5 жовтня. Пам’ятні дати
Петро Федорович Болбочан (1883–1919) народився в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині священика. Пішовши по стопах батька, закінчив Кишинівську духовну семінарію, але згодом змінив рішення і подальше життя присвятив військовій справі. У 1909 році закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Проте, стати військовим юристом завадила Перша світова війна. З початком Української революції, у 1917 році, Балбачан в Армії УНР. Його перший військовий досвід в українській армії це Республіканський курінь (бл. 500 осіб, переважно інтелігенція та свідомі офіцери), на чолі якого він брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці 1918 року. Згодом, у лютому 1918 року, Республіканський курінь приєднано до Окремого Запорізького корпусу, що став найбоєздатнішою військовою одиницею. Очолювані Болбочаном «запорожці» відіграли ключову роль у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим. Під час другого наступу більшовиків на Україну командував Лівобережним фронтом, прийнявши на себе удар усіх радянських дивізій. У нерівній боротьбі українська армія не вистояла і відступила до Кременчука. Болбачан був звинувачений у поразці й заарештований. Його розстріляли біля станції Балин на Поділлі (нині Хмельниччина). Розстріляли не вороги, а свої. Полковник став жертвою політичних інтриг українських діячів-соціалістів, що тоді переважали в уряді Директорії. Його звинуватили в тому, що буцімто планував здійснити переворот. Як би там не було, але відомо, що Болбочан був досить відвертим в оцінці тодішнього керівництва України, що іноді намагалося бути лівішим за більшовиків. Свою критику він висловлював не лише усно, але й письмово. «Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці, замість того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та письцями, - писав 26 січня 1919 року у відкритому листі головному отаманові Симону Петлюрі та членам Директорії. – Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харьківщини в Полтаві один із найавторитетніших представників Українського громадянства (сказав), звертаючись у бік есерів: «Подивіться, що з себе уявляють наші міністри: як не кретин, то подлець»». Лист залишився без відповіді. Арештовували Болбочана двічі, й, зрештою, розстріляли. Згодом один з очільників більшовицького війська, що рухалось на Україну, Володимир Антонов-Овсієнко визнавав, що «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би».
Окрім того, сьогодні Всесвітній день учителів (World Teachers' Day), який відзначається щорічно з 1994 року. Саме цього дня, в 1966 році, скликана ЮНЕСКО і Міжнародною організацією праці конференція, ухвалила Рекомендацію «Про положення вчителів» – перший міжнародний документ, що окреслював умови праці вчителів. Всесвітній день учителів входить до системи всесвітніх і міжнародних днів ООН. Цей день має на меті привернути увагу до становища вчителів у суспільстві, їхньої ролі в розвитку освіти. Понад 100 держав світу відзначають Всесвітній день учителів, хоча деякі країни відзначають також і національний День учителя, зокрема й Україна.
Ювілеї дня:
126 років від дня народження Миколи Любинського (1891–1938), українського політичного діяча, дипломата, мовознавця. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів. У квітні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. Брав участь у Берестейських мирних переговорах (у Брест-Литовську). Від імені української делегації підписав «Відозву до німецького народу», в якій йшлося про необхідність надання Німеччиною військової допомоги Україні. Навесні 1918 року був міністром закордонних справ УНР в уряді Всеволода Голубовича. За радянської влади працював в Інституті Української мови ВУАН у Києві. На початку 30-х років, як і багато інших представників української інтелігенції, був репресований і розстріляний на початку січня 1938 року в карельському урочищі Сандармох .
Цього дня народився Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), український поет, прозаїк, перекладач. Богдан-Ігор Антонич народився в селі Новиці, Горлицького повіту, на Лемківщині, в родині священика. Закінчив Сяноцьку гімназію - єдину на всю Лемківщину польську гімназію, де викладали і українською мовою. Восени 1928 року вступив на філософський факультет Львівського університету. Перша збірка поезій Антонича - «Привітання життя», вийшла в 1931, коли авторові було 22 роки. Вихід у світ другої збірки «Три перстені» (1934; саме ця збірка й зробила Антонича популярним, показала творчі можливості поета) співпав у часі з закінченням Львівського університету. Власне, другою була «Велика гармонія» – збірка віршів на релігійні теми, написана у 1932–1933 роках. Уперше повне видання збірки українською мовою – однотомник вибраних праць – здійснили у 1967 році у Нью-Йорку колега, сучасник і друг Антонича Святослав Гординський та поет-емігрант і літературний критик Богдан Рубчак. В Україні найповніше видання поезій митця вийшло лише у 1989. Разом з тим, поет знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику, робив переклади, на сторінках преси дискутував на політичні та громадські теми; публікував сатиричні фейлетони та пародії. Крім того, Антонич пробував свої сили у прозі та драматургії. Здобувши за життя славу та визнання на західноукраїнських землях, після смерті поет, що прожив усього неповних 28 років, був на довгий час несправедливо забутий, а його творчий доробок – заборонений. Та навіть у неповному, усіченому вигляді творчість Антонича прийшла до читача в публікаціях на початку 1960-х років, а потім у книзі «Пісня про незнищенність матерії», і не тільки привернула до себе загальну увагу, а й стала активним фактором літературного процесу. Вона несла з собою поетику ХХ ст., яку тодішні молоді митці відкривали для себе у творчості Лорки, Поля Елюара, Юліана Тувіма.
111 років від дня народження Івана Дмитровича Ковтуна (1906-1937), українського письменника-гумориста, сатирика, члена Спілки селянських письменників «Плуг», літературної організації «Молодняк», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Друкуватися почав з 1923 року. Основними темами ранніх творів письменника були життя села, знедолені діти, події початку ХХ ст. Писав також сатиричні і гумористичні твори (публікував під псевдонімом Юрій Вухналь). Був одним із найталановитіших і найулюбленіших авторів українських читачів після Остапа Вишні. У липні 1937 року письменника, разом з іншими 17-ма представниками української інтелігенції – письменниками, художниками та науковцями, було розстріляно органами НКВС у Києві.
Сьогодні святкує свій день народження Вадим Леонтійович Скуратівський (1941), відомий український мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, академік Академії мистецтв України, один з учасників ініціативної групи «Першого грудня». Вадим Скуратівський із тих, кого на Заході прийнято називати інтелектуалами. Коло його інтересів і знань – вражає. До того ж, ці знання надзвичайно глибокі, ґрунтовні. Він є автором понад 1000 публікацій з історії української, російської та західних літератур, загальної історії, філософії історії, історії кіна та театру. В одному з інтерв’ю, розмірковуючи над запитанням журналістів щодо інтелектуального стану сучасного суспільства, Вадим Леонтійович зауважив: «Багато чого залежить від влади. Але чому, власне, уряд тієї чи тієї країни має опікуватись інтелектуальним кругозором свого громадянина? Влада ж не може встигнути за проблемою вибору. Цей громадянин має все робити сам, із середини. Християнська культура навчає нас будь-яким духовним жестам саме зсередини. Щодо конкретно української ситуації… Не так давно на державному рівні наша країна відсвяткувала 85-річний ювілей Щербицького. Але по суті це – світоглядний скандал, що говорить про рівень нашої політичної еліти. А що ж тоді говорити про масу людей! Вона сидить біля своїх двадцяти каналів і обирає ту саму телевізійну дурню. Треба зрозуміти одну таку річ: комерційне мистецтво нічого не пояснює. Воно є лише специфічним, квазіестетичним псевдонімом великих грошей. Кіч натискує лише на якусь елементарну естетичну клавіатуру і не допомагає орієнтуватися людині в цьому складному світі. І це – трагедія ХХ століття на Заході, а тепер ще стає і нашою проблемою».
