9 вересня. Пам’ятні дати
День встановлений згідно з Указом Президента від 12 січня 1996 й щороку відзначається у другу суботу вересня. Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. Кілька років по тому, в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс. На час винайдення кіно вважалося атракціоном, «рухомою фотографією»; воно багато запозичувало з літератури і театру. В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускались комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова. Новітній український кінематограф, долаючи з одного боку хронічне безгрошів’я, а з іншого засилля, передусім, російської кінопродукції, час від часу, все ж радує кіноглядача якісними кінострічками: варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка. В День українського кіно пам’ятаймо також про те, що в путінській неволі знаходиться український кінорежисер Олег Сенцов. Той, чиє місце на знімальному майданчику поряд з камерою – знаходиться за ґратами. Сподіваймося, що рано чи пізно він повернеться на батьківщину, і ми ще побачимо його кращий фільм.
Разом з тим, щороку в другу суботу вересня відзначається День фізичної культури і спорту. Свято встановлено в Україні «…на підтримку ініціативи фізкультурних і спортивних організацій та об’єднань громадян…» згідно з Указом Президента «Про День фізкультури і спорту» від 29 червня 1994 року. Цього дня заплановані традиційні фізкультурно-оздоровчі заходи, показові виступи провідних спортсменів, вихованців спортивних шкіл, спортивних клубів; зустрічі з видатними спортсменами, тренерами, фахівцями та ветеранами фізкультурно-спортивного руху.
Ювілеї дня:
280 років від дня народження Луїджі Гальвані (1737–1798), італійського анатома, фізика, фізіолога, одного з засновників вчення про електрику, основоположника електрофізіології. Вивчав головним чином електричні явища у м’язах і нервах тварин («Трактат про сили електрики при м’язовому русі», 1791). Вперше помітив виникнення електричного струму в момент доторкання лапки препарованої жаби до двох різних металів, з’єднаних між собою. Це явище згодом пояснив Алессандро Вольта. Продовження дослідів Вольта завершилося винаходом нового джерела струму, названого гальванічним елементом.
Сьогодні виповнюється 248 років з дня народження Івана Петровича Котляревського (1769-1838), українського письменника і громадського діяча, першого класика нової української літератури. Іван Котляревський - автор блискучої «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника», народився в сім’ї канцеляриста Полтавського магістрату. Рід Котляревських походив із козацької шляхти. Іван навчався в Полтавській семінарії, де вивчав латину, французьку й німецьку мови, загальні предмети. Вважався одним із кращих учнів. Після закінчення став чиновником Новоросійської канцелярії в Полтаві, але службу покинув і почав учителювати в панських маєтках Золотоніського повіту. Закохався в одну свою ученицю, Марію. Але дівчина була обіцяна іншому, тому Котляревському відмовили. Після цього 27-річний Котляревський полишає цивільне життя і йде в армію. На військовій службі він перебував 12 років. Брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1807 років. Вийшовши в чині капітана у відставку, оселився в батьківському будинку в Полтаві поряд з Успенською соборною церквою (дід письменника був там дияконом, він і збудував хату у 1705 році). У 1808 році Котляревський очолив Полтавський дім виховання дітей бідних дворян. На цій посаді він прослужив понад чверть століття. Крім того, був одним із організаторів Полтавського професійного театру, брав активну участь у викупі з кріпацтва актора Михайла Щепкіна (треба було зібрати чималу суму – 8 тис. крб., приміром, за Шевченка взяли 2 500). Під час війни 1812 року Котляревський займався формуванням козацького полку для війни з Наполеоном. Власне саме за громадські заслуги цар і дав Котляревському звання майора, а не якийсь цивільний чиновницький титул. До своєї військової кар’єри Котляревський ставився з величезним сентиментом. І про це всі знали. На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды» (через 100 років пам’ятник оновили, і згадка про військовий чин зникла). Певно, що Котляревському б це не надто сподобалося. Славетну «Енеїду», в якій ідеться про мандри запорожців після зруйнування російським царатом Січі 1775 року, він писав упродовж 26 років. Перші три частини поеми з’явилися у Петербурзі в 1798 році – це було піратське видання. Повністю «Енеїду» було видано у Харкові вже після смерті автора. Чим була на той час «Енеїда» та «Наталка Полтавка»? То був чистий і сильний український голос і з’явився він саме тоді, коли його найменше чекали, коли колонізаторам здавалося, що все українське в «Малоросії» (а з іншого боку в «Малопольщі») вмерло. І саме цей голос, голос творів Котляревського поєднав усю Україну, адже його знали і шанували як на Наддніпрянщині, так і в Галичині.
98 років від дня народження Олени Михайлівни Апанович (1919–2000), відомого українського історика, архівіста, дисидентки, лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (єдина жінка-історик, що є лауреатом цієї премії). Працювала в Інституті історії України НАН України, старшим науковим співробітником Центральної наукової бібліотеки. Наукові праці присвячено історії України ХVІ–ХVІІІ ст. (передусім, історії козацтва), книгознавству, історії науки. Автор багатьох наукових публікацій. За радянських часів зазнала утисків. Вона була одним із небагатьох істориків-науковців, хто мав мужність протистояти радянській міфотворчості та фальшуванню української історії. Кожну з її наукових праць чекали з нетерпінням, читали-перечитували, передаючи з рук у руки. В одному з інтерв’ю Олена Апанович зауважує: «Моя дата – 9.09. 1919. Ці чотири дев’ятки свідчать, що мені Богом дано дуже насичене енергією життя. Я якось, як кажуть, «состоялась», але в яких важких умовах! Я пригадала оце «Доба жорстока, як вовчиця» Олени Теліги. У моєму житті переломлювалися найстрашніші прояви не тільки моєї особистої долі, а взагалі долі нашої України і народу». Її довге життя й дійсно, гідне грубезного роману чи екранізації. Батько Олени був залізничником, білорусом. З селян. Мати – полька, з шляхетського роду. У зв’язку з батьковою роботою сім’я постійно переїжджала. Після закінчення школи в Харкові, Олена у 1937 році вступила до престижного Інституту журналістики у Москві (Інститут журналістики при ЦК ВКП(б)). Провчилася лише рік – виш було розформовано. Після того повернулася до Харкова, закінчила Харківський педагогічний інститут, факультет російської мови і літератури. «Це було вже так природно – російська мова…», - згадувала не без гіркоти пані Олена. Потім була війна, моторошні голодні поневіряння в евакуації – Південний Казахстан, Башкирія (Уфа), але завжди траплялися чуйні люди, котрі допомагали. У 1944 році Олена Апанович приїхала в Київ. Відтоді і до кінця життя – киянка. Одразу ж почала працювати в архіві. Там уперше зіткнулася з темою українського козацтва – з евакуації повернувся архів коша Запорозької Січі. На основі тих дивом уцілілих справ вона напише свою докторську дисертацію, присвячену темі Запорозького війська. З 1950 року працювала в Інституті історії, але коли дослідження козацтва стало табуйованою темою, «ідеологічним криміналом» - її звідти звільнили (по суті вигнали), майже рік вона ніде не працювала. З великими труднощами Олені Михайлівні вдалося влаштуватися в рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського. Її ім’я та наукові праці впродовж років було заборонено навіть згадувати. Лише в 1991 році наукова діяльність Апанович дістала офіційне визнання.
Роковини смерті:
10 років з дня смерті Василя Степановича Кука (1913-2007), українського військового, генерал-хорунжого, останнього головнокомандувач УПА. Василь Кук народився на Львівщині. Здобув юридичну освіту у Люблінському університеті, де познайомився з майбутнім главою Організації українських націоналістів Степаном Бандерою. Понад чверть століття віддав Василь Кук партизанській війні проти польських, німецьких і радянських окупантів. У 1950 році, після смерті Романа Шухевича, він став головнокомандувачем Української повстанської армії. Працівники радянських каральних органів не могли його зловити майже 10 років. Кук мав близько 40 псевдонімів, але найбільш відомі два: в УПА - «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки - «Барсук». 23 травня 1954 року разом зі своєю дружиною Уляною Крюченко був схоплений співробітниками МВС УРСР в підземному бункері на Львівщині. Після шести років ув’язнення Кука звільнили. Після звільнення працював науковим співробітником в Центральному Державному Історичному Архіві УРСР. Закінчив екстерном Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка. Василь Кук є автором десятків наукових праць з історії та культури України. Останні роки свого життя мешкав у Києві. В 1990-2007 роках співпрацював з редакцією «Літопису УПА». Був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Писав спогади, виступав. У 2002 році Кук відмовився від звання Героя України. Пояснив це тим, що його побратимів досі на державному рівні не визнали учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України. Поховали Василя Кука, за його заповітом, на малій батьківщині – в селі Красне Львівської області.
