10 жовтня. Пам’ятні дати

10 жовтня. Пам’ятні дати

645
Ukrinform
Цього дня народилась Атена Пашко, відома поетеса, громадській діяч, учасниця українського правозахисного руху.

Атена Пашко (1931-2012) народилася на Львівщині. Вже у сьомому класі почала писати повстанські вірші передавала їх УПА (на кілька з них було створено пісні). Під час війни носила секретні матеріали з рідного села до сусіднього. У 60-х роках переїхала до Львова і стала учасницею українського правозахисного руху. Активно спілкувалась з середовищем шістдесятників, зокрема подружжям Калинців, Стефанією Шабатурою, Іваном Світличним та іншими. Через кілька років доля звела Атену Пашко з В’ячеславом Чорноволом. Згодом коли Чорновіл відбував заслання в Якутії, вони одружилися. Атена розділила зі своїм чоловіком боротьбу за українську незалежність - зазнавала утисків і мала заборону на друк творів, пережила обшуки, звільнення з роботи й ув’язнення. Вона мужньо переносила всі труднощі дружини дисидента-політв’язня, активно допомагаючи Чорноволу видавати підпільний журнал «Український вісник». Згодом, уже після історичних виборів 1990 року, на її плечі доля поклала не менш важку ношу дружини опозиційного політика першої шеренги. У 1991 році Атена Василівна заснувала та десять років очолювала Всеукраїнську жіночу громадську організацію - Союз українок. Після смерті чоловіка очолила Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола, який видав 10-томник його спадщини. А ще Атена Пашко - авторка поетичних збірок «На перехрестях» (Мюнхен, 1989), «На вістрі свічки» (Балтимор-Торонто, 1991), «Лезо моєї дороги» (Київ, 2007). У березні 2012 року Атени Василівни не стало. Її поховали на Байковому цвинтарі у Києві. Як вона і просила - поруч із її чоловіком.

Разом з тим, сьогодні Всесвітній день боротьби за скасування смертної кари. Оголошений у 2002 році з ініціативи Всесвітньої коаліції за скасування смертної кари. 27 вересня 2007 року Рада Європи офіційно проголосила 10 жовтня Європейським днем проти смертної кари. Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари в Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. Проте, через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийнято без дотримання належної процедури. Такий стан речей міг призвести до виключення України з Ради Європи, але в 1997 році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, й відтоді в Україні вже нікого не страчували. 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим остаточно закрив шлях до її відновлення. У зв’язку з цим, у 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу, якими остаточно вилучила поняття «смертна кара» з офіційного списку кримінальних покарань України. Смертна кара – гранична форма позбавлення людини її прав. Вона є навмисним і холоднокровним позбавленням життя людини державою. Це жорстока, нелюдяна і принизлива для людської гідності кара. Вона порушує право на життя, проголошене Загальною декларацією прав людини. На сьогодні в 104 країнах світу повністю відмовились від смертної кари, 57 країн і територій зберігають це покарання. В 2016 році страти проводилися у 23 країнах (найбільше у Китаї, Ірані, Іраку, Пакистані та Саудівській Аравії). В Європі смертна кара залишилась лише в Білорусі.

Ювілеї дня:

156 років від дня народження Фрітьофа Нансена (1861–1930), норвезького океанографа,  дослідника Арктики і філантропа, лауреата Нобелівської премії миру (1922). Нансен уперше здійснив лижний перехід через Гренландію (1898). У 1893-1896 рр. керував експедицією на судні «Фрам» у високі широти Арктики. Експедиція на Північний полюс принесла Нансену світову славу. Будучи представником Норвегії у Лізі Націй розробив міжнародні погодження про документи для біженців, котрі отримали назву «нансенівських паспортів», займався забезпеченням житлом 1,5 млн. емігрантів. У 1922 році учений був удостоєний Нобелівської премії Миру, всі кошти від якої передав на допомогу біженцям. Сім’ї у Нансена не було. Він помер в Осло від перевтоми після лижної прогулянки, похорони відбулися 17 травня 1930 року в річницю норвезької незалежності.

128 років від дня народження Михайла Опанасовича Драй-Хмари (справж. прізв. – Драй; 1889–1939), українського поета, літературознавця, перекладача, професора Київського університету. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій – «Проростень» (1926). Був незаконно репресований. Рукопис перекладеної ним «Божественної комедії» Данте конфісковано під час арешту. Помер у таборах на Колимі «від ослаблення серцевої діяльності», як вказано в документах по реабілітації.

Сьогодні виповнюється 70 років Ніні Матвієнко (1967) – українській співачці, володарці унікального і неповторного голосу. Її співочий офіційний стаж – більш як 50 років. Понад 20 років вона була солісткою Хору імені Григорія Верьовки і солісткою «Київської камерати», співала і продовжує співати в тріо «Золоті ключі» разом із Марічкою Миколайчук і Валентиною Ковальською. З гастролями об’їздила півсвіту, хоча 17 років була невиїзною. Боси від музики звинувачували її в націоналізмі, натякали, що в репертуарі немає жодної російської пісні. На що гостра на язик Ніна Митрофанівна відповіла: «Хочете російської пісні – Зикіну слухайте…» Її голос – ціла епоха українського мистецтва: музичного, театрального, кінематографічного. Серед шанувальників її таланту були українські шістдесятники, Євген Сверстюк і Блаженніший Любомир Гузар. Репертуар співачки вражаючий, у ньому  понад 250 народних пісень і творів українських композиторів – колядки і щедрівки, веснянки, псалми, плачі, весільні, колискові, жартівливі й танцювальні пісні. Виконувала вона й академічну музику. Артистка грала в театрі, знімалася в кіно, зокрема у відомих фільмах «Солом’яні дзвони» і «Пропала грамота». Серед найвідоміших телевистав: «Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди». Ніна Матвієнко є авторкою двох біографічних книг: «Ой виорю нивку широкую» і «Уже так не буде, як є». Багато хто, особливо з молодих співаків, знають Ніну Митрофанівну як дуже чуйну і добру людину, готову завжди прийти на допомогу. Хоча й різкою, як будь-хто, вона теж може бути. І це теж декому не подобається. Для неї не є проблемою заспівати з ТНМК і бути шанувальницею ДахиБрахи. До речі, останнім вона чимало допомагала на початку їхньої музичної кар’єри. Ніна Матвієнко не любить, коли її називають «золотим голосом», «берегинею української пісні» чи ще якимись пишними епітетами. «Ну що ви, найголовніше – бути в голосі…», - каже  співачка.

Роковини смерті:

21 рік з дня смерті Григорія Івановича Синиці (1908-1996), українського живописця, одного з засновників «української колористичної школи». Народився в Одесі, рано осиротів, у 6 років важко захворів, ледь не вмер, став інвалідом на все життя. Виховувався у дитячому притулку Єлисаветграда. Попри хворобу, голодне дитинство, злидні, відсутність розуміння й підтримки оточуючих у прагненні стати художником – Григорій не зламався і не зневірився, а доклав усіх зусиль, аби здійснити власну мрію. Після притулку він поступає до Кіровоградського художньо-промислового училища, наступною сходинкою була Одеська середня художня школа і, зрештою, Київський художній інститут, де він навчався у славетного Михайла Бойчука. Але невдовзі на бойчукістів почались гоніння, тож диплом про вищу художню освіту він так і не отримав... Після Другої Світової війни, коли країні більше були потрібні будівельники, а не художники, трудова біографія Синиці продовжується на заводі «Керамік» міста Києва на посаді майстра-технолога, де виконував завдання з відновлення Києва: облицювання теракотою Головпоштамту, багатьох будинків на Хрещатику, Червоноармійській. За результатами виконаних робіт кандидатуру Синиці тоді було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім, без будь-яких пояснень, у ній було відмовлено. У середині та наприкінці 60-х років Григорій Іванович передає свої знання і досвід молодим художникам, своїм учням, разом із ними створює ряд монументальних ансамблів. Під керівництвом Синиці працювали Якименко, Горська, Зубченко, Зарецький, Марченко, Тоцький. Найближчі учні й соратники – Галина Зубченко та Григорій Пришедько – у 70-х роках створили в Києві славнозвісні мозаїчні композиції – «Перемога» (Інститут рентгенорадіології та онкології), «Ковалі сучасності» (Інститут ядерних досліджень), «Тріумф кібернетиків» (Інститут кібернетики), «Рух» (палац спорту Академії наук). Брав участь художник і в реставрації Маріїнського палацу. До Синиці багато хто намагався виконати складне ліплення масштабних, понад три метри заввишки, ваз у стилі бароко, але нічого не виходило. Саме метод ручної формовки, розроблений Григорієм Івановичем на заводі «Керамік» і вперше застосований на реставрації Маріїнського палацу, приніс успіх майстру. У 1992 році Григорію Синиці було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка – «за відродження Української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років».


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-