25 липня. Пам’ятні дати

25 липня. Пам’ятні дати

1010
Ukrinform
Цього дня,  330 років тому, Івана Мазепу обрано Гетьманом, водночас, в цей же день були підписані так звані Коломацькі статті. 

Влітку 1687 року, на річці Коломак (нині Коломацький район Харківської області), після невдалого походу Івана Самойловича на Крим козацька старшина обирала нового гетьмана. Вибір пав на Івана Мазепу (1639–1709), який ввійшов у політичне життя України у досить складні часи. Україна фактично розпалася на дві частини, що боролися між собою: одна - на боці Москви, інша - на боці Польщі. Як політик Іван Мазепа формувався на службі в гетьмана Петра Дорошенка. Освіта, яку він здобув у Києво-Могилянській колегії, в навчальних закладах Західної Європи, давала можливість йому виконувати важливі дипломатичні доручення, виступати посередником у переговорах із турецьким султаном, польським та московським царями. Згодом у лівобережного гетьмана Івана Самойловича він зайняв посаду генерального осавула. Мазепа прожив 70 років, 22 із них був гетьманом. Між новообраним гетьманом України й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого, були підписані так звані Коломацькі статті. В їх основу було покладено попередні українсько-московські договори, зокрема Глухівські статті 1669 року. Коломацькі статті ще більш обмежував політичні права гетьмана та українського уряду - гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана, обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями, а гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Разом з тим, пропонувалося насильне міжетнічне (між росіянами і українцями) укладання шлюбів. Таким чином, Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини. В подальшому Мазепа намагався відновити авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією, проте 1708 року розірвав з російським царем і став на сторону шведів. Після поразки під Полтавою, вимушений був поселитись у Молдовському князівстві.

Події дня:

Цього дня у 1211 році у Ризі єпископом Альбрехтом фон Буксгевденом був заснований Домський собор, який нині є найбільшим кафедральним собором у країнах Балтії, головною церковною будівлею Євангелістсько-Лютеранської церкви Латвії. Будівля храму зводилася місцевими будівельниками під керівництвом запрошених німецьких і голландських майстрів. В цілому собор був побудований у 1270 році. І лише наприкінці XVIII століття, набув свого нинішнього вигляду. Справжньою гордістю і окрасою Домського собору є його орган, який став своєрідною музичною емблемою Латвії. Домський орган - один з найбільш цінних історичних інструментів в світі. На момент створення він був найбільшим в світі, а сьогодні входить в число найбільших органів Європи. Перший орган тут був побудований ще у 1603 році і прослужив майже три століття. У 1883-1884 рр німецькі майстри виготовили і встановили новий орган, звучання якого можна чути і сьогодні.

Ювілеї дня:

148 років від дня народження Михайла Петровича Косача (1869–1903), українського письменника і вченого. Син Олени Пчілки. Брат Лесі Українки і Ольги Косач. Викладав у Харківському університеті фізику й математику. Автор наукових праць з математики. Писав оповідання і нариси з народного життя. На відміну від Лесі, Михайло був улюбленою дитиною Олени Пчілки. Як згадує О. Косач-Кривинюк, «Леся була в мами спочатку зовсім нелюбима…, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша… Він був показним і по-драгомановськи яскраво екстравертним. Лесю ж вона називала негарною, дурною, недотепою, нецікавою, нерозвиненою… і сестра сама не раз мені казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання». В своїй «Автобіографії» Олена Пчілка згадує цікавий епізод, коли її малолітній Михась у дискусії про Червону Русь «навіть переспорив професора Іловайського». Дмитро Іванович Іловайський був імперським істориком, одним із стовпів російської історіографії, автором офіційного гімназійного підручника з «русской истории», ще й до того ж чоловіком досить серйозним (Марина Цвєтаєва, яка доводилася йому нерідною внучкою згадувала, що «дєдушка Іловайський» навіть розмову з рідними дітьми й внуками розпочинав виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії). Михась Косач був на сорок років молодшим за Дмитра Івановича, історію вивчав до 5-го класу не в гімназії і не за Іловайським, а за спеціальною програмою, складеною Оленою Пчілкою. І от у серйозному диспуті між цими двома переміг малий Косач. Іловайський тільки розвів руками, сказавши: «О, это у вас растет какой-то дока», - на що хлопчик одразу ж відповів: «Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины».

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Володимира Семеновича Висоцького (1938-1980), російського поета, автора і виконавця пісень, актора. Слава Висоцького ще за його життя була безпрецедентною. Його обожнювали всі: від алкаша до академіка, від урки, що відмотав декілька строків на Колимі, до генерала КДБ. Він був не тільки своєрідним реверсом радянської естради (аверсом, звісно, був монументальний Кобзон – до речі, лише на рік старший за Висоцького), - він був реверсом, зворотнім боком усієї радянської, непохитної сіро-брежнівської дійсності з її шамотінням пустопорожніх лозунгів. Його пісні не співали хором в компаніях: хіба ж можна співати гуртом «Кони привередливые», «Двери настежь у вас, а душа взаперти», або ж «Все не так, ребята…» - їх лише слухали: напружено, затамувавши подих, всотуючи шалений високовольтний хрип, що рвався з магнітофонних бобін. Так собаки слухають вовка-одинака, того, хто вирвався за «пятна красные флажков» – згадуючи, ностальгуючи по тій порі, як вони були ще дикими, жили на волі, а не служили хазяїнові за миску баланди, промінявши ліс на затхлий скотний двір. Крик Висоцького був криком мільйонів, що звикли все життя мовчати («помалкивать»), дозволяючи собі хіба що тихе скавуління на кухнях з дешевим портвейном і ковбасою за 2.20. Слухаючи Висоцького, вони компенсували відсутність власних принципів і власної сміливості. У безголосої, інфантильної, забито-заляканої країни з’явився голос – справжній голос, свій голос! Цей хрип розірвав пелену мовчазної покірливості, поновивши в правах кастровані комуністичною пропагандою поняття громадянської гідності й мужності. Тисячам людей цей голос дарував надію пересилити страх, приниження, випрямитись і гордо, по-чоловічому підвести голову. Віднайти власний голос, власне «я» в безликій, видресируваній зграї «будівників комунізму». Останнім часом Висоцького намагаються «ошансонити» і «опопсити», звівши його непокірливу громадянську лірику, яка била навідліг, до примітивного блатаря, а постать самого поета до такого собі середньостатистичного «советского гражданина с буржуазными замашками» (мовляв, «да был как все») – новітні телепропагандисти стали більш витонченими у методах приборкування громадського духу. Але, попри старання, навряд чи їм вдасться перетворити «охриплий його баритон», «відчаєм зірваний голос» на приємний фальцет. Що він, до речі, теж передбачав.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-