15 вересня. Пам’ятні дати

15 вересня. Пам’ятні дати

506
Ukrinform
Щороку в третю п’ятницю вересня в Україні відзначається День пам’яті українських журналістів.

День встановлений у 2007 році з ініціативи Національної спілки журналістів України. Його мета – вшанування пам’яті всіх загиблих журналістів, які загинули, виконуючи свої професійні обов’язки. Пам’ятні заходи традиційно відбудуться до річниці зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Гонгадзе зник 16 вересня 2000 року. 2 листопада в Таращанському лісі, за 70 км від Києва, було знайдено тіло, в якому друзі і родичі впізнали тіло журналіста. Більшість проведених згодом експертиз підтвердило, що знайдений труп - це тіло Гонгадзе. Однак, лише у лютому 2001 року Генеральна прокуратура визнала факт смерті журналіста і порушила справу за статтею «Навмисне вбивство», а у вересні 2002 року визнала, що знайдене в Таращанському лісі тіло належить Гонгадзе. У 2009 році в Київській області були знайдені останки черепа, які належали зниклому журналісту. Проте, мати Георгія Гонгадзе до останнього не вірила, що знайдені останки належать її синові, тому його поховали лише 22 березня 2016 року. Зникнення та вбивство Георгія Гонгадзе викликало широкий суспільний резонанс як в Україні так і за кордоном. В Україні із акцій протесту проти зникнення та вбивства Гії почались широкомасштабні протестні акції відомі під назвою «Україна без Кучми», в ході яких протестувальники звинувачували тодішнього президента та його найближче оточення у зникненні журналіста і вимагали відставки президента. Майже через вісім років після зникнення журналіста, 15 березня 2008 року, Апеляційний суд Києва визнав винними у вбивстві Гонгадзе трьох колишніх співробітників Департаменту зовнішнього спостереження МВС - Валерія Костенка, Олександра Поповича і Миколу Протасова, і призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 12 до 13 років. Один із викрадачів Георгія – Микола Протасов помер у колонії наприкінці березня 2015 року. Колишнього начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України Олексія  Пукача 29 січня 2013 року було засуджено до довічного позбавлення волі. Втім, крапка у цій резонансній справі ще не поставлена – не лише непокараними, але й неназваними залишаються замовники вбивства журналіста. У квітні 2014 року Генеральна прокуратура України почала перегляд справи про вбивство Георгія Гонгадзе і перевірку причетності до нього тодішнього президента Леоніда Кучми. У лютому 2015 року Генпрокуратура відновила досудове розслідування кримінального провадження за фактом організації умисного вбивства журналіста Георгія Гонгадзе за попередньою змовою групою осіб, а також за фактом перевищення влади і службових повноважень особами, які займали особливо відповідальне становище, що спричинило особливо тяжкі наслідки.

Сьогодні, за рішенням ООН, відзначається Міжнародний день демократії. День проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 2007 року. Демократія належить до універсальних і засадничих загальнолюдських цінностей і принципів Організації Об’єднаних Націй. Хоча у демократій  і є загальні риси, але єдиної моделі демократії у світі не існує. Ця форма правління відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші форми політичної організації суспільства. Державні форми демократії були досить добре відомі античному світу. У Стародавній Греції вони упродовж тривалого часу чергувалися з різноманітними формами монократії (тираніями, деспотіями), в Стародавньому Римі республіканська демократія протягом декількох сторіч передувала правлінню монархічного імперського типу. Потім було європейське Середньовіччя з його демократичними містами-державами (Венеція, Женева, Лукка). Про демократію писали Арістотель і Платон, Монтеск’є і Джон Локк, Руссо і Робесп’єр. Прикметно, що демократія, на відміну від недемократичних типів правління (тоталітарних, авторитарних), не спрощує відносин суспільства і держави, народу і влади сильними і примітивними засобами тиску, а навпаки – ускладнює їх. Такі демократичні процеси, як вибори і конституційні реформи, досягнення мирних угод, допомагають зберігати баланс між різними політичними інтересами, зміцнювати стабільність і знижувати ризик виникнення насильства. Тема Дня 2017 року - Демократія та запобігання конфліктів, демонструє необхідність зміцнення демократичних інститутів з метою просування миру і стабільності.

Ювілеї дня:

Цього дня у 1804 році народився Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Перший ректор Київського університету (1834–1835). Був одним із засновників вітчизняної ботаніки; автором однієї з перших природознавчих книг для народу («Книга Наума…»), праць з питань систематики рослин, обміну речовин тощо. Його збірник «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні» поклали початок українській фольклористиці. Доля поділила життя Михайла Максимовича на дві половини. Спочатку блискуча кар’єра вченого у Московському університеті, дружба з Одоєвським, Пушкіним, Жуковським, Кулішем, Бодянським, Гоголем і Шевченком, у 30 років – посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира, а потім – понад 30-річне життя на Михайловій горі в хаті, подарованій йому дідом… Микола Гоголь у листі до Пушкіна (від 23 грудня 1833 року) писав: «Кстати, ко мне пишет Максимович, что он хочет оставить Московский университет и ехать в Киевский. Ему вреден климат. Это хорошо. Я его люблю. У него в «Естественной истории» есть много хорошего, по крайней мере, ничего похожего на галиматью Надеждина…» Любив Максимовича і Шевченко. Поет декілька разів гостював у подружжя Максимовичів на Михайловій горі, захоплювався Марією Василівною Максимович («И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно!», – записав він у щоденнику після зустрічі в Москві з подружжям Максимовичів). Помер Михайло Максимович на 69 році життя. Перед тим зробив останні розпорядження, замовив домовину, показав місце для могили… Поховали його (згідно з заповітом) неподалік від будинку. На пам’ятнику викарбовано: «Помянухъ дни древния… Въ творениях руку твоєю поучахся». Будинок Максимовича згорів наприкінці 1970-х років.

140 років від дня народження Олени Львівни Кульчицької (1877-1967), відомої української художниці, графіка, першої жінки-художниці на Західній Україні, що отримала професійну освіту, лауреата Шевченківської премії. Олена Кульчицька працювала у різних техніках - живопис, графіка, сакральне мистецтво (створила унікальний іконостас), прикладне мистецтво, килимарство, проектувала меблі, створила об’єкти з емалі, бронзи, майоліки. Початкову освіту майбутня художниця отримала при монастирі сакраменток у Львові, в цей же період і почала малювати. Потім вчилася у Львівській художньо-промисловій школі, приватній художній школі Станіслава Батовського-Качора, у львівській студії художників реалістичного напрямку, а з 1903 по 1908 рік навчалася у Школі прикладного й декоративного мистецтва у Відні - єдиному вищому навчальному закладі в Австро-Угорській імперії, куди приймали жінок. У 1908 році скринька з емалями Олени Кульчицької здобула першу премію на конкурсі Торгово-промислової палати Австрії; у 1909 році відбулася перша виставка майстрині у Львові, де вона показала 50 робіт, написаних у віденський період. У 1912 році Кульчицька виставляє свої роботи у Києві. У 1911-1938 роках вчителювала у Перемишлі. В 1945-1951 – професор Львівського поліграфічного інституту. У 1967 році, незадовго до смерті, Олену Кульчицьку нагородили Шевченківською премією. З 1971 року у Львові працює меморіальний музей художниці.

136 років від дня народження Етторе Арко Ісидоро Бугатті (1881-1947), знаменитого італійського інженера-конструктора і промисловця, творця спортивних і гоночних автомобілів класу люкс. Чимало родичів Етторе Бугатті були дотичні до мистецтва – в родині були скульптори, архітектори, та й батько Етторе займався ювелірним дизайнером. Хлопець з дитинства долучався до світу прекрасного, а згодом закінчив Академію красних мистецтв у Мілані. Він добре розумівся на творах мистецтва: у будь-якому випадку міг розрізнити пізнього Рубенса від раннього, чи, приміром, справжнього Пуссена від його наслідувачів. Але пристрастю і головною справою всього його життя стали автомобілі, які зрештою так само прекрасні, як і будь-який із творів справжнього мистецтва. 16-річним Етторе нанявся в автомобілебудівну фірму, яка займалася проектуванням та випуском гоночних авто. Свій перший автомобіль Бугатті сконструював у 20 років, за що був нагороджений золотою медаллю на виставці в Мілані. Технічної освіти він так і не здобував – був, як кажуть, інженером «від Бога». Впродовж декількох років він працював у Німеччині, займаючись конструюванням двигунів внутрішнього згоряння, а в 1909 році відкрив в Ельзасі власну автомобілебудівну фірму, яка спеціалізувалася передусім на виробництві гоночних автомобілів. Досить швидко марка «Bugatti» зажила слави серед мільйонерів, аристократів і артистичної богеми. З’являлися перші шосейні дороги, а разом із ними – попит на спортивні автомобілі. До речі, саме на «Bugatti» у вересні 1927 року загинула танцівниця Айседора Дункан, коли її довгий червоний шарф намотався на колесо. Свій останній гоночний автомобіль «Bugatti-50b» з двигуном об’ємом 4739 куб.см. і потужністю 470 к.с. (згодом він встановлювався на літаки) він сконструював у 1939 році. Якось конструкторові зауважили, що механічні гальма безнадійно застаріли, і що варто встановлювати гідравлічні, на що Бугатті гнівно відповів: «Я роблю автомобілі для того, щоб вони рухалися, а не для того, щоб зупинялися!» Помер знаменитий конструктор через два роки після закінчення Другої світової війни. Європа була зруйнована і, навіть, найбагатшим клієнтам було не до нових елегантних авто. Фірму викупили конкуренти й одразу ж «задушили». З 1998 року марка «Bugatti» належить концерну Volkswagen AG.

Роковини смерті:

110 років із дня смерті Івана Карпенка-Карого (справж. –  Тобілевич Іван Карпович; 1845-1907), українського драматурга, актора, режисера, театрального діяча. Один з основоположників нового українського театру. Старший брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. У 1856 році спільно з Марком Кропивницьким став організатором і режисером аматорського гуртка в Єлизаветграді (нині Кропивницький). Літературну діяльність почав у середині 70-х років ХІХ ст. як критик, фейлетоніст і публіцист. Написав 18 оригінальних п’єс і три переробки з інших авторів. Серед найвідоміших творів – «Сто тисяч», «Хазяїн», «Наймичка», «Безталанна», «Бондарівна», «Сава Чалий». Як актор виступав у трупах Старицького і Садовського, керував власною трупою (1890–1907). Помер у 62 роки від раку печінки в Берліні, похований на хуторі Надія, що на Кіровоградщині. Іван Олександрович Мар’яненко (видатний український актор) так згадує Карпенка-Карого: «…Простота й лагідність поєднувались у ньому з великим, світлим розумом. Разом з тим у ньому почувалась людина кремінної вдачі. Це враження потім цілком виправдалось. Для мене стало ясно, що трупа під керівництвом Саксаганського довгий час існувала тільки завдяки світлому розумові, міцній вдачі та організаційному хистові Івана Карповича, який за спиною брата, блискучого актора й режисера, фактично керував трупою, до всього ще й постачаючи їй свої п’єси».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-