17 вересня 1939 року о 6 ранку Червона армія перейшла існуючий на той момент радянсько-польський кордон і атакувала Другу річ Посполиту, яка воевала з Третім рейхом. У Радянському Союзі цю операцію святково називали «визвольним походом», у нинішній Росії винайшли нейтральний термін «польський похід». Але точніше буде назвати 17 вересня датою фактичного вступу СРСР у Другу світову війну в тісному союзі та координації з Гітлером.
Ми говоримо на цю тему з Лінардом Муциньшем, членом Урядової комісії з наукового вивчення КДБ Латвійської РСР при Інституті історії Латвійського університету. Нещодавно Лінард їздив до української столиці, де працював з документами саме цього періоду.
СТАЛІНСЬКІ ЗАГРОЗИ – ТО ОКРУГ, ТО ФРОНТ
- Лінарде, наприкінці нашої минулої розмови ви згадали про свою поїздку до Києва. Наскільки я зрозумів, у першу чергу дивилися там документи про підготовку до «визвольного походу» Червоної армії в Західну Україну. З чим пов'язаний такий інтерес?
- Тут потрібно зайти здалеку. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа Червона армія працювала за загальною схемою. Перед захопленням або загрозою захоплення чергової території начальники військових округів ставали командувачами фронтів, а штаб округу перетворювався на штаб фронту. У ньому починалася велика оргработа (потім, після захоплення території, структура фронту знову поверталася у форму військового округу).
У 1939 році ці управлінські структури РСЧА йшли зі столиць союзних республік Києва та Мінська «в поле». І вже звідти з 17 вересня вони командували наступом на Польщу. Що стосується спецслужб, у процесі підготовки окупації їм спочатку надходили загальні директиви, які потім ставали наказами. Ми тут, у балтійських країнах не можемо побачити, як це було, оскільки все це робилося, готувалося ззовні – ми самі були лише об'єктом агресії. І у нас в Ризі, Вільнюсі, Таллінні цих документів не те, що не збереглося, а їх тут ніколи не було. Вони всі у Москві (можуть також бути в Мінську, Ленінграді-Петербурзі, Твері-Калініні), де розроблялася операції зі вторгнення та захоплення територій. А ось що стосується підготовки до «визвольного походу» 1939 року в Західну Україну – у Києві такі дані є. На роботі з ними, саме за 1939 рік, я і зосередився. Навіщо? Щоб краще зрозуміти, у який спосіб пізніше захоплювалися країни Балтії. Адже через кілька місяців у нас все було за таким же сценарієм.
- А чому це так важливо для вас саме сьогодні?
- Тому що нам тут, як і раніше, розповідають байки, що у 1939-1940-му роках, коли на «звільнені території» приходила Червона армія, окупації не було. І треба мати гарні аргументи для відповідей на це.
У документах архіву КДБ Української РСР за 1939 рік докладно розписано багато що. Наприклад, розказано про спеціальні групи НКВС, які 17-18 вересня входили на території Західної України, колишньої Східної Польщі. У зв'язку з цим напередодні до Києва з Москви приїхав Меркулов (начальник Головного управління державної безпеки, ГУДБ НКВС СРСР), а Сєров якраз був призначений головою НКВС УРСР. І все керівництво спільно готувало вторгнення в Польщу.
Я знайшов в архіві директиви і більш конкретні накази, які розроблялися на основі директив напередодні вторгнення... Важливо дізнатися, як створювалися спеціальні групи держбезпеки НКВС. Вони формувалися і готувалися до проведення операції в Києві. Адже загарбникам потрібно добре уявляти етапи та черговість дій. Ось прийшла армія, а з нею і за нею – групи спецслужб, які вже знають, як і які установи захоплювати, кого і де заарештовувати і так далі. У Києві документи про це збереглися. Ознайомившись з ними, розумієш багато технологічних деталей.
Отже, Червона армія входить в містечко і йде далі. За нею – групи НКВС, які за чисельним складом не такі вже й великі. Однак місцеве населення починає чинити їм якийсь опір. І спецслужбісти не відчувають себе в безпеці. Тому звертаються до керівництва, щоб якісь військові підрозділи повернулися в населений пункт, в якому вони перебувають, для забезпечення їхньої безпеки. Так, вже на другому тижні почали вводити на захоплені території полки.
Пізніше, при захопленні Балтії цей досвід, схоже, вже був врахований... Взагалі, ознайомившись з цими і подібними документами, я тепер дуже добре бачу, розумію технологію окупації – як би зсередини.
- Є якісь деталі. які запам'яталися особливо?
- Найцікавіше, що за день до нападу німців на СРСР як раз почали створюватися такі ж фронти, як це робилося перед минулими вторгненнями або погрозами вторгнення. Жуков (у той період – начальник Генштабу і заступник наркома оборони СРСР – ред.) збирався летіти «в поле», до Тирасполя. І у нас тут теж – 21 червня 1941 року на основі Прибалтійського військового округу був створений Північно-західний фронт, штаб якого перебазувався у Паневежис (Литва). Війська, штаби дивізій і армій також були виведені «в поле». Про що це може говорити? Очевидно, про підготовку Сталіна до нападу.
КИЇВ ГЕБІСТИ ПОМИЛКОВО ВВАЖАЛИ «СВОЇМ»
- Ви у київських архівах ще по якомусь напрямку працювали?
- Так, подивився трохи бібліотеку підручників, методичних посібників КДБ. Дуже цікаві книги, методички – цілком таємні, видані обмеженим тиражем, в якому кожен примірник пронумерований. У нас тут таких немає. Тому що ми, незважаючи на приєднання, завжди значилися ворожою, захопленою територією. А Київ гебісти вважали все ж «своїм». Це, здається, 13-й фонд у нинішніх архівах СБУ. Фахівцям, науковцям, і не тільки українським, все це доступно.
- Для загального розуміння наведіть, будь ласка, приклад якого-небудь видання.
- Ось, будь ласка: «Вища Червонопрапорна школа Комітету Державної Безпеки при Раді міністрів СРСР імені Дзержинського. Цілком таємно. Генерал-майор у відставці Я. Я. Веверс». Книга надрукована «Науково-видавничим відділом». Рік та час видання: «Москва. 1969». Назва: «Огляд оперативної гри з американською розвідкою (за архівною агентурною справою «Метеор»)». Індивідуальний номер примірника. Загальний тираж, очевидно, кілька десятків примірників, до сотні. У нас в Латвії такої книги вже немає. Її встигли вчасно вивезти до Москви. Мені ще хотілося знайти видання на близьку тему. У латвійського КДБ у ті роки найбільша агентурна гра була з англійцями. Але, на жаль, на цю тему нічого знайти не вдалося. Кажуть, ще була книга, в якій на досвіді 1939-1940 років розписувався досвід захоплення територій. Її також не вдалося знайти ні у Ризі, ні у Києві.
- Які ще книги запам'яталися?
- Видання про державних злочинців СРСР. Велика така книга – на кожну людину фотографія і її дані: хто вона, за що розшукується, де може з'явитися. По три персоналії на одній сторінці. Знайшов там наших, латишів. Відкопіював кілька аркушів. Ну, ми цих людей, загалом, і раніше знали. Вони емігрували.
- Повернемося до першої книги. Судячи з прізвища, її автор якось пов'язаний з Латвією?
- Веверс проживав в СРСР ще до війни, у 1937 році був вигнаний з НКДБ, як всі латиші. Але він залишився в НКВС у пожежників. А потім його призначили начальником пожежників Латвії, пізніше – начальником слідчої частини в НКДБ ЛССР. На початку війни за наказом, у тому числі і Веверса, розстрілювали «небезпечних людей» в Центральній в'язниці Риги. А вже після війни, наприкінці 50-х – початку 60-х років, він був головою КДБ Латвійської РСР. Тобто, на момент видання тієї книги, що я вам розповідав, Веверс був у відставці.
ЗОЛОТІ РУКИ УКРАЇНСЬКИХ ХРИСТИЯН
-Які, загалом, залишилися у вас враження про українські архіви КДБ?
- Через обмеженість у часі перебування я цілеспрямовано працював по 1939 року. Тому про інші періоди погано знаю. Але що стосується більш пізніх років, українські колеги пояснили, чому у вас багато чого не збереглося. У керівництві СБУ, особливо при Януковичі, було досить багато агентів Москви. Були спроби назовсім перевезти архіви в Крим. Тобто, схоже, вже тоді були плани його захоплення, по можливості, разом з архівами спецслужб. Правда, людям в СБУ, вірним Україні, вдалося повернути це до Києва... Ну, були ще 3-4 кампанії списання, знищення матеріалів зі стандартним обгрунтуванням: місця немає, полиць не вистачає. Тому якби українські дослідники цілеспрямовано приїхали до нас у Ригу, пошукати все, що стосується України, українців, думаю, вони змогли б знайти багато цікавого.
- Що, наприклад?
- Пам'ятаю, я зустрічав інформацію про те, що після війни в Латвію переводилися з Західної України агенти-бойовики, які боролися з партизанами, «лісовими братами». Але зараз, готуючись до зустрічі з вами, я шукав ці дані і не зміг знайти. Тому тут детальніше поки сказати не можу. Є ще такий цікавий персонаж – Микола Ковальчук. Він був міністром безпеки Української РСР і його перевели на аналогічну посаду на початку 1953 році. Складний, «штормовий» період. Проте вже у 1954 році, після зміцнення Хрущова, Ковальчука взагалі списали на пенсію з позбавленням звання генерала. Були й пізніше цікаві взаємозв'язки між Латвією та Україною. Знаю одну вражаючу історію з більш пізніх часів.
- Дуже цікаво. Що за історія?
- У музеї криміналістики МВС Латвії є дивовижний експонат. Це залізна машина. І не відразу можна зрозуміти її призначення. З пояснень ви дізнаєтеся, що це невеликий друкарський верстат. Він зібраний «золотими руками» з різних деталей, в тому числі мало не велосипедних. Причому всі деталі були придбані на відкритому ринку (що особливо лякало гебістів). У цій друкарні українські баптисти видавали в Латвії Біблію українською мовою.
- Дійсно вражаюче. А що це за люди, як вони тут опинилися?
- Наприкінці 60-х років в Латвії була низка сильних ураганів. У наших лісах залишилося багато повалених дерев. А це різко погіршує якість лісу. Тому із Західної України, де багато лісів, запросили на роботу людей, щоб вони довели наші ліси до ладу. Серед них виявилося багато віруючих. Вони налагодили тут видання Біблії. Це було у невеличкому місті Цесісі. Наскільки я знаю, справою займалося КДБ. Оскільки стаття не підходила, вони це робили руками МВС. У них були проблеми: адже Біблія, строго кажучи, не антирадянська книга, і вона не продавалася, а поширювалася безкоштовно. Але, зрештою, якусь статтю для цих українців знайшли.
- Повертаючись до 1939-1940 років. Якісь цікаві документи з цього періоду, напевно, все ж можна знайти і в Латвії?
- Так. Ось, скажімо, в архівах нашого місцевого архіву компартії теж є багато цікавого. Читав спогади однієї людини. Він латиш за національністю, служив в органах держбезпеки СРСР. У 1937-1938 роках йому пощастило (як і Весерсу): не розстріляли, а всього лише звільнили. На початку квітня 1940 року (ще до нападу Гітлера на Францію) про нього згадали і знову мобілізували на службу. Цей чоловік пройшов тримісячні курси «підвищення кваліфікації». І, вже підготовлений, влітку увійшов в Латвію разом з 8-ю армією РСЧА (підрозділ брав участь у радянсько-фінській війні, потім – у захопленні країн Балтії, на цей період штаб перебазувався з Пскова через Тарту до Таллінна – ред.). Вони тут перебували. Організовували всі ці фальшиві демонстрації на підтримку СРСР, писали плакати (зрозуміло, чому вони з помилками: наприклад, «И» замість «N»), підбирали тих, хто керував рухом підставних демонстрацій. Бували й промахи. Якось за неакуратну роботу сам Сталін «надавав по голові» Вишинському (у червні-серпні 1940 року – уповноважений ЦК ВКП(б) по Латвії – ред.). Демонстрація йшла-йшла і повернула якраз до радянського посольства. Після цього відразу стало видно, звідки ноги ростуть у цієї демонстрації – зрозуміло, хто тут окупант.
Олег Кудрін. Рига.