Від Донбасу до Карпат. Нотатки прискіпливого туриста
Був час, коли мене страшно тягнуло за кордон. Тому що було «ніз-зя». А коли стало можна, заморські країни різко втратили свою привабливість. До того ж прийшло розуміння того, що я навіть не всі області рідної країни бачив на власні очі (не кажучи вже про міста). Та що країна - навіть рідний Донбас вивчений зовсім поверхово. І, боюся, не скоро вийду на новий рівень. Не тому, що третину його території окуповано - просто у нас розвиток туристичної інфраструктури знаходиться в зародковому стані. На відміну від Західної України. Довелося планувати відпустку в тих краях.
ЧОГО НЕ ЗНАЄ «ПАВУТИНА»
В принципі, була готовність провести декілька тижнів десь на Дніпрі, однак всезнаючий Інтернет якось не зумів просвітити мене щодо відповідних турбаз, пансіонатів або приватних садиб. Тобто певна інформація там таки була, але якась невиразна. Та й мало їх там представлено – турбаз та іншого. Інша справа – Карпати: на одній лише сторінці одного з багатьох сайтів сама лише Верховина пропонує під сотню садиб. А поруч ще Криворівня, Дземброня, Буковець, Ільці...
До кожної садиби – повний перелік пропонованих послуг і зручностей, з розсипом фотографій: ось сама садиба в різних ракурсах, ось кімната, ось санвузол... Розташування на карті із зазначенням під’їзних шляхів. Найчастіше пишуть про асфальтову дорогу, рідше – про ґрунтовку, а в одному місці я натрапив на загадкову фразу: «Зручний під’їзд – шутрована дорога». Що воно таке?..
Була в мене думка відправитися у бік найбільшого озера України - Світязя. Теж маса пропозицій приватних садиб, але їх все ж таки в рази менше, ніж карпатських, і, мабуть, з цієї причини власники просять вдвічі більше за проживання. До того ж відпустка була призначена на червень. Як мене просвітили луцькі друзі, на Волині це - далеко не купальний сезон. Отже, без особливих докорів сумління Волині було відмовлено.
Залишилися Карпати, але це - чотири області. Львівську і Чернівецьку я не особливо розглядав - це практично передгір'я. У змаганні між Івано-Франківською та Закарпатською перемогу спочатку здобула остання, як набагато більше тепла. Та не так сталося... Туристичний комплекс, знайдений у Рахові у квітні, наприкінці травня перестав виходити на зв'язок. Точніше, один з телефонів, вказаних на сайті закладу, відповів незнайомим голосом: комплекс припинив своє існування через якісь фінансово-юридичні проблеми.
ЗАЛИШИЛАСЯ ВЕРХОВИНА
Я не називаю тут ні комплексів, ні садиб з хатинами, аби уникнути звинувачень в рекламі - або, навпаки, в тому, що ганблю їхню ділову репутацію. Натомість вношу пропозицію: будь-яку інформацію про переваги того чи іншого закладу необхідно ділити на певне, заздалегідь встановлене, число. Почати хоча б з того ж під'їзду. Мені обіцяли асфальт, і він на даній конкретній вулиці однозначно колись лежав. Тепер же тверде покриття може претендувати хіба що на статус «шутрованого», і то лише місцями.
Місцями працював і твердо обіцяний Wi-Fi. Добре, що взяв з собою мобільний роутер і ловив сигнали з супутника. Гірше, що в кімнаті не було ні стільця, ні стола. Мені якось в голову не прийшло, що їх там може не бути. Але навіть не це головне. Зрештою, я розраховував так вимотуватися в горах, щоб після повернення в номер ні на що, крім сну, сил не залишалося. Але я не врахував одну, на перший погляд, безневинну деталь в описі: «На першому поверсі - обідня зала на 60 осіб». А для чого садибі на п'ять двомісних номерів зала, де може розміститися більше півсотні їдців?
УТЕЧА
На ранок другого дня відпочинку, виходячи з дому, побачив, що довгий стіл вже прикрашений шерегами пляшок і келихів. «Люди хрестини відмічають», - пояснила господиня. Мене це не напружило - напередодні перетнувся в малолюдному місці із двома легенями, добре напідпитку (очевидно, з приводу Трійці). У нас така зустріч може віщувати що завгодно, окрім щирих посмішок. А тут кремезні хлопці випромінювали саму благодушність. Потисли один одному руки, розійшлись.
…Повертався ввечері саме в тому стані, який був запланований: знесилений і майже щасливий побаченим у нових для мене ландшафтах. Піднявся в кімнату, скинув кросівки, бухнувся в ліжко (а куди ще) – і тут:
– Де-вуш-ка мечты, в этот вечер не со мной осталась ты.
Я тебя нарисАвал, я тебя нарисАвал, только так и не пАзнал...
Наскільки вдалось помітити, музика було «живою», і виконавці не забули вдягти вишиванки. Як, власне, і більшість гостей. Особливо лютували ударні на пару з басами – ніби палі в мізки забивали.
…На світанку таксі вже мчало мене в Ворохту.
СЛАЛОМ ПО ГОРИЗОНТАЛІ
Ворохта - селище невелике, але, як і багато гірських населених пунктів, воно розтягнулося в долині уздовж головної своєї річки Пруту. Комплекс, де я знайшов собі новий притулок, розташувався на східній околиці, а отже звідси до центру йти (або їхати) кілометрів п’ять. Громадський транспорт тут не ходить, якщо не рахувати міжміських автобусів. Які можуть і не зупинятись на вимогу одиноких пасажирів. Повторюсь: більшість переміщень Карпатами мала бути пішохідною, і перспектива щоденних 5-кілометрових переходів по горизонталі лякати не могла. Однак…
Тротуари як явище у Ворохті мають місце хіба що на «стометрівці» в районі залізничного вокзалу. Решту траси доводилось ділити із фурами, автобусами та… гуцульськими коровами. Точніше – з наслідками життєдіяльності останніх. Тут слід зазначити, що парнокопитна частина населення Гуцульщини майже така ж горда і самостійна, як і їхні (номінальні) господарі. Одного разу мені зустрівся навіть самотній баран, який неквапливо брів кудись у власних справах. Тим більше це відноситься до корів.
Якщо на пасовищі їх ще іноді супроводжують пастухи, то додому вони сунуть самі. В даному випадку – по трасі «Верховина – Івано-Франківськ». Сором’язливістю волоока худоба не вирізняється, і кишечник спорожнює там, де її заскочує ця фізіологічна потреба. В даному разі – просто на рештки асфальту вулиці ім. Данила Галицького. І ось уявіть собі становище бідного мандрівника, якому доводиться весь час вдаватись до слалому, ухиляючись одночасно від авто, від залитих водою ям і від коров’ячих коржів. Так, до слова: коні в цих краях теж не рідкість...
Це я описав перший день перебування у Ворохті, коли стихія ще дозволяла собі затьмарювати мені відпустку. Потім з цим неподобством було покінчено, але переходи від цього легше не стали. Бо як тільки коров’ячий послід висох – він тут же під колесами машин змішався з дорожньою пилюкою, яка клубами котилася слідом за фурами й усіма іншим транспортним засобам – і ця суміш весь час норовили проникнуту в легені через верхні дихальні шляхи. Благо, підсохлі узбіччя істотно розширювали смугу для маневрування…
ДЕРЕВИНА ДЛЯ ТУРИСТА
У Верховині я зайшов до будівлі райдержадміністрації навіть не за велінням журналістського інстинкту - мене вразили акуратно складені чурбаки під стінами та парканом головної будівлі району. Голови на місці не було (обіцявся бути за тиждень); поспілкувався з його першим заступником Ярославом Скуматчуком. Багато чого повідати мені чиновник чи то не зміг, чи то не наважився. Повідомив, що в економіці краю на першому місці стоїть деревообробка і тільки на другому – туризм. Причому після того, як капітально відремонтували дорогу від Івано-Франківська до Буковця (Верховинського району; йде повз Коломию та Косів), число туристів зросло удвічі. Треба думати, якщо її (дорогу) доведуть до самої Верховини, а ще краще – від Верховини, через Ворохту та Яремчу, по кільцю, знову до Івано-Франківська, то... Ох, мрії, мрії!
Ярослав Юрійович сказав, що його «єпархія» - комунальне господарство.
- Тому у вас у дворі дрова складені?
- Так, у нас пічне опалення. Газ до нас досі не провели.
Власне, цим мої пізнання в економічному житті Верховини й обмежуються. Згадав я про цю розмову тільки тому, що у Ворохті майже в кожному її куточку чутно гудіння одного деревообробного підприємства. З дерева роблять меблі, ставлять будинки – чи не вся Ворохта (як і Верховина) дерев’яні. До цієї поїздки мені здавалося (як і багатьом у нас), що дерево – це клас, це екологія і взагалі близькість до природи. Тепер моя думка з цього приводу дещо змінилася.
У Ворохті мені не довелося вислуховувати концертів російської попси, але коли на вихідні в кімнату наді мною хтось вселився – мені здавалося, що людина ходить не по своєму номеру на другому поверсі, а просто по моїх кімнатах. Як тут не згадати зауваження Остапа Ібрагимовича, зроблене в стінах гуртожитку ім. ченця Бертольда Шварца. «Не лякайтеся, – зауважив Остап, – це не в коридорі. Це за стіною. Фанера, як відомо з фізики, найкращий провідник звуку». Сухе дерево – провідник явно не гірший.
А ще мене несподівано вразила бідність (відносна, звичайно) прикарпатських селищ. Минулого року, відпочиваючи в Моршині, робив «набіги» на навколишні села, і там дивувала розкіш селянських садиб: усі нові, «з голочки». Зрідка можна було побачити стару стодолу в глибині двору. А тут, якщо не рахувати розрахованих на туристів дерев’яних теремів, будиночки небагаті. Там, на Стрийщині, як мені пояснили, основне джерело доходів – робота в Польщі та Угорщині (оголошення на кожному стовпі). Але ж від Ворохти до Європи не набагато далі, ніж від Моршина. Проте...
До речі, про Польщу. Мало не щодня зустрічав у Ворохті машини з польськими номерами, а кілька разів – величезний лайнер з поляками. Що їх сюди тягне? Адже у них свої Карпати є, причому гора Риси в Високих Татрах вище нашої Говерли метрів на чотириста. Невже придивляються до «втрачених територій»? До «Кресів Всходних»?
* * *
А Карпати? А що Карпати? Все такі ж чарівні, такі ж сині (до речі, хто б мені пояснив цей оптичний ефект) й загадкові. Про них мені теж є що розповісти, але то вже наступного разу.
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк – Верховина - Ворохта.
