24 вересня. Пам’ятні дати

День був заснований у 1958 році в пам’ять про створення у вересні 1951 року Всесвітньої федерації глухих, яка наразі об'єднує близько 70 млн глухих людей з 133 країн світу і є однією з найстаріших міжнародних організацій людей з обмеженими можливостями. Згодом День був розширений до Міжнародного тижня глухих, який проходить в останній повний тиждень вересня. Всесвітня федерація глухих має статус асоційованого члена в ООН, ЮНЕСКО, Міжнародній організації праці та Всесвітній організації охорони здоров’я. Федерація також тісно співпрацює з Верховним комісаром ООН з прав людини і має своїх представників у Групі експертів ООН із визначення стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів. За оцінками спеціалістів, різними порушеннями слуху страждає майже 650 мільйонів людей – кожний дев’ятий житель Землі. Не всі люди з вадами органів слуху є абсолютно глухими – серед них є них є ті, що чують, але погано (тобто ті, у кого збереглися залишки слуху) так само і ті, що взагалі нічого не чують. Серед відомих особистостей, що втратили слух у різному віці - поет епохи Відродження П’єр де Ронсар, композитор Людвіг ван Бетховен, письменники Віктор Гюго, Жан Жак Руссо і Карел Чапек; італійський художник Антоніо Станьолі, французький скульптор Клод-Андре Десен та ін. Для глухих розроблено спеціальну мову – жестуно. Її зародження пов’язано з ім’ям абата де л’Епе, який у 1760 році заснував першу школу для глухих у Франції –  Паризький інститут глухих. У 1816 році перша постійна школа для глухих з’явилася і в США. Українське товариство глухих було створене у 1933 році й на сьогодні воно об’єднує майже 50 тисяч громадян України з порушеннями слуху. З 1959 року УТОГ є членом Всесвітньої федерації глухих. У Міжнародний день глухих ВФГ рекомендує і закликає всі асоціації глухих до проведення кампаній з привернення уваги політиків, влади, ЗМІ та громадськості до проблем людей з вадами слуху.

Події дня:

Цього дня 1989 року у Чернівцях, на батьківщині композитора, поета і виконавця Володимира Івасюка завершився І республіканський фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». Легендарний фестиваль відкрився 17 і тривав по 24 вересня. У святі брали участь понад 600 молодих виконавців, що приїхали з усієї України – Запоріжжя, Криму, Слов’янська, Харкова, Умані, Тернополя, Києва, Вінниці, Луцька, Полтави, Львова, Миколаєва та інших міст і містечок. На небосхилі української музичної культури засяяли нові зірки – Віка Врадій (Сестричка Віка), «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», Андрій Миколайчук, Марія Бурмака, Віктор Морозов та багато інших. Досить швидко, започаткований радянським комсомолом республіканський фестиваль перетворився на загальнонаціональне свято української контр-культури. Тексти пісень, одяг учасників та реакція глядачів цієї музичної феєрії – все вибивалося з правильно-трафаретного уявлення про фестиваль та про українську пісню. Гран-прі фестивалю отримав львів’янин Василь Жданкін. Лауреатами стали Тарас Курчик, Андрій Миколайчук (його пісні «Піду втоплюся» і «Підпільник Кіндрат» стали хітами), Едуард Драч, Віктор Морозов (нині перекладає з португальської та англійської, зокрема переклав романи про Гаррі Поттера), Едуард Панчишин, «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка», Марія Бурмака. На заключному концерті одна з переможниць – Сестричка Віка, заспівала пісню «Ганьба», автором музики і слів до якої був Сергій Кузьминський (Кузя з «Братів Гадюкіних»). До речі, Вікторія Врадій до «Червоної рути» була «правильною» дівчинкою з косичками, співала про смерічки, природу і, навіть, устигла записати пісню з Михайлом Боярським до дитячого фільму. Тричі на фестивалі співали «Ще не вмерла…» - майбутній український гімн. Його виконав під кобзу Василь Жданкін. Публіка шаленіла, підспівувала своїм улюбленцям, згодом з’явилися і синьо-жовті прапори. Чернівецька міліція намагалася переловити порушувачів, потім вимкнула світло і перерубала кабель. СРСР доживав свого віку, Україна стояла на порозі змін і молоді українські музиканти це гостро відчували. Та перша «Червона рута» й дійсно стала чарівною квіткою, що проросла крізь сірий порепаний асфальт радянської дійсності.

Ювілеї дня:

216 років від дня народження Михайла Васильовича Остроградського (1801–1862), видатного українського математика, механіка і фізика. Родом з Полтавщини – народився в збіднілій дворянській родині. З дитинства мріяв стати військовим, так само, як того хотів і батько хлопчика. В 1816 році його повезли в Петербург для зарахування в один із гвардійських полків, але тут втрутилася доля: хтось із рідних наполегливо порадив юнаку вступати до Харківського університету. Таким чином, Михайло Остроградський став студентом цього вишу. Юнак все ще мріяв про військову кар’єру, але все змінилося через два роки, коли він перейшов жити на квартиру університетського викладача математики Павловського. Останній своїми бесідами зумів викликати спочатку інтерес, а згодом і пристрасну любов Остроградського до науки. Вже два місяця по тому студент вражав Павловського своїми успіхами - несподівано виявився його непересічний математичний талант. Після закінчення Харківського університету Михайло Остроградський протягом 6 років удосконалював  математичні знання в Колеж де Франс (1822-1828). Був учнем Лапласа і Ампера. Працював переважно у Франції та Росії. Академік Петербурзької АН, професор вищих навчальних закладів Петербурга. Основні праці присвячені математичному аналізу, математичній фізиці й теорії механіки. Остроградський вважається одним з провідних математиків середини XIX ст. У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Васильовича Остроградського до списку видатних математиків світу. Професор приятелював із Шевченком. Помер у Полтаві, похований на батьківщині – в селі Пашенівка.

201 рік від дня народження Михайла Корнійовича Чалого (1816-1907), українського педагога і громадсько-політичного діяча, біографа Тараса Шевченка. Народився в місті Новгород-Сіверський на Чернігівщині. Спочатку навчався у приватній школі, згодом вступив до Новгород-Сіверської гімназії, яка на той час вирізнялася досить високим рівнем освіти (її очолював видатний учений Ілля Тимковський). У гімназії навчався разом із Костею Ушинським, який стане згодом відомим педагогом. Після закінчення гімназії – студент історико-філологічного факультету Київського університету, який закінчив у 1844 році. Того ж  1844 року починається його педагогічна діяльність. Спочатку Михайло Чалий учителює в Немирівській гімназії, Другій київській гімназії (вчителем словесності, а згодом й інспектором гімназії), потім його призначають директором гімназії в Білій Церкві. У 1869 році Михайло Чалий обіймає посаду директора ліцею й гімназії князя Безбородька в Ніжині (був останнім директором ліцею до реформування того в історико-філологічний інститут). Вийшовши у відставку, мешкав у Києві. Був організатором недільних шкіл, товаришував з художником Іваном Сошенком. Саме на квартирі Сошенка Михайло Чалий познайомився з Тарасом Шевченком і став згодом його першим біографом. Про ту зустріч Михайло Корнійович згадував: «Це було в Успенський піст, друзів я застав за сніданком, який у зв’язку з постом був доволі скудним… У руках обох приятелів було по половині солоного судака, яким вони ласували без допомоги ножа». Михайло Чалий був співорганізатором похорону Шевченка в Україні і промовцем над домовиною в Києві під час перевезення тіла Кобзаря до Канева. Належав до гуртка вчених, що гуртувалися довкола журналу «Киевская старина». Друкувався в «Основі» (1862) і в «Киевской Старине» (1899). Автор книг «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882) і спогадів.

Роковини смерті:

476 років з дня смерті Парацельса (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм; 1493-1541), лікаря епохи Відродження, хіміка, філософа; професора Базельського університету. Основоположник ятрохімії. Першим застосував при лікуванні хімічні препарати, запровадив багато ліків, встановив їх дозування; представник натуралістичної філософії Ренесансу. Йому належить вислів: «Все є отрутою, і ніщо не позбавлене її; лише дозування робить отруту непомітною» («Все – отрута, все – ліки; те і інше визначає доза»). Парацельс був видатною людиною. Він об’їздив уздовж і поперек всю Європу, підіймаючи на ноги хворих, які вважалися до того безнадійними. Не боявся ані чуми, ані холери, з успіхом лікував розповсюджений у ті часи сифіліс, застосовуючи під час лікування препарати ртуті; та й взагалі був людиною незалежної поведінки і поглядів. Свої лекції у Базельському університеті Парацельс читав не латиною, а німецькою мовою, кинувши, таким чином, виклик академічній традиції. Студенти його обожнювали, а колеги заздрили, ненавиділи і боялися водночас, звинувачуючи за спиною у єресі. Саме тому він змушений був залишити Базель, Нюрнберг, Лейпциг… Лише після того, як світ побачила його працю «Велика хірургія», про Парацельса заговорили як про видатного медика. Останні роки життя він мешкав у Зальцбурзі, там і помер.