29 липня. Пам’ятні дати

29 липня. Пам’ятні дати

923
Ukrinform
Сьогодні в Україні відзначається День Сил спеціальних операцій Збройних Сил України.

Свято встановлено для сприяння подальшому розвитку національних військових традицій, військово-патріотичного виховання молоді та її готовності до захисту Батьківщини, відповідно указу Президента від 26 липня 2016 року. Разом з тим, того ж дня Глава держави підписав Закон про внесення змін до деяких законів України щодо Сил спеціальних операцій ЗСУ. Цим документом завершився процес створення зазначених військ, адже він визначив правовий статус і застосування Сил спеціальних операцій самостійно чи у взаємодії з іншими видами ЗСУ для спеціальних операцій щодо створення сприятливих умов для успішного проведення воєнно-політичних, економічних та інших заходів в інтересах національної безпеки у сфері оборони держави. Сили спеціальних операцій - окремий вид Збройних сил, який складається із добре навчених та мотивованих військових, здатних вести підривну діяльність в тилу ворога, організовувати партизанську боротьбу на окупованих територіях, звільняти або захоплювати важливих заручників.

Ювілеї дня:

200 років від дня народження Івана Костянтиновича Айвазовського (1817-1900), видатного живописця-мариніста. Іван Айвазовський увійшов в історію світового мистецтва як мариніст-романтик, майстер класичного пейзажу. За своє життя художник створив понад 6 тисяч полотен. Сам Іван Айвазовський вважав себе вірменином і ніколи не приховував своєї національності. Про цей факт свідчать запис, зроблений у метриці феодосійської вірменської церкви. Початкову освіту юний Айвазовський одержав у вірменській парафіяльній школі, а потім закінчив Сімферопольську гімназію. Із 1833 року він навчається в Академії мистецтв у Петербурзі. Закінчивши курс навчання із золотою медаллю першого ступеня, Айвазовський одержав право на поїздку за кордон, однак спочатку художника відрядили до Криму (1838-1840) писати види приморських міст. У 1840 році художник поїхав до Італії, де за декілька років створив майже 50 картин. Великий успіх очікував Івана Костянтиновича у Парижі, Лондоні, Амстердамі. В 1844 році, після чотирьох років перебування за кордоном, Айвазовський повернувся на батьківщину визнаним майстром, академіком Римської, Паризької й Амстердамської академій мистецтв. Тут він одержав звання академіка Петербурзької Академії мистецтв і був зарахований царським указом до Головного морського штабу зі званням живописця й правом носіння мундира морського міністерства. У цей час художнику ледь виповнилося 27 років, але за плечима вже була блискуча школа живопису, величезний творчий успіх, світова слава пейзажиста. Мешкаючи постійно у Феодосії, живописець багато працює, але не замикається в стінах своєї майстерні. Він веде велику громадську діяльність, займається археологічними розкопками, постійно відкриває виставки своїх робіт, як на батьківщині, так і за кордоном. Згодом він стає академіком ще двох європейських академій мистецтв - Штутгартської й Флорентійської. За сприяння Айвазовського в Феодосії з’явилися водопровід, музей старожитностей і живопису, навчальні заклади, було реконструйовано морський порт і побудовано залізницю. У 1880 році, у власному будинку, художник відкрив залу для демонстрування феодосійцям своїх картин. Після смерті Айвазовського, за його заповітом, будинок «з усіма в ній картинами, статуями й іншими творами мистецтва, що перебувають у цій галереї» перейшов у власність міста. Нині це Феодосійська картинна галерея імені Івана Айвазовського, яка є одним із найдавніших художніх музеїв України.

168 років від дня народження Олени Пчілки (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова; 1849-1930), української письменниці, перекладачки, освітньої діячки, етнографа, фольклористки, першої жінки-академіка члена-кореспондента УАН (з 1924). Мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова. Була редактором-видавцем журналу «Рідний край» (до речі – також перша жінка-видавець в Україні). Автор поетичних творів, повістей, оповідань, п’єс, позначених впливом ліберально-народницьких і культурницьких ідей, спогадів про Старицького, Лисенка, Драгоманова, етнографічних праць («Український орнамент», «Українські узори»). Максим Славінський згадував: «Сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності». Мабуть саме ця сила дозволила їй багато чого перенести у житті (смерть дітей – Лесі та Михайла, репресії близьких і рідних (та й її саму більшовики арештовували двічі; навіть помирала вона – важкохвора, неходяча, під наглядом ГПУ). «Вольова, владна, присно-імперативна, одержима «однією ідеєю» – національною, - і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична (у неї закохувалися навіть у старості)…» (Оксана Забужко «Notre Dame D’ukraine: Українка в контексті міфологій») – такою була Олена Пчілка.

Цього дня народився Андрей Шептицький (світське ім’я Роман Марія Александер Шептицький; 1865–1944), визначний український церковний, громадський і політичний діяч, граф, митрополит Української греко-католицької церкви, яку він очолював майже 44 роки. Своєю багаторічною діяльністю митрополит завдав остаточного удару москвофільству в середовищі галицького духовенства, органічно пов’язав діяльність греко-католицької церкви з українським національно-визвольним рухом першої половини ХХ ст. Він є автором учення про історичну місію української церкви у справі відновлення єдності східної та західної церков. Крім того, Андрей Шептицький був ще й відомим меценатом: заснував національний музей у Львові, земельний банк, народну українську лікарню (на той час єдину у Львові), Греко-католицьку богословську академію у Львові (1928), що стала єдиним у Польщі українським вишем. Був послідовним противником політичного терору. Його ще за життя називали «святцем зі Святоюрської гори». Улюбленими словами Андрея Шептицького були: «Живіть сумлінно, щодня ходіть до святого причастя, працюйте солідно у своєму покликанні й більш нічого: тим перевернете цілі держави…» Впродовж усіх років, за будь-якої влади, митрополит Андрей Шептицький був беззаперечним духовним авторитетом як для простолюду, так і для інтелігенції. З ним мусили рахуватися представники кожної влади, що приходила до Галичини в буремній першій половині ХХ століття. Звісно, його намагалися залучити на свій бік, зробивши прибічником різних політичних доктрин – від більшовизму до нацизму, але марно: митрополит Андрей Шептицький був слугою лише Бога та своєї пастви. За незговірливість і принциповість його всіляко очорнювали, вдавалися до різного роду маніпуляцій (у цьому теж можна побачити спорідненість двох тоталітарних режимів), намагаючись видати бажане за дійсне. Нацисти публікували від імені митрополита «лояльні» листи на підтримку гітлерівської Німеччини, а «другі совєти», що змінили їх, намагалися зліпити з пастиря зловісний образ гітлерівського посіпаки. Втім, арештувати й заслати до Сибіру не наважувалися, боячись народного невдоволення, що поглибило б кризу в Західній Україні. Відомо, що у львівському КДБ був створений цілий відділ, який займався лише тим, аби оббріхувати ім’я митрополита Андрея Шептицького. Напередодні своєї смерті, 31 жовтня 1944 року, владика Андрей звернувся з останнім словом до найближчого оточення, передбачивши, що «наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ». Як відомо, радянський режим після смерті митрополита Андрея Шептицького взяв курс на повне знищення греко-католицької церкви, але знищити її, попри тотальні репресії, не вдалося й не вдасться, як би цього хтось не прагнув, адже людська віра й надія – незнищенні.

Роковини смерті:

День пам’яті Анатолія Борисовича Солов’яненка (1932–1999), українського співака (лірико-драматичний тенор). Народився у Донецьку, в сім’ї шахтаря. Після школи вступив у Донецький політехнічний інститут на гірничий факультет. У 1952 році спробував вступити до Ленінградської консерваторії, та після відбіркового прослуховування до іспитів не був допущений. Йому порадили звернутися до співака Донецької опери Олександра Коробейченка. Саме він відіграв визначальну роль у становленні Солов’яненка як оперного співака. Десять довгих років продовжувалися заняття. Результат цієї копіткої праці був блискучий. 1962 рік став роком відліку сценічної кар’єри Анатолія Солов’яненка. Невдовзі його обирають для стажування в міланському театрі «Ла Скала». З 1965 року він є солістом Київського театру опери та балету. Вже будучи добре знаним і популярним співаком, Солов’яненко вступив до Київської державної консерваторії ім. Чайковського (нині Національна музична академія) в клас професора Єлизавети Чавдар. Після аварії на ЧАЕС Солов’яненко неодноразово давав концерти в Чорнобилі та Славутичі. В середині 90-х років почалися непорозуміння з дирекцією Національної опери, і співак змушений був залишити театр і займатися виключно концертною діяльністю. 9 грудня 1999 року його ім’я присвоєно Донецькому державному академічному театру опери та балету.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-