Чи чекати відсталих? Україна, марш-кидок з повною викладкою

Чи чекати відсталих? Україна, марш-кидок з повною викладкою

Аналітика
4612
Ukrinform
Вже 26 років Україна - в марш-кидку. І 4-й рік - на межі дихання. Ті, хто підставляє плече, дуже потрібні

.. Ми міряємо наші перемоги за успіхами героїв, а як бути з тими, хто безнадійно відстав?

Колись давно у військовому студентському таборі нас підняли на 15-кілометровий марш-кидок з повною викладкою. Ми пробігли, хто як міг, і повернулися до табору, показавши хороший час. Повернулися майже всі. Лише курсант на прізвисько Зима відстав і загубився у лісі. Серйозно заблукати там було неможливо, і ми чекали, що вночі він непомітно прослизне до намету. І він прийшов уночі, але з'явився на КПП і доповів про те, що зміг пройти всю дистанцію...

Результат роти визначався не за лідерами, а по тому, хто прийшов останнім. І ми одразу виявилися найгіршими. Обличчя курсанта Зими світилося щастям: я дійшов! А ми його зненавиділи.

Життя часто підкидає такі завдання, коли начебто і гуманізм треба виявити, але відсталі тягнуть у минуле. І це нестерпно.

...Ось ми вже й у безвізі, і Асоціацію підписано, і армія зміцніла, і санкції введені... Але приходить чергове 9 травня або якась московсько-православна дата, публікується свіжа соціологія – з «братньою любов'ю до російського народу» і недовірою до НАТО, і впору плакати від усвідомлення: як далеко в минулому застряг пелотон нашої вічної гонки з часом.

Нам хочеться міряти свої успіхи по перших, по героях, розумних і рішучих. А доводиться міряти по тих, хто відстав. Кого пришибло футуршоком, хто вічно вимагає перепочинку, хто чекає, щоб час зупинився, і не потрібно було нікуди бігти на останньому диханні та жити, як жилося.

Можна, як у альпіністів при підйомі на Джомолунгму, вирішити – кожен за себе. Хто відстав, упав або провалився в тріщину, сам винен. Група не зупиняється. Тому що, зупинившись – замерзнемо всі.

Хтось цього правила дотримується, хтось ні. Бувало таке, що допомагали відсталим і рятувалися разом із ними. Бувало – разом гинули.

Замерз Крим, упав у тріщину Донбас, не вистачає дихалки Харкову – Бог із ними? Ті, хто не може впоратися з дистанцією, чи не повинні з неї зійти, зникнути, вмерти? Словом, не заважати?

Це завжди нелегкий вибір.

Герої, накачані тімосом по зав'язку, цих мук не знають. Можливо, не найрозумніші, але здатні бачити майбутнє, вони не терплять поступовості, вічно біжать і вмирають на бігу, не озираються назад, не чекають відстаючих, їм ніколи.

Це – нові українці. Тоффлер називав таких «расою майбутнього».

Є ті, хто в гонитві за лідером мету усвідомлює смутно, але вміє наступити на горло власним стенанням, і аби не відстати від героїв, здатен викладатися в бігу на всі сто. Вони як бодхісатви, спраглі не до особистої нірвани, а готові повернутися і допомогти – взяти у товариша рюкзак, дозволити спертися на своє плече.

Наша країна ось уже 26 років – у такому марш-кидку з повною викладкою. І четвертий рік – на межі дихання, з шаленим калатанням серця. І ті, хто підставляє плече, дуже потрібні.

Але їх замало. Їх більше, аніж героїв, які живуть майбутнім, але менше, ніж тих, хто втомився і потребує помочі.

Є ті, хто боїться майбутнього. Страшенно боїться змін. Але ще більше боїться випасти зі звичного кола, коли товариші підуть уперед і настане самотність аутсайдера.

Вони не готові ось так відразу пожертвувати життям, але не хочуть зажити слави боягузів. Вони не йдуть на фронт добровольцями, але і не ухиляються від призову. Таких більшість.

Є такі, хто не знає, куди йти, вони ниють і всім незадоволені – владою, поліцією, українізацією, тарифами. Але вони йдуть, вони вийшли в путь і цим вже заслужили на повагу.

Так, у кожному з них сидить Зима, у них замерзлі, не розбуджені спекотним серпневим сонцем душі. Вони вже не ватники, але ще не українці. Вони могли не підтримувати Майдан, але працюють на благо України – кожен на своєму місці. Вони не спілкуються українською, але вчаться нею читати і слухати. Вони не підуть на марш вишиванок, але й Путіна не кликатимуть.

Вони вороги для тих, хто летить уперед, і не терпить, коли не летять інші. Вони тягар для тих, хто намагається допомогти. Бо висять каменем на шиї. Вони дратують тих, хто йде через силу. Тому що всім важко, і ниття збиває з кроку.

Їх хочеться кинути. Але не можна. Тому що вони вважають себе українцями, громадянами нашої великої країни. Вони повзуть як черв'яки, а народжений повзати – літати, як відомо, не може. Але якщо вони доповзуть, їхні діти літатимуть.

Вони – ті, хто повинен дістатися з нами майбутнього. Їм просто не пощастило: хто знав, що часи зміняться так стрімко.

Немає гарантії, що вони не здадуться, не піднімуть руки вгору. Немає гарантій, що вони не зрадять. Агент Путіна, як агент Сміт в Матриці, може вселитися в кожного, і тільки коли він програє сутичку і гине, у померлого проступають риси пересічної і, можливо, непоганого людини. І за цю людину з нею самою деколи доводиться боротися.

Огидні ті, хто не збирався нікуди йти і умовляв залишитися інших. Це переконані чужаки, і, здавалося б, їх із чистою совістю можна скинути в крижану прірву.

Але, залишивши їх у минулому, чи зуміємо відірватися? Випередивши у часі, хіба не залишимося в одному з ними просторі? І в цьому просторі є урни для голосування, і ці «колишні» обиратимуть замість нас вождів для нас і прийматимуть не наші закони.

І їх теж доведеться тягти. Нам, далеко не бодхисатвам – і за духовною силою, і за переконаннями. Тим, хто здебільшого звик бути в комфортній середині. Але, кинувши напризволяще тих, хто йде останніми, ми ризикуємо залишитися останніми самі.

Біженці, які втратили дім. Татари, які втратили батьківщину. Сім'ї, які опинилися по різні боки барикад. Літні люди, що втратили вклади в збанкрутілих банках, безробітні. Вдови – солдатські й солом'яні, що ховаються від реальності в нескінченному російському милі.

І хворі, яким не вистачає ліків, донорських нирок і елементарної любові. І діти, яким не вистачає батьків, бо вони поклали життя за Батьківщину. І ветерани АТО, які кричать уночі. І ті, хто не доїдає. І наркомани, і злочинці. Усі-усі. І багатьом із них не до майбутнього. І минулого у них немає. Вони – найостанніші.

І по них, по останніх, будуть визначати Європа і світ нашу здатність до виживання.

Звичайно, радісніше йти необтяженим. Але шлях довгий, і ті з нас, хто ще молодий, завтра стануть пенсіонерами. І тоді думка про те, що треба б старих позбавити виборчих прав, вже не здаватиметься надто справедливою. І гречка в депутатських пайках затягне на вагах більше, аніж казки про прийдешній золотий вік.

І життя таке, що герої АТО завтра опиняться в лузерах, бо їх обженуть ті, хто не втрачав часу на фронті, а навчався за кордоном чи будував власний бізнес. І добре, якщо руки і ноги цілі, а якщо ні? І можливо, завтра аутсайдерами виявляться патріоти. А може – й ліберали. І всі разом ми програємо вже зовсім новому поколінню...

І якщо ми сьогодні не підставимо плече, завтра не підставлять нам.

У ці дні – напередодні чергової річниці Незалежності, коли підводиться риска під прожитим країною роком, ми повинні знову сказати собі: якщо підемо вперед, забувши про тих, хто відстав – нам зарахують поразку. І світ, і Бог.

І наша нація розчиниться в часі. Наша колона розтягнеться в тонкий, легкий на розрив ланцюжок, де останні давно не бачать перших, а ті забули, як виглядають останні. І де дуже легко знищити всіх поодинці. І чи буде це вже нація?

Можливо, Мойсей і блукав стільки років пустелею, бо чекав відсталих. А якби не чекав? Що він робив би самотнім у своїй землі обітованій?

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-