Тепер преса бореться за виживання

Тепер преса бореться за виживання

Блоги
1494
Ukrinform
Особливо нелегко нині живеться районним газетам

Дозвольте про особисте, але з вдячністю журналістам, які були і залишаються взірцем.

…Стою на подвір’ї батьківської хати. Мимоволі з надією зупиняю погляд на тому місці, де майже 70 років щодня (крім понеділка) листоноша залишала газети. Немає батьків, немає й преси. Але пам’ять, спасибі їй, повертає до газет, які несли в оселю новини і вивели мене на життєвий шлях.

Перші літери вивчив, розглядаючи заголовки в «Київській правді», у 5—6 років. У 6 чи 7 класі написав першу замітку до макарівської районної газети «Ленінська зоря». Повернувшись з армії, наступного дня ще у військовій формі з дипломом техніка-механіка пішов проситись на роботу в районку. «У вас бракує досвіду, немає відповідної освіти», — почув у відповідь.

І яким же було моє здивування, коли наступного ранку (о 6.30!) до хати зайшов редактор Володимир Вірченко, який напередодні ввічливо відмовив у роботі. «Я довго думав, — сказав він, — але спробуймо».

Так райгазета стала першим університетом. І дуже щасливий той, хто входить у журналістику не зі студентської лави, а саме з районки. У цьому переконався, вже навчаючись на факультеті журналістики. Районна газета — особливий світ. Її працівники живуть одним життям зі своїми героями. Вони такі, як усі, але особливі. Можна сказати, одержимі справедливістю. Тоді атмосфера в редакції була романтично піднесеною. Не було байдужості, зверхності. Новачка прийняли доброзичливо й вимогливо. Поблажок з огляду на молодість і необізнаність не було. Вимагали якісної роботи. Як її робити, підказували Юхим Саксонов, Володимир Остапчук, Віктор Горшков, Флоріан Мілевський і Микола Селюх. «Відчувай слово, а з ним людину», — гримів басом Флоріан Мілевський, який уже тоді видав кілька збірок поезії.

Співпрацювати кілька місяців ще з одним поетом мені пощастило в сумській обласній газеті «Ленінська правда», де після другого курсу проходив практику. Володимир Затуливітер був там літпрацівником сільгоспвідділу, яким завідував Анатолій Тимченко. Журналісти (хоч за освітою вчитель та економіст) були найвищого класу. Працювали з такою самовіддачею, що розхолоджуватися поруч з ними було соромно.

Самопожертва була притаманною багатьом журналістам, із якими зводила доля. І на що завжди звертав увагу: найбільше віддавалися роботі люди, що розпочинали працювати в районній пресі. То була не просто школа, а своєрідне сито, яке відсівало тих, хто приходив у журналістику випадково. І трамплін для найактивніших. У цьому вкотре переконався в «Київській правді», де працював після закінчення університету. Василь Кравченко, Станіслав Орєшкін, Володимир Стрекаль, Микола Петренко — відділ вихідців з різних районних газет. Газета була їхнім життям. І дуже прикро, що в нових умовах, коли областю керували люди, яким вона була байдужою, а на чолі газети поставили такого самого редактора, «Київська правда», не доживши трохи до 100-річчя, перестала існувати. Область втратила не просто об’єктивну трибуну, а частину своєї історії.

Нелегко живеться нині районним газетам. Багато говорять про роздержавлення. Але впевнений, коли відбувається становлення держави, владі варто мати пресу, в якій вона пропагуватиме свої цілі, показуватиме, як їх втілення в життя сприяє його поліпшенню. Суть не у формі власності — в тому, як представник влади здійснює свою місію і які завдання має. Кілька років тому в цьому переконався на прикладі Яготинського району Київської області. Тодішній керівник району Володимир Семеняка говорив працівникам райгазети: «Журналісти — очі й розум громади, тому порушуйте теми, які її турбують. Завдання влади і газети — сприяти тому, щоб життя було кращим. На цьому шляху співпрацюймо».

У роботі журналіста багато залежить від розуміння його навколишніми. Не знаю, чи писав би ці рядки, якби не довелося зустрітись з керівником контрольної служби Президента (була колись така) Іваном Салієм. Йому доручили перевірити правдивість підготовленого мною матеріалу «Переможений переможець». Ішлося в ньому про те, що політика влади веде до знищення села. Виїхали у Ставищенський район Київської області, на прикладі якого написано матеріал. Керівник району Олексій Кравчук підтвердив, що все написане правда. На зустрічі із селянами ревізор почув те саме. І треба віддати належне Іванові Салію, який не пішов проти совісті, не написав довідку, яку від нього чекали, а став на захист позиції журналіста.

Не можу не додати ще один штрих. Умінню чути людей нам, журналістам, не зайве вчитись у лікарів. Свого часу довелось оперуватися в Інституті імені Миколи Амосова. Наступного дня після реанімації захотілося записати враження від пережитого там. Але ні лежачи, ні сидячи ручкою водити не міг. Сяк-так зіп’явся на ноги і спробував стоячи. У цей час до палати зайшов директор інституту академік Геннадій Книшов. Він мовчки подивився на мене, вийшов. За кілька хвилин санітарки внесли в палату тумбочку і поставили на ту, що була біля ліжка. «Директор сказав, що так вам буде легше писати», — пояснили. Так і було.

Навіщо все це пишу? Щоб жила пам’ять про журналістів. Щоб тим, хто не уявляє життя без газети, траплялись колеги, які зуміють передати насамперед горіння газетою і створити в редакції атмосферу, яка цьому сприятиме. Зробити це нині значно складніше, ніж раніше. Адже морально нинішнім журналістам працювати і виживати важче. Тепер преса бореться за виживання, а в пору моєї юності — за побудову кращого життя. Не журналісти в цьому винні. 

Микола Петрушенко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-