалось та передавалось у державну власність. Протягом доби в Західній Україні виселили 26 682 родини або 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Наступного дня перші потяги вирушили до віддалених районів СРСР. На всіх депортованих чекали каторжні роботи на копальнях та в колгоспах Сибіру. Операція «Захід» стала однією з найбільш масових і короткотермінових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою і не останньою. Загалом з 1944 по 1953 рік в Західній Україні було репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.

Події дня:

Цього дня у 1056 році диякон Григорій вивів першу літеру «Остромирового Євангелія» - найдавнішого датованого східнослов’янського рукопису (до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу), однієї з найважливіших старослов’янських пам’яток письменства. Євангеліє було написане на замовлення новгородського посадника Остромира дяком Григорієм, імовірно у Києві. Написане протягом 1056-1057 років на 294 аркушах пергаменту церковнослов’янською мовою, з мовними особливостями, характерними для української мови. Спочатку Остромирове Євангеліє зберігалось у Софійському соборі в Новгороді, потім потрапило  в одну з кремлівських церков Москви. 1720 року, згідно з розпорядженням Петра І про збирання і переписування історичних рукописних книг, Остромирове Євангеліє відіслали до Санкт-Петербурга. У 1805 році книгу випадково знайшли в шафі Катерини ІІ і у 1806 – передали до Публічної бібліотеки Санкт-Петербурга, де вона знаходиться й понині.

28 років тому (1989) у Львові відбулось відновлення Наукового товариства імені Шевченка як спадкоємця НТШ з 1873 року. На установчих зборах відзначалось, що відновлене НТШ у Львові «не є альтернативою існуючій Академії наук УРСР, а добровільна асоціація вчених, насамперед ентузіастів українознавчої науки і ставить собі за мету консолідувати творчу енергію наукової інтелігенції західноукраїнського регіону, що сприятиме піднесенню авторитету української науки як в Україні, та і за її межами». Головою було обрано Олега Романова.

Ювілеї дня:

245 років від дня народження Семюела Тейлора Колріджа (1772-1834), англійського поета, літературного критика, філософа, одного з яскравих представників т. з. «озерної школи» (поети жили в озерному краї, на півночі Англії). Народився в сім’ї сільського священика. Освіту здобув у Кембріджі на богословському факультеті, згодом вивчав філософію у Геттінгені (захоплювався ідеями Канта і Шеллінга). Свої кращі твори – «Поему про Старого Мореплавця», «Крістабель», «Кубла Хан, або Видіння уві сні», Колрідж написав наприкінці 1790-х років, коли був ще досить молодою людиною. Після цього поет прожив довге життя, але нічого значного, по суті, більше не створив. Він досить важко переносив творчу кризу, яка набула майже клінічного характеру, ускладнившись фізичною недугою. «Лікувався» ж поет (як було тоді модно) опіумом. Помер у 62 в Брістолі. Англійці й сьогодні пам’ятають ім’я цього поета-романтика, що звільнив вірш (та й саме слово) від будь-яких умовностей, наповнивши його шаленою енергією емоцій і почуттів. Хорхе Луїс Борхес, котрий був шанувальником поезії Колріджа та інших поетів-романтиків, зауважив, що після них «англійський вірш заграв веселкою, став надзвичайно мелодійним…, що надзвичайно розширило можливості англійської мови й показало її невичерпний потенціал». Єдиний мінус – отримати справжню насолоду від читання Колріджа, Кітса, Вордсворта, Шеллі або Блейка може лише англомовний читач: в перекладі вони втрачають більшу частину свого «поетичного аромату». Як казав інший поет, Йосиф Бродський – «справжня поезія річ суто місцева. Тобто належить, передусім, до території мови, якою написана».

109 років від дня народження Володимира Яніва (1908-1991), українського вченого, громадського і політичного діяча, ректора Українського Вільного Університету в Мюнхені. У своїх працях доводив, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу (а росіяни – східного). «Ми, що належимо в основному до Європи, надмірно відхилилися від неї, щоб могти викресати в собі досить волі, необхідної для збудування держави, але не наблизилися настільки до Азії, щоб дати себе вести власному деспотові…» (Володимир Янів, «Нариси до української етнопсихології»)

105 років тому народився сер Георг Шолті (1912-1997), британський диригент, піаніст. У 1961–1971 роках музичний директор театру «Ковент-Гарден», у 1979–1983 – головний диригент Лондонського філармонійного оркестру, одночасно (1969–1991) – Чиказького симфонічного оркестру. Лауреат 31-єї премії «Греммі». «Музика нескінченна, - сказав Георг Шолті в одному зі своїх останніх інтерв’ю. – І якби мені судилося прожити ще три життя, я б не зміг зробити і половини з того важливого, що треба було б виконати». Проте, результат його блискучої 50-річної кар’єри в звукозапису вражаючий: 250 дисків, включно з 45 повними операми, серед яких вперше записані опери Вагнера і Штрауса. Георг Шолті народився в єврейській родині в Угорщині, 1939 року змушений був виїхати в Швейцарію; під час Другої світової війни загинули майже всі його родичі. Мабуть тому його ніколи не покидало відчуття незахищеності, властиве всім біженцям, і «одвічна вдячність мистецтву, яке врятувало йому життя». Помер сер Георг Шолті в 1997, трохи не доживши до свого 85-річчя, хоча графік його концертної діяльності був розписаний до 2000 року.

Роковини смерті:

Цього дня 1964 року пішов з життя Григорій Гурійович Верьовка (1895–1964), український хоровий диригент, композитор, педагог, народний артист України (1960). Організатор  (1943), художній керівник і головний диригент (до 1964 року) Українського народного хору (з 1965 – його імені).

20 років з дня смерті Григорія Полянкера (1911–1997), єврейського письменника. Писав на ідиш. Автор повістей, романів: «Вугілля», «Друга зустріч», «Шойл з Бапілля», «Шмая-розбійник», «Випробування вірності», «Учитель із Меджибожа», збірки повістей і оповідань «Близькі і знайомі». Письменника називали «праведником мови ідиш» та «сучасним Шолом-Алейхемом». У творчості Григорій Полянкер сповідував ті ж самі принципи, що й єврейський класик: «Я пишу романи для широкої публіки… Коли пишеш для народу і говориш з ним його мовою, потрібно зображати такі картини і показувати таких особистостей, яких народ добре знає, тобто герої мають бути взяті зі сфери його життя, із середовища самого народу». Життя Григорія Полянкера теж могло б стати сюжетом роману в дусі Шолом-Алейхема. Він був учасником Другої світової війни – фронтовими шляхами прокрокував від Києва до поваленого Берліна. Воював на Південному, Центральному, Першому і Другому Білоруських фронтах. У його фронтовій біографії – битва на Курській дузі і під Сталінградом, на Пінських болотах, участь у визволенні Варшави, форсуванні Одеру, бої на території Прусії та Померанії і, нарешті, штурм Берліна. На одній із колон рейхстагу є прізвище Полянкера, а також слова: «Я прийшов сюди з Києва, щоб помститися за Бабин Яр». Потім була демобілізація, парад Перемоги на Червоній площі в Москві, у якому він був удостоєний права взяти участь; налагодження літературної діяльності: у перші повоєнні роки побачили світ декілька його книг; письменник став головним редактором літературно-художнього альманаху «Штерн»… Утім, зла доля не обійшла Полянкера: у листопаді 1951 року його було схоплено серед білого дня агентами КДБ і кинуто до в’язниці. Письменника засудили на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Покарання відбував в Інті –  автор колись популярної книги «Вугілля» разом з іншими каторжанами добував вугілля в умовах вічної мерзлоти. Після смерті «вождя всіх часів і народів» Полянкера було звільнено. У 90-х роках Григорій Ісакович Полянкер викладав у Соломоновому університеті в Києві, писав. Попри брак коштів, йому все ж пощастило побачити надрукованими дві чудові книжки: «Єврейські прислів’я і приказки» і «Скарби. Веселі й сумні історії». А його останній роман – «Було колись містечко…» – був виданий 1991 році, через 60 років після виходу його першої книги.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-