Той, хто прийшов з війни: допомогти можна - 21.09.2017 08:30 — Новини Укрінформ
Той, хто прийшов з війни: допомогти можна

Той, хто прийшов з війни: допомогти можна

Аналітика
1696
Ukrinform
93% учасників АТО з ПТСР – це перебір. А от відсутність державної програми реабілітації – реальність

Днями головний психіатр Міноборони, начальник клініки психіатрії Головного військового клінічного госпіталю полковник Олег Друзь (учора його вже відсторонено з посади) на круглому столі Комітету ВР з питань охорони здоров'я заявив, що 93% учасників АТО становлять потенційну загрозу для суспільства і потребують лікування. Користувачі мережі, зокрема військові і волонтери, обурилися – звідки така статистика? І навіть розпочали флешмоб із хештегом 1_з_93, єхидно жартуючи.

Однак, за даними військової прокуратури, станом на червень 2017-го близько 500 осіб, які повернулися з АТО, кінчили життя самогубством – і ця цифра дійсно жахає. У 2016 році полковник медичної служби Всеволод Стеблюк повідомляв про наявність цієї хвороби у 10-15% військових, що пройшли війну на Донбасі, але, за словами медиків, ці дані треба помножити на два. За грубими підрахунками, якщо статус учасника бойових дій мають близько 300 тисяч осіб, то близько 60-100 тисяч із них водночас із фізичними травмами отримали й посттравматичний синдром (ПТСР), який, до речі, вже давно ретельно вивчили у США після участі війни у В’єтнамі та запровадили державні програми боротьби з цією напастю. А у нас ще тільки розмови йдуть про подібні програми, і це на 4-му році війни…

Укрінформ побував у Центрі медико-психологічної реабілітації учасників АТО, що створений на базі Інституту медицини праці НАМН України, аби дізнатися – яке воно – життя після війни, і як у Центрі проходить реабілітація наших співвітчизників, які повернулися з АТО.

Сеанс групової терапії у київському Центрі медико-психологічної реабілітації учасників АТО
Сеанс групової терапії у київському Центрі медико-психологічної реабілітації учасників АТО

Досвід роботи з ПТСР в Україну прийшов з цією війною

Київський Центр психологічної реабілітації учасників АТО розмістився у будівлі старої архітектури на Саксаганського, 75. На стіні - меморіальна дошка знаменитому лікарю-кардіологу Миколі Стражеску, який тут працював. Але при зовнішній ошатності всередині все дуже скромно – на перший погляд, типова пострадянська лікарня з сірими коридорами та відсирілими без ремонту приміщеннями.

Головний лікар клініки Тетяна Харченко розповідає, що навіть після Афганської війни проблемою ПТСР ніхто в Україні серйозно не займався, відтак і досвіду як такого у лікарів не було – «набивали руку» в процесі роботи з конкретними пацієнтами. Нинішній центр психологічної реабілітації відкрився 3 роки тому – у жовтні 2014 в результаті угоди між Міноборони та Академією медичних наук.

Ксенія Возніцина, невролог, завідуюча консультативною поліклінікою Центру медико-психологічної реабілітацїї учасників АТО, розповідає, що в 2014 Центр дуже тісно співпрацював з центральним військовим госпіталем (ГВКГ), оскільки тоді на 90 ліжок психіатричного відділення припадало близько 600 постраждалих із ПТСР. «Тоді була дуже гостра ситуація, початок війни, «Гради», хлопці йшли пачками, їх приводили матері, дружини, інколи у страшному стані... Перший рік у нас лікувалися тільки військові, а зараз - і демобілізовані, і волонтери, є й цивільні люди. Приміром, у серпні цього року тут вперше лікувалися дві жінки, які перебували в полоні 10 днів», – говорить Ксенія Возніцина.

Ксенія Возніцина, невролог, завідуюча консультативною поліклінікою Центру медико-психологічної реабілітацїї учасників АТО
Ксенія Возніцина, невролог, завідуюча консультативною поліклінікою Центру медико-психологічної реабілітацїї учасників АТО

Ідея створити такий центр виникла у колишнього директора Інституту медицини праці – академіка Юрія Кундієва. Ще за часів Майдану він домовився про співпрацю з інститутом психології, фахівці якого надають саме психотерапевтичну допомогу демобілізованим, адже за плечима мають великий досвід – багато з психологів були в АТО, використовують іноземну практику по військовій психотравмі, запозичену з Німеччини, Ізраїлю.

Слід розуміти, що ПТСР – проблема, що не вирішується одним відвідуванням лікарні. Людина, яка повертається з війни, вже ніколи не буде такою, як раніше, навіть при всіх намаганнях її лікувати, підтримувати. Зараз навіть з’явилося поняття – абілітація - тобто людину вчать жити з цією проблемою і вміти з нею справлятися.

На жаль, багато хлопців, які повертаються із зони бойових дій, ставляться упереджено до психологів і соромляться звертатися по лікарську допомогу. Лише половина приходить до Центру самостійно. «Я завжди кажу: у вас болить шлунок чи голова – ви звертаєтеся за допомогою. А тут у вас душевне поранення – при якому також потрібно іти до спеціаліста», - говорить Ксенія Возніцина.

На відміну від санаторіїв такого ж призначення, де працює один психолог на всіх, у реабілітаційному центрі за кожним хлопцем закріплюється окремий психолог, а всього їх працює 10-12 і за потреби більше. Тут проводяться групові сеанси, деякі - з елементами гіпнозу. У комплексі ж все це дає багаторівневий вплив на одного пацієнта.

Три унікальні методики, які повертають до життя демобілізованих

Серед усіх методик і процедур є декілька унікальних, на яких варто зупинитися окремо.

1.TOMATIS-терапія, напрям якої – діти з аутизмом, синдромом Дауна, затримкою в мовленні, але лікарі виявили, що він добре підходить для лікування ПТСР.

На перший погляд – звичайні собі навушники, але в їхній обруч вмонтована спеціальна пластинка, яка забезпечує ще й кісткову провідність звуку через тім’яну частину. Навушники йдуть в комплекті зі спеціально відібраною класичною музикою з постійно змінюваними ритмами і частотою. Це стимулює головний мозок, підвищує його пластичність, допомагає подолати депресію, тривогу тощо. Під час цього заняття не можна спати, обов’язково потрібно щось робити – ліпити, малювати, розфарбовувати розмальовки.

Під час TOMATIS-терапії пацієнти ліплять фігурки з пластиліну, малюють, розфарбовують розмальовки
Під час TOMATIS-терапії пацієнти ліплять фігурки з пластиліну, малюють, розфарбовують розмальовки  // Фото: Олена Худякова, Укрінформ

І справді в кабінеті помічаємо «сліди» TOMATIS – поличка з акуратно виліпленими фігурками з пластиліну, на столі – яскраві малюнки, часто з підписами: носоріг з виведеним гаслом «Жить – это не значит дышать, это значит действовать», помаранчево-блакитна лисиця – «Слава Україні», червоно-чорний рогатий баран, що чимось нагадує Люцифера – «Правий сектор».

Під час TOMATIS-терапії психолог також дає пацієнтам вправи на точність з підвішеним м’ячиком і розбитою на пронумеровані секції дощечкою. За м’ячем потрібно слідкувати очима або відбивати його заданими секціями дошки. Це – «включає» відділ мозочка, відповідальний за координацію.

2. Пресотерапія – методика, що регулює баланс функцій головного мозку, дає можливість хорошого виходу зі стану депресії, панічних атак.

Методику пресотерапії використовують для подолання ПТСР // Фото: Олена Худякова, Укрінформ
Методику пресотерапії використовують для подолання ПТСР // Фото: Олена Худякова, Укрінформ

Тіло людини до пояса поміщається в спеціальну камеру, такі собі штани. У камеру через клапани подається стиснуте повітря, яке покращує лімфообіг і кровообіг та приводить весь організм у здоровий тонус.

3. Каністерапія - терапія за допомогою собак.

Собаки з каністерапії допомагають різнопланово - від забезпечення відчуття комфорту під час терапевтичних сеансів до залучення пацієнтів до вправ з фізичної реабілітації.

Поки пацієнт гладить собаку - його мозок виробляє
Поки пацієнт гладить собаку - його мозок виробляє "гормон щастя"

Коли пацієнт гладить собаку, то і його мозок, і мозок тварини виробляють в рази більшу кількість дофаміну - «гормону щастя». Дофамін зменшує інтенсивність депресивних і неспокійних станів, а також знижує рівень кров’яного тиску. Реалізувати все це допоміг українсько-канадський проект «Друг Героя», який розпочався у серпні 2015 року.

Яке ж воно - життя з посттравматичним синдромом?

Людина, яка спробувала запах пороху, приходить додому іншою, часто вона переносить фронтове життя на звичайне: у неї підвищена пильність, відчуття постійної небезпеки тощо. Приміром, у ванній кімнаті просять залишати двері відчиненими. Також цим людям дуже часто здається, що їх ніхто не розуміє, крім побратимів.

Психологи говорять, що головне – розуміти проблему, і тоді стане простіше на неї реагувати, не буде гострих сварок, постійної роздратованості. «Дружинам це дається не легко, бо з війни повертається дуже складна людина, і їм часто важко витримати її в себе в домі», - пояснює Ксенія Возніцина. - Ми завжди намагаємося попрацювати ще й з дружиною психологічно, тому що багато людей не розуміють, що це за стан? Як жити з цією людиною, яка повернулася зовсім іншою? Подружжя часто сваряться, дружини не розуміють, чому їхні чоловіки такі. А це просто прояв хвороби, посттравматичного стану. На жаль, жінки рідко ходять на сеанси разом зі своїми чоловіками».

Ксенія Возніцина, невролог, завідуюча консультативною поліклінікою Центру медико-психологічної реабілітацїї учасників АТО
Ксенія Возніцина, невролог, завідуюча консультативною поліклінікою Центру медико-психологічної реабілітацїї учасників АТО // Фото: Олена Худякова, Укрінформ

Запитуємо у пані Ксенії про складні випадки, з якими довелося зіткнутися лікарям у центрі реабілітації. Вона говорить, що багато хлопців повертаються з логоневрозом – заїканням, яке трапляється після контузії. Вона пригадує найпершого хлопця, який прийшов на лікування до Центру: «Володя Корніяшик був тільки-но після Іловайського котла. Він взагалі не розмовляв, увесь тремтів і поводився як загнана собака: не дивився в очі, був дуже агресивний, роздратований… До того ж у нього була важка неврологічна патологія після Іловайська – пошкоджена одна половина мозку, яка досі не відновилася. Вперше він пролежав у нас місяць разом із дружиною, і був у нас на лікуванні ще кілька разів. Зараз же Володя став нормально говорити, хоча заїкання ще не зникло повністю, сміється. Неврологічна патологія в нього залишилася, тому що відбулися незворотні зміни в мозку. Але він якось намагається жити далі, а зараз йому ще з квартирою допомогли».

Коли замовчувати нестачу фінансування стає неможливо

Укрінформ поспілкувався з пацієнтами центру медико-психологічної реабілітації.

Віталій - молодший сержант, з позивним «Сват», який призивався у 2015-му, дізнався про реабілітаційний центр через волонтерів.

«Я тут третій тиждень, звернувся сюди через проблеми з тиском та суглобами, а через носіння важкого бронежилету ще й хребет довелося лікувати. Зараз одну проблему вже вилікували, а далі – побачимо...»

Леонід, старший солдат, який воював у 2014-2015 рр., в реабілітаційному центрі вже втретє:

«Тут хороші спеціалісти, великий плюс – це спілкування з психологами. Поранень у мене не було, але з’явилися проблеми на психологічному рівні - я став неврівноважений, не міг спати ночами? А психологи мені дуже допомогли. Процедури тут - теж, тільки більшість обладнання для реабілітації - старе, бо немає фінансування. Та й ліки доводиться купувати самим - а це дорого...»

Андрія, молодшого лейтенанта з позивним «Монах» направив сюди лікар:

«Я три роки воював добровольцем – спочатку в ОУН, потім в «Айдарі» брав участь у зачистках Маріуполя, а далі було Рубіжне, Щастя, Авдіївка... покидало ... Прийшов до лікаря через загострення з суглобами, а лікар мене направив сюди... Так, купувати ліки переважно доводиться самим, але допомагають і волонтери. Харчування хотілося б кращого, але зрозуміло, що йде війна і на це немає зайвих коштів».

На реабілітації в психологічному центрі знаходиться і переселенка Ірина Александрова:

«Я була в полоні 10 днів. Що там розповідати - приємного мало. В організації, що займається колишніми полоненими, наполягли, щоб я тут пролікувалася. І дійсно, центр чудовий, хороші лікарі, не вистачає йому тільки фінансової допомоги».

Ксенія Возніцина розповідає, що окремого фінансування установа не має – кошти виділяються на клініку профзахворювань, саме на них і функціонує медико-психологічний центр.

«Наші лікарі працюють як зазвичай – в них звичайна зарплатня, а психологи три роки взагалі працюють безкоштовно, а на них покладена величезна робота, люди виснажуються, а дуже хочеться їм віддячити... Хочеться також розвивати центр, щоб у майбутньому він став науково-методичним. У нас напрацьований комплексний підхід, який виявився дуже дієвим».

Наш висновок: за чотири роки війни система державної підтримки закладів психологічної реабілітації в Україні все ще не налагоджена, а вона – вкрай потрібна. І чим швидше вона буде реалізована – тим менші соціальні наслідки АТО ми отримаємо.

Юлія Горбань, Київ

Перше фото: Юлія Овсянникова, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>