21 липня. Пам’ятні дати

21 липня. Пам’ятні дати

934
Ukrinform
Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження українського поета, археолога, політичного діяча Олега Ольжича.

Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба; 1907–1944) був сином класика української літератури Олександра Олеся. 15-річним юнаком разом із матір’ю емігрував на Захід (в Берлін, а згодом до Праги). Закінчив університет, захистив докторську дисертацію з археології. Досвіду вченого-археолога набув, беручи участь в археологічних розкопках та працюючи в музеях Галичини, Чехословаччини, Югославії, Австрії. Невдовзі став першорядним фахівцем зі слов’янської археології. Володів дев’ятьма європейськими мовами; як зазначають фахівці, складись доля Олега Ольжича по іншому – міг би стати археологом світового рівня. Читав лекції у Гарвардському університеті в США. Олег Ольжич був не тільки науковцем і поетом, а й визначним громадським і політичним діячем. Обстоюючи незалежність України, він вступив до ОУН, заснованої Євгеном Коновальцем, очолював її культурну референтуру, налагоджував випуск легальних і нелегальних брошур, відозв, плакатів. У 1938–1939 рр. брав активну участь у становленні державності Карпатської України та в збройній боротьбі проти угорських загарбників. Як згадує Улас Самчук, «на відміну від свого батька з його співочою лірикою, Олег Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним…». На відміну від батька, Ольжич також вважав, що плачем і однією лише скорботою Україну не врятуєш. Саме тому й вступив до ОУН. Будучи заступником голови Проводу Андрія Мельника, Ольжич керував, по суті, всім націоналістичним підпіллям у Києві, Львові, Рівному, Наддніпрянщині та на східних землях. Протягом 1934–1941 очолював Революційний трибунал ОУН, був членом Проводу Українських Націоналістів. На початку війни переїхав до України. В жовтні 1941 року став одним з організаторів політично-громадського центру – Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів переїздить до Львова, де його 25 травня 1944 року заарештувало гестапо. Загинув Олег Ольжич під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 року у концентраційному таборі Заксенхаузен. Йому було лише 37. «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур», - писав Олег Ольжич. У березні цього року архів поета, який до того зберігався в Канаді у невістки Олега Ольжича, був подарований Україні. 7 липня у Національному музеї літератури відкрито виставку «Поет суворого життя», де і представлені передані документи. Нинішній ювілей Олега Ольжича відзначається на державному рівні відповідно Постанови ВРУ від 22 грудня 2016 року.

Сьогодні національне свято Королівства Бельгія – День присяги короля. Свято засноване в 1890 році за правління Короля Леопольда ІІ у пам’ять про складання присяги на вірність конституції першого короля бельгійців Леопольда Сакс-Кобургського 21 липня 1831 року. Подія ознаменувала початок існування незалежної Бельгії з політичним устроєм конституційної та парламентської монархії. Наразі країною править восьмий король – Філіп І, який вступив на посаду 21 липня 2013 року. У Бельгії король є головою держави та головнокомандуючим збройних сил. Проте, хоч він і призначає уряд, міністри звітують перед парламентом, а не перед монархом. Відносини між Україною і Бельгією мають давні зв’язки. За часів Російської імперії Бельгія була одним з найбільших інвесторів в промисловість України, на неї припадало 60% всіх іноземних капіталовкладень. Підприємства, що належали бельгійцям, виробляли чавун, сталь і прокат для потреб всієї Російської імперії, а споруджена ними в Миколаєві судноверф з п'ятьма тисячами працівників була однією з найбільших у світі і будувала кораблі для російського Чорноморського флоту (зокрема, знаменитий панцерник «Потьомкін»). На сучасному етапі відносини між Україною і Королівством Бельгія розпочались 31 грудня 1991 року, після визнання Бельгією незалежності нашої держави. Дипломатичні відносини між двома країнами встановлено 10 березня 1992 року.

Події дня:

Цього дня у 1685 році, під час виборів нового митрополита на Соборі у храмі Св. Софії у Києві, відбулось відторгнення Київської митрополії від Константинопольської патріархії й приєднання її до Московської патріархії. Невдовзі новообраний митрополит Гедеон (князь Григорій Святополк-Четвертинський, який, до речі, не був навіть присутній на київському Соборі) відправився до Москви, де 8 листопада 1685 року відбулося його поставлення у Київські митрополити. В Успенському соборі Кремля він приніс клятву вірності патріарху Йоакиму. Таким чином, українська православна церква перейшла під юрисдикцію Москви.

Ювілеї дня:

135 років від дня народження Давида Давидовича Бурлюка (1882–1967), українського художника-футуриста, поета, мистецтвознавця. Експонував твори на виставках у Херсоні, Харкові, Одесі, Катеринославі (тепер Дніпро). Один з організаторів мистецьких об’єднань («Ланка», 1908; «Бубновий валет», 1910). З 1920 року жив за кордоном (з 1922 – у США). Твори: «Святослав», «Козак Мамай», «Запорожці в поході», «Рибалки», «Карусель». У Нью-Йорку створено меморіальний музей Давида Бурлюка.

Сьогодні виповнюється 111 років від дня народження української поетеси і публіциста, члена ОУН Олени Теліги (1906-1942). Олена Теліга прожила дуже коротке, але напрочуд яскраве життя. Вона є втіленням цілої генерації українських поетів, що були одержимі національною ідеєю і за найвище благо мали боротьбу за Україну. І хоча творчий спадок цієї жінки невеликий: трохи більше трьох десятків поезій, низка публіцистичних статей, незакінчене оповідання, проте він свідчить про самобутній і могутній талант. А народилася Олена Теліга під Москвою, зростала в російськомовному середовищі. У 1918 році родина переїздить до Києва, де її батько Іван Шовгенів стає професором Київського політехнічного інституту, а згодом і міністром уряду УНР. Після поразки Українських Визвольних змагань у 1920 році, батькові поетеси прийшлося емігрувати. У 1922 він зміг перевезти родину до чеського Подєбрада. Тут Олена навчалася, і тут вона стала Телігою, вийшовши заміж за Михайла Телігу. Саме в Чехо-Словаччині вона ствердилася як поетеса та літературознавець. Та серцем Олена залишалася в Україні, в Києві. Згодом, після знайомства з поетом Олегом Ольжичем у 1939 році вона вступає до лав Організації Українських Націоналістів. Теліга одразу ж включилась до роботи в Культурній референтурі, де вона  готувала ідеологічні матеріали, які відправлялися на батьківщину, виступала перед членами ОУН, які нелегально приїздили з України. Після початку радянсько-німецької війни, у липні 1941 року Олена разом із письменником Уласом Самчуком у складі однієї з груп перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Тут поетеса одразу поринає в культурне життя, організовує Спілку українських письменників, співпрацює з редакцією «Українського слова», видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Така діяльність не могла бути не поміченою гітлерівцями. Провід ОУН наказував Олені залишити Київ, але вона відмовилась. Невдовзі її заарештувало гестапо. 22 лютого 1942 року Олену Телігу разом з її чоловіком та іншими ленами ОУН розстріляли в Бабиному Яру.

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Сергія Йосиповича Параджанова (1924-1990), видатного вітчизняного кінорежисера, народного артиста України (1990), лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1991, посмертно). Сергій Параджанов народився у Тбілісі 1924 року. У 1952 році закінчив Московський державний Інститут кінематографії (ВДіК), де вчився спочатку в майстерні Ігоря Савченка, згодом у Олександра Довженка. Після навчання направлений на Київську студію художніх фільмів у якості режисера-постановника. Із 1949 до 1960 року Сергій Параджанов працював на кіностудії імені Олександра Довженка. У Києві він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Світову славу Параджанову приніс кінофільм «Тіні забутих предків» (1964), знятий за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. У 1966 році Параджанов почав роботу над фільмом «Київські фрески», який згодом закрили, а  режисер переїхав до Єревану. У 1973 році його арештували через сфабриковані обвинувачення, він був засуджений на 5 років колонії суворого режиму. Звільнений на рік раніше, він повернувся до Тбілісі, до батьківського дому. У 1984 році на кіностудії «Грузія-фільм» він зняв стрічку «Легенда про Сурамську фортецю», згодом – «Ашик-Керіб», за мотивами казки Михайла Лермонтова. У 1989 році на студії «Вірмен фільм» Параджанов почав знімати автобіографічну стрічку «Сповідь», яку не встиг закінчити через тяжку хворобу. На запрошення уряду Франції він поїхав лікуватися до Парижа. Але хвороба була невиліковна. Останні дні в липні 1990 року режисер провів у Єревані. Похований у Пантеоні столиці Вірменії. Фільми, зняті Сергієм Параджановим нині є класикою світового кіно. Один тільки фільм «Тіні забутих предків» одержав 39 нагород, 28 призів кінофестивалів у двадцять одній країні. У 1991 році в столиці Вірменії відкрито музей великого режисера і художника. У червні 1997 року на території кіностудії імені Олександра Довженка в Києві відкрито пам’ятник Сергію Параджанову.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-