Убити малороса. Як миролюбність провокує війни
Якщо йдеться про те, аби миритися з росіянами, то, думаю, це не є можливим.
Як би не закликали до цього Олексій Горбунов та інші, якою б важкою не була ноша війни, яку б втому від неї українці не відчували – примирення не буде.
Через дуже просту причину – цього не хочуть росіяни.
Ні, вони присягаються, що готові до миру. Але не з українцями.
Кремль дивиться кудись поверх наших голів, у далечінь, і там, у далечині, за нашими спинами шукає «малоросів». З ними він і готовий миритися.
З тихою, сумирною народністю з минулих часів, що мешкала на просторах «великої Росії», вимуштрованою Голодомором , малописьменною, богобоязливою, яка зворушує мелодичними піснями і обожнює батюшку-царя.
Росіяни не проти співіснувати з такими. Але росіяни ніколи не примиряться з українцями. Бо українці – то бандерівці.
Можна багато розмірковувати про українців і «малоросів». Але наведу одну дуже просту формулу, яку вивела ще на початку війни, 5 квітня 2014 року одеситка Наталія Петеліна, дизайнер і блогер. Смисл її в том,що головним маркером української ідентичності є одна незаперечна річ -- визнання незалежності України, її права іти своїм шляхом, не питаючи дозволу в «старшого брата».
Здається, що тут нового? Варто поцікавитися в будь-кого в Україні : «Ти за незалежність чи ні?» - і більшість відповість ствердно.
Але є й друга частина формули. А вона така: «Визнавати незалежність України – це визнавати й героїв боротьби за неї. А не визнавати борців за незалежність – значить не визнавати самої незалежності».
А герої боротьби за незалежність це - Мазепа й Петлюра, Бандера й Шухевич, це безліч інших героїв, які воювали й продовжують війну з Московією.
У Кремлі легко погодяться з «західняцьким» етнічним походженням (права рука комуніста Симоненка Адам Мартинюк народився на Волині і двадцять років працював у Львові), нелегко, але змиряться із «малоросійською» мовою (Дмитро Табачник нею чудово спілкувався), і з вишиванками (свого часу їх вдягав і Азаров). Вони готові дозволити малоросам мати свого президента, навіть державну українську мову, готові укласти договори «як з рівними» (як дозволили у власному Татарстані). Одного вони не допустять – щоб ті, кого Кремль призначив головними ворогами Росії, були героїзовані в Україні.
Бо і Шухевич, і Бандера – це й досі пряма загроза для Росії, бо вони показують той, єдиний спосіб співіснування з нею.
Ось це й є водорозділ між українцями і «малоросами», який окреслили самі росіяни.
Тож, коли ми толеруємо їм і погоджуємося: «так, Бандера і Шухевич - то є контраверсійні фігури», ми даємо сигнал Кремлю про своє «малоросійство».
Даємо надію на те, що українськість - то щось сезонне. Як засмага на тілі. Що варто українця перелякати, і крізь наполохану блідість проявиться малорос.
Кожна наша спроба знайти спільну мову з Москвою надихає їх на одну ідею – "допомогти" нам в Києві і Дніпрі, Львові й Одесі танками – аби визволити «малоросів» з української окупації.
Кожна зрада, кожен перебіжчик, кожен з народжених в Україні політиків,співаків і співачок, режисерів і акторів, що плазують в пилюці перед троном Путіна – переконують його в існуванні «малоросії».
Кожен дрейф російських лібералів у бік антиукраїнізму, кожна імперська заява Навального про Крим, кожна гримаса невдоволення місцевих опозиційних публіцистів - Бикова, Латиніної, Шендеровича в бік Бандери, кожен підпис наших ватників під петицією про повернення проспекту Шухевича імені Ватутіна – утверджує його в упевненості, що українців не існує.
Згадаймо реакцію на слова актора Горбунова про мир з Росією одного з депутатів Росгосдуми: «Заява відомого кіноактора – це знаковий сигнал. Це прямий посил російському уряду про те, що українське суспільство втомилося від війни й і розуміє всю її безперспективність»…
Який «посил» побачили в Москві у заяві Горбунова? Як має відреагувати на неї «російський уряд»? А - стандартно: прохати в госдуми дозволу на вторгнення…
«Тщатєльнєє треба», як казав Жванецький, зважувати свої вчинки й слова. Ретельніше оцінювати їх наслідки.
Бо кожна хвилина тиші у відповідь на їхні «гради» не відтерміновує, а наближує вторгнення.
І кожен день зволікання влади їз введенням візового режиму з Росією, наближає його.
Кожна заспокійлива фраза умовного лукашенка про «три братніх народи» - вона наближає вторгнення.
І кожна наша слабина в поводженні з російськими полоненими, коли таким правильним здається відпустити їх на знак доброї волі, кожна така миролюбність наближає вторгнення.
Бо всі наші білі прапори парламентерів Путін сприймає виключно як сигнал про капітуляцію.
Кажен наш розбрат з приводу мови і «языка» змушує московитські серця битися швидше: ось вона громадянська війна!
І всі наші рефлексивні дискусії про «мову ворожнечі» і про те, чи можна називати російських окупантів «окупантами», а наших героїв «нашими героями» змушує їх там плескати у долоні: ось він - другий фронт!
Наші відповіді в соцопитуваннях, в яких ми згодні на компроміси і не хочемо воювати з росіянами – вони змушують їх швидше заправляти баки танків і заряджати магазини автоматів.
Ниючи про слабкість власної армії і недолугість генералів, ми провокуємо ворога на спробу перевірити цю слабкість на злам. Ми змушуємо його дійти помилкового висновку, що малороси нездатні битися.
У наших нескінченних і незбагненних політичних дискусіях, в нашій звичці лаяти владу і пророцтвах «кінця режиму Порошенко» він бачить оте саме перезавантаження влади на користь умовного Рабиновича, яке сам і спророкував. І якщо це «перезавантаження» відбуватиметься надто повільно, чи не готовий буде він «м`якою силою» , а може й трійкою дивізій допомогти «малоросам»?
У нашому прагненні: якби-то не розлютити агресора, чи працюємо ми на майбутній мир? Чи не наближаємо війну? Чи варто боятися спровокувати грабіжника перцевим газом? Чи більш провокативним є демонстрація небажання чинити опір?
Нам все це треба зрозуміти для себе.
І з`ясувавши, дійти єдиного можливого висновку: щоб росіянин не плутав його з «малоросом», українець має показати характер. Аби московитянин побачив перед собою не покірно доброзичливого «брата», а войовничого суперника, гарного рубаку, недовірливого, самовпевненого,непоступливого, впертого куркуля, що не віддасть своє.
Щоб за поребриком відчули і запам`ятали: що наша національна ідея на багато років уперед – це реванш. За Крим, Донецьк, Луганськ, Дебальцево і Іловайськ. А наша панівна ідеологія - антиросійський антиімперіалізм. І наша історія – це спротив російському шовінізму. А найближча мета – руйнація редутів «руского міра», які перекрили нам шлях до Цивілізації.
І я б не писав цього дописа, якби не відчував, що метаморфоза на наших теренах таки відбувається.
І хочеться вірити, що ми почали вслуховуватися в клекіт власної внутрішньої сили. В голосах наших політиків і дипломатів – бринить більше металу. І закиди про вплив на вибори в Америці та на відставку Аграмунта, і навіть страх росіян, що ми на них нападемо першими – вони, якими б не були несправедливими й недоброзичливими – ллють воду на млин нашої самоповаги.
Нас перестали сприймати як жертву. Це додасть нам клопоту, бо відверне тих, хто стверджується на співчутті. Але приверне тих, кому потрібні бійці. Бо жертві не дають «джавеліни», і з жертвою, як писав Сунь Цзи, не вступають у військові союзи.
Світ ХХІ століття стає вкрай брутальним. Тофлерівська третя хвиля тріумфу «білих комірців» постмодернізму може не справдитися, а обернутися війною за виживання смислів. Коли все, що лишається, - це вчепитися в горло, аби не вчепилися в твоє.
Іноді нас лякають власні ікла і пазурі. І в аморфній масі «народу України» стає все виразнішою лінія поділу- на бійців і «тєрпіл». І багатьом, навіть з тих, хто вчора був на Майдані, а сьогодні розгубився і заблукав у нетрях власних рефлексій, доводиться обирати: ти за українців чи за «малоросів»? І це болісний вибір, але неминучий.
Дуже хочеться, щоб тих, хто схоче сховатися серед «малоросів», була меншість…
Втім справжній мир наступить лише тоді, коли Путіну не буде кого рятувати. Коли він з подивом побачить, що жодного «малороса» в Україні вже не лишилося. Що відбувся повний і остаточний геноцид, і «малороси» вимерли як клас. Бо їх вбили українці. У собі.
Євген Якунов. Київ.
