4 серпня. Пам’ятні дати

1131
Ukrinform
Сьогодні в Україні відзначається День Національної поліції.

Свято встановлено у день підписання Закону «Про Національну поліцію». Після Революції Гідності в українському суспільстві виникла нагальна потреба у реформуванні силових структур, зокрема і в реформуванні правоохоронної системи. Вже восени 2014 року було представлено концепцію реформи Міністерства внутрішніх справ, в якій передбачалось створення Національної поліції. Зрештою, 2 липня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Національну поліцію», а 4 серпня 2015, Президент його підписав. Відповідно до цього, основні завдання Нацполіціі - реалізація державної політики у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримки громадської безпеки і порядку, надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або через надзвичайні ситуації потребують такої допомоги. Першим із наочних прикладів реформування органів МВС стала реформа ДАІ, яка була реорганізована в Патрульну поліцію - підрозділ Нацполіції, що здійснює цілодобове патрулювання вулиць міст, а також першим реагує на виклики 102, з метою забезпечення публічного порядку і безпеки, захисту прав громадян, а також безпеки дорожнього руху. Саме патрульна служба і стала «новим обличчям» старої міліції, адже у її створенні активно допомагали західні партнери, зокрема й США, які направили до Києва своїх інструкторів з Каліфорнії та Огайо. Першим містом, у якому запрацювала Патрульна поліція, став Київ, і сталося це 4 липня 2015 року. Потім були Львів, Одеса, Харків.

Ювілеї дня:

Цього дня народилась Марія Заньковецька (1854–1934), видатна українська актриса. «Заньковецкая – страшная сила», – так лаконічно визначив сутність артистичного таланту цієї жінки Антон Чехов. Видатні сучасники, свідки сценічних тріумфів геніальної української актриси, не скупились на захопливі відгуки і усілякі компліменти цій дивовижній жінці. Її порівнювали то з Елеонорою Дузе, то з Сарою Бернар, то з Марією Єрмоловою. Істина ж полягала в тому, що вона не була схожа на жодну з цих актрис – вона була Марією Заньковецькою. Панас Саксаганський зауважив: «Вона могла затопити театр сльозами» – і це була щира правда – під час гри Заньковецької дехто з надто чутливих глядачів і дійсно втрачав свідомість. Її коронними ролями була Наталка в «Наталці Полтавці» Котляревського, Харитина і Софія в «Наймичці» і «Безталанній» Карпенка-Карого, Одарка і Олена в «Дай серцю волю, заведе в неволю» і «Глитай, або ж павук» Кропивницького, Аза і Цвіркунка в «Циганці Азі» і «Чорноморцях» Старицького. Заньковецька ніколи спеціально не навчалась акторській майстерності, та й якоїсь екстраординарної зовнішності теж не мала. Просто, як сказав один з критиків, «…Господь нагородив її колосальною інтуїцією і унікальним драматичним темпераментом». Вона не складала партитури ролей, а начебто серцем розуміла сутність своїх героїнь і – без штукарства – починала жити їхнім життям. Актриса залишилась байдужою до класичного театрального репертуару – не зіграла ані античних трагіків, ані Шекспіра, чи Мольєра. Незручно почувалася в романтичних ролях. Саме тому й відмовилась від пропозиції перейти на помпезну імператорську сцену, хоча це й обіцяло їй чимало благ… Коханням усього її життя був Микола Садовський, з яким вона дебютувала у жовтні 1882 року в «Наталці Полтавці» на єлизаветградській сцені. Але ще більшою любов’ю був театр, якому вона присвятила всю себе до останку.

116 років від дня народження Луї Армстронга (1901-1971), чи не найвідомішого американського джазового трубача, вокаліста, організатора перших джаз-ансамблів. Створив виконавський стиль, що відзначається імпровізаційною свободою трактування популярних мелодій, основаних на джазових і блюзових традиціях. Вплинув, на ряду з Дюком Еллінгтоном, Чарлі Паркером, Майлсом Дейвісом та Джоном Колтрейном, на подальший розвиток джазу й чимало зробив для його популяризації у світі. Госдеп США навіть присвоїв йому неофіційний титул «Посла джазу». У середині 50-х років минулого століття Армстронг був одним із найвідоміших музикантів і шоуменів світу, до того ж він знявся у понад 50-ти фільмах. Свою зіркову музичну кар’єру Армстронг починав зі столиці джазу Нового Орлеану, де він власне (так само як і джаз) народився (батько – батрак, мати – повія), потім перебрався в Нью-Йорк, багато виступав у Європі, зокрема у Франції, на Лазуровому березі. Він грав усе що завгодно, був неперевершеним у свінгі, але не брався за бібоп, вважаючи його «китайською грамотою». У 1958 році Армстронг відвідав нью-йоркську студію Радіо Свобода. Під час спілкування він поцікавився, чи є в Радянському Союзі музичні кінокомедії чи мюзикли. Йому поставили платівку фірми «Мелодія», де Людмила Гурченко виконувала пісню «П’ять хвилин» з комедії «Карнавальна ніч». Армстронг одразу ж дістав свою трубу, з якою майже ніколи не розлучався і почав хвацько імпровізувати, підігруючи мелодії. На початку 2000-х років був виданий компакт-диск із записами американських джазменів що грають «радянський» джаз. Є там і цей унікальний запис.

86 років від дня народження Едуарда Марковича Митницького (1931), відомого українського театрального режисера, художнього керівника Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, педагога. Едуард Митницький належить до рідкісної породи тих режисерів, котрі надзвичайно делікатно, можна сказати філігранно, по-новому розкривають талант актора. Диктаторські замашки, психологічний тиск і терор – це не про нього. Він – ліберал, учитель, наставник. Саме у виставах Митницького з несподіваної сторони показали себе Ада Роговцева, Ксенія Ніколаєва, Валерія Заклунна, Юрій Мажуга, Володимир Горянський та багато інших акторів. Він виховав таких режисерів як Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Дмитро Лазорко, Олексій Лісовець. Едуард Митницький – пристрасний служитель Театру, його шляхетний лицар. Це добре знають сотні відданих шанувальників творчості Едуарда Марковича, тому завжди з нетерпінням чекають кожну нову виставу Майстра.

Сьогодні виповнилося б 51 рік Дмитру Олексійовичу Лазорку (1966-2009), одному з найяскравіших представників молодого покоління українських театральних режисерів. Родом Дмитро Лазорко з Запоріжжя. Навчався моделюванню театрального костюма в училищі. Працював у Запорізькому театрі юного глядача монтувальником сцени, радистом, освітлювачем, адміністратором. Два роки провчився в Ленінградському державному інституті театрального мистецтва та кінематографії, потім перевівся в Київ, продовжуючи театральну освіту на режисерському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (курс Едуарда Митницького).У професійному театрі працював з 1993 року. Викладав режисуру у Київському інституті культури та мистецтв, працював у Центрі Леся Курбаса. Викладав, проводив майстер-класи у Франції. Лазорко був одним із тих молодих режисерів, які зробили славу театру на Лівому березі, Молодому театру. Серед його найвідоміших вистав: «Олеся», «День кохання, день свободи», «Войцек» (у Молодому театрі), «Ти, кого любить душа моя…», експерименти по Достоєвському в театрі на Лівому березі, роботи з французькими акторами тощо. В доробку Лазорка понад 20 постановок в українських театрах, майже 10 вистав у зарубіжних театрах (французький театр «Le petit theatre du Poisson», Національний театр Бретані «TNB», Берегівський угорський національний театр ім Д. Ієйша).

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-